Останні коментарі

Завадка Риманівська. Історія села. Ч.2

Продовження статті про історію села Завадка Риманівська. У другій частині описано релігійне та освітнє життя завадчан.

Церква Різдва Пресвятої Богородиці

Мешканцям Завадки Риманівської були селяни-русини, які споконвіку населяли ці місцевості, займалися землеробством і тваринництвом, сповідували східний обряд, дотримувалися давніх руських звичаїв.

Оскільки село було власністю перемиської римо-католицької капітули, в 1565 р. мешканці Завадки Риманівської подали скаргу перемишльському римо-католицькому єпископу, вказавши, що в селі немає церкви. Водночас священика, який би виконував би виконував свої функціональні обов’язки, парафіяни через свою убогість і брак грунту не можуть утримувати. Тому їхня релігійна свідомість, обрядовість, яких вони дотримуються за старим руським звичаєм, зазнають велику шкоду. Отож 3 січня 1566 р. перемишльський римо-католицький єпископ Валентин Гербурт видав грамоту, у якій відзначається, що, зваживши на скарги і прохання завадчан, за порадою і згодою свого капітулу він дозволяє священикові Вартоломею Лісковацькому вживати один грунт, закуплений за 150 флоринтів у селянина Івана Русовича. Цей грунт становив парафіяльну дотацію священика В.Лісковацького. Кожний наступний священик міг це поле за ту саму ціну закупити. Згідно з цією грамотою тодішній священик Завадки Риманівської і його наступники звільнялися від усяких податків  і повинностей, відробітків і служби для капітульного маєтку із застереженням, що вони будуть платити по 1 гривні (на рік) для єпископського столу. Піданні, тобто жителі Завадки і належного до неї присілка Абрамова, повинні були за старим звичаєм давати священикам данину збіжжям і «всякими іншими речами». Оскільки земля того грунту, наданого священикові, була неврожайною, то додатково йому надавалися ще поля, що звалися Обшарами, для викорчовування, а також частина єпископського лісу. Ця грамота підтверджена пізніше підписами перемишльських римо-католицьких єпископів і вписана до актів Сяноцької консисторії 9 листопада 1781 р.

У наступні десятиліття парафіяльне майно збільшувалося за рахунок даровизни та інших джерел. Так, 1 березня 1583 р. перемишльський римо-католицький єпископ Іоан Боруковський своєю грамотою, виданою у Березові, затвердив даровизну солтиса Іоанна Влізло для місцевої церкви. Цю грамоту також внесено до актів Сяноцької консисторії 10 листопада 1781 року.

До 1720 р. церква в Завадці була дочірньою для церкви в сусідньому селі Кам’янці, а з того часу вона стала самостійною парафією.

Чи була в 1583 р. побудована церква в Завадці – невідомо. Але в пізніших документах, зокрема у візитації 1760 р. повідомляється, що церква тут побудована за єпископа Гербурта, тобто в другій половині XVI століття. З цієї візитації довідуємося багато цікавого про церкву і церковний маєток у Завадці Риманівській. У документах вперше подається опис церкви і церковного майна. За його даними церква у Завадці Риманівській була дерев’яна з мурованим пресвітерієм. Побудували церкву  на високому пагорбі  в центрі села. Час побудови церкви уже тоді був невідомий, лише відзначалося, що це давняя церква, іменована на честь Найсвятішої Діви Марії. Церква мала іконостас столярської роботи з намісними іконами Спасителя, Богородиці і св. Миколая, а також малий вітар Діви Марії. У церкві було три фелони з дорогих тканин – атласу і адамашка, процесуальних хрест.

У документі перераховані також повинності, які мали тутешні парафіяни. Ці повинності, що зумовлені місцевими особливостями життя і господарювання, дещо відрізнялися від данин в інших парафіях, наприклад у Мшані.

Візитатор зафіксував загальну частину громадського грунту з солтиством – 109 чвертей (чверть лану, лан дорівнює 30 моргів). З кожної чверті «від давна» селяни повинні були давати одну десятину (unum decimarium), замість жита, якщо його мало вродило, 30 снопів доброго вівса або півкопи, і по три господарські хлібини на рік. Крім цього, дзвонареві від кожної чверті давали 8 гарнців або 1 міру доброго вівса. За це дзвонар повинен був дзвонити кожен день рано, в полудень і ввечері на молитву. Він скликав завадчан на всі церковні відправи, а також розганяв дзвоном, при потребі, градо-дощові хмари.

Наступна єпископська візитація церкви і церковного майна Завадки Риманівської  була проведена майже через століття – 1834 р. Протокол цієї перевірки зберігається в Перемишльському державному архіві (Польща), цінний тим, що до нього додано також інші документи, які засвідчують стан церкви наприкінці XVIII – і на початку XIX століття і висвітлюють багато деталей з історії церкви і парафії Завадки Риманівської. Очевидно тому, що село належало до маєтків перемишльського римо-католицького єпископства, ревізію церковного майна, крім греко-католицького єпископів Перемишльської греко-католицької єпархії, якій конфесійно підпорядковувалася місцева церква, проводили також римо-католицькі єпископи, власники села. Про це свідчить, зокрема, запис у специфікації прав і володінь парафії в Завадці, яка складена 15 листопада 1804 р. перемишльський римо-католицьким єпископом Антонієм Голашевським. Копія цієї специфікації додана до протоколу візитації 1834 р. греко-католицького єпископа Івана Снігурського. У цьому документі зазначається, що церква Різдва Найсвятішої Діви Марії в Завадці збудована з тесаного дерева з мурованим вівтарем, покрита гонтами, на той час уже була пропорційно замала для парафії і настільки пошкоджена, що вимагала вже не ремонту, а заміни новою церквою. Вартість її становила 25 флоринтів. Ця ціна особливо промовиста порівняно з вартістю парафіяльного будинку – 200 флоринтів. Цей будинок складався з великої зали, алькиру і комори – у правій частині. Ліворуч знаходилася пекарня і комора, а в сінях – хатина з кафльовою піччю. Будинок покритий соломою. На парафіяльному дворі були ще два дерев’яні господарські будинки під солом’яним дахом. В одному знаходилась стайня, причілок, стодола (боіско) і хлів. Цю споруду було оцінено на 40 флоринтів. У другому господарському будинку розміщувалися дві стайні і стодола (боіско) – вартість його – 38 флоринтів.

У документі відзначалося також, що забудова парафіяльного господарства здійснена у 1769 р. власним коштом священика Василя Скородинського, тодішнього пароха Завадки.

В анотації  до цього документу зазначалося, що відповідно до губерніального декрету від 1 серпня 1800 р. № В 932 до парафії в Завадці приєднана парафія Кам’янка, як філіал. Цей документ з 1804 р., крім єпископа, підписали війт Завадки Стефан Гмитерко, присяжний Лешко Челак, з громади – Самуїл Німчик і яслиський декан Пацлавський.

Про подальшу історію парафії довідуємося з протоколу візитації 1834 р., яка проводилася за перемишльського греко-католицького єпископа Івана Снігурського. На той час дерев’яна церква Різдва  Пресвятої Богородиці в Завадці була обнесена мурованою огорожею або кам’яним муром, ще незавершеним. Церква мала три вівтаря: великий вівтар з образом Спасителя; бічні вівтарі – Пресвятої Богородиці і Покрови Пресвятої Богородиці. Всі вівтарі мали антимінси, тобто у них відбувалися богослужіння. Церква була споряджена хрестами, свічками, обрусами. Відзначено також, що іконостас і бічні вівтарі у доброму стані. Образи старого малювання подекуди знищені. Захристії церква не мала, тому фелони, церковні обруси, рушники та ін. зберігалися у скрині за вівтарем. У церкві були всі книжки, потрібні для церковних відправ. Належно проводилася каса, книги метрик, журнали обліку урядових і церковних розпоряджень. Були протоколи оповідей, список молоді, яка відвідувала науку катехизму, але відсутній список дітей, зібраних до шкільного навчання. Помешкання священика та господарські будівлі були ті ж самі, що й за ревізії 1804 р.

Усіх віруючих в Завадці у 1834 р. нараховувалося 1059, а в Кам’янці – 421 особа.

Дяком у церкві на той час був Василь Барна, який одночасно навчав дітей у школі. У документі відзначено, що це людина доброго звичаю і здатна до виконання своїх обов’язків, має гарний голос. Дяк не мав жодних постійних доходів, лише річну данину громади і платню учителя школи.

Парохом, вірніше адміністратором парафії в Завадці тоді був Іван Торонський, народжений 1805 р., висвячений 1832 р. і призначений на адміністратора в Завадці 1833 р. після смерті пароха Михайла Мичковського. Візитатор відзначив добру поведінку і авторитет Івана Торонського, його набожність, здатність до навчання катехизму і виголошення проповідей, помірковане ставлення до утримання і поширення шкільної науки, обізнаність з літературою. В неділю і свята, і протягом тижня він не цурався своїх парафіян. З громадою і домінацією підтримує добрі стосунки, дбає про прикрашення церкви і всіх парафіяльних будинків.

Отець Іван Торонський був парохом у Завадці Риманівській довго. У тематизмі на 1863 р. подано, що на той час він був уже вдівцем. У 1834 р. в Завадці в його родині народився син Олексій, який увійшов в історію української культури і церкви як видатний вчений, історик церкви і релігії, професор релігії вищої реальної гімназії в Дрогобичі, радник митрополичої консисторії, автор праці «Русини-лемки», яка виявилась чи не першою науковою працею про цю гілку українського народу, написаною на підставі власних досліджень і спостережень, письменник, автор оповідань з народного побуту, автор підручників з історії церкви і релігії для середніх шкіл.

За часів перебування на парафії о. Івана Торонського в селі у 1856 р. побудували нову церкву. Вона пережила воєнні лихоліття і збереглася до сьогодні. Після депортації мешканців села вона функціонує як римо-католицький костел.

На підставі шематизмів та спеціальної літератури вдалося встановити такі імена священиків Завадки Риманівської: Варфоломій Лісковацький – середина XVI, при якому церква одержала землю, Василь Скородинський – кінець XVIII – початок XIX століття, за часів і кошти якого в 1796 р. були споруджені господарські будівлі. Після нього до 1833 р. парохом був Михайло Мичковський, у 1834-1863 рр. (можливо довше, але встановити дату його смерті не вдалося), Іван Торонський. У 1885-1918 рр., як свідчать тематизми, на парафії в Завадці був Роман Кміцикевич, у 1920-х роках – Іван Ковальчин. Від 1928 р. парафію у Завадці Риманівській очолював о. Михайло Жеплинський (1899-1970), активний громадський і культурний діяч ,ініціатор заснування в селі читальні «Просвіти», гуртка «Рідної школи» та ін.. Він був душ пастирем завадчан до 1938 р. У 1931 р. проти нього порушено судову справу. Його звинувачували у публічному виступі проти участі парафіян у виборах до польського сейму. Однак селяни Григорій Кухта, Іван Кухта, Микола Заяць, Василь Челак, які свідчили в суді, захистили свого священика, не підтвердили висунутих проти нього звинувачень, і о. Жеплинського було визнано невинним.

 У 1938 р. о. Жеплинського перевели на парафію в с. Наконечне поблизу Яворова. До Завадки Риманівської призначено о. Ростислава Шумила. Як зазначає М.Козак у своїй праці «Пом’яни, Господи, душі слуг своїх» (Львів, 2000, с. 129) о. Шумило працював у Завадці протягом 1938-1945 рр., а 1945 р. (за іншими даними – 1944) був замордований польськими бандитами. Детальні обставини смерті о. Ростислава Шумила невідомі.

За даними шематиму греко-католицького духовенства Лемківської апостольської адміністрації С.Ядловського, виданого 1936 р., до церкви Покрови Пресвятої Богородиці належало 1150 греко-католиків з с.Завадка і присілка Абрамова та 445 вірник із села Кам’янки, прихожан дочірньо церкви Перенесення мощів св. о. Миколая. Крім цього, на території парафії жили  семеро людей інших віросповідань.

На приходстві був мурований житловий будинок з 5-ти кімнат, дерев’яна стодола, стайня, криниця. Церкві належало 70 арів городу, 30 га орного поля, 2 га лук, 3 га лісу, 10 га пасовищ – у Кам’янці.

Школа

З життям та історією церкви в Завадці, як, зрештою, у всій Галичині та й Україні, тісно пов’язана історія школи. На початку XIX століття Перемишльська греко-католицька єпархія зобов’язала священиків дбати про освіту своїх парафіян, вести облік дітей шкільного віку й утримувати парафіяльні школи, в яких дяки навчали б сільських дітей читати, писати і рахувати. Відомомсті про парафіяльну школу в Завадці збереглися з 1833 р. Тоді, і до 1836 р. дітей навчав дяк Василь Вовк. У 1837 р. учителем був Василь Вислоцький, а в 1851-1863 рр. – Іван Глова, (у тематизм на 1863 р. він названий як Іван Голова). На той час його річна платня становила 120 золотих австрійської валюти. У 1860-х роках парафіяльні школи реформовано і переведено на повне утримання громади.

Ось як писав про навчання сільських дітей дослідник і історик Лемківщини Юліян Тарнович-Бескид. «… сільський народ, прикований до землі, як робочий інвентар, був неписьменний. Ціла його освіта розпочиналася й закінчувалася катехізаційними науками в церкві… Шкілки повставали лише там, де був парох охочий до просвіти або дяк з замилуванням відданий своєму званню, що в своїй хаті вчив з букваря, а ще частіше з писаних табличок азбуки та трохи писати та числити, а ціла шкільна наука кінчалася на читанню Псалтиря і Апостола. Не стало вчителя дяка, на стало й шкілки, бо про неї не було кому більше дбати в громаді».

Ситуація змінилася після приєднання Галичини до Австро-Угорщини. 24 березня 1781 р. цісар Йосиф II видав розпорядження про запровадження в містах і містечках Галичини так званих головних і тривіальних шкіл за німецьким зразком, 1-4 класами, а в селах – парафіяльних шкіл. Уже в 1786 р. в Дуклі заснована окружна школа. Однак, через відсутність шкільних підручників на українській мові, церква й далі займалася шкільною освітою, у церкві діти черпали свої знання із проповідей, катехизму.

 У Завадці Риманівській однокласну народну школу передано у 1895 р. на утримання громади. У рішенні Крайової шкільної ради від 9 лютого того року зазначалося, що громада і двір зобов’язані покривати всі кошти на потреби школи, а саме, щоб побудувати шкільний будинок і придбати для нього все необхідне внутрішнє обладнання, побудувати помешкання для вчителя, викупити землю під ці споруди та ділянку для гімнастичних вправ, також шкільний город і поле, або дати кошти на оренду шкільного будинку і помешкання для учителя, забезпечити утримання будинку і внутрішнього обладнання, опалення, освітлення і обслугу. Ці видатки мають надходити з двору і від громади, при чому двір повинен сплачувати 5 зл. 99 цт., а громада – 94 л. 01 цт. Громада також давала 6 сягів дрів з привозом і рубання, що зараховувалися до загальної суми. Шкільний учитель належав до другого класу оплати. Готівкою це становило 87 зл. 53 цт. – від громади, а від двору – 6% щорічно від сплачуваних безпосередніх податків. Крайова шкільна рада зобов’язувалася забезпечити школу приладдям – крейдою, губкою, папером, чорнилом на суму 10 зл. річно.

Отже, утримання школи вимагало від громади великих коштів, які важко було покрити. Уже 28 жовтня 1895 р. надійшло повідомлення, що громада заборгувала Крайовому шкільному фонду 43 зл. 77 цт. ,а в кінці листопада 1897 р. посада вчителя в Завадці була вільна через невиплату його платні, тобто школа перестала працювати. Нового вчителя для Завадки надано лише через два роки – 1 серпня 1899 р. Однокласна школа з народною, українською, мовою навчання проіснувала до Першої світової війни. Така ж школа була і в Кам’яниці. У 1920-х роках у Завадці функціонувала двокласна школа з українською мовою викладання.

Після розпаду Австро-Угорської імперії  і становлення Польської держави, польські органи влади почали запроваджувати в школах окуповано Галичини т.зв. утраквістичне, тобто двомовне навчання. Українське населення протестувало проти полонізації школи, що проявилося у зборі і поданні до відповідних органів влади декларації з вимогою залишити у школах викладання рідною мовою. Не оминули ці події й Завадки Риманівської.

11 грудня 1925 р. розпорядженням Кураторії Львівського шкільного округу у двокласній школі в Завадці запроваджувалося двомовне навчання. Завадчани не погодилися з цим і надіслали заяву до Міністра віросповідань і громадської освіти про те, що вони вимагають відкликати це розпорядження Кураторії і залишити в школі у Завадці Риманівській навчання дітей руською (українською) мовою. «У гміні Завадка Риманівська живе виключно руська людність, – писали вони у своїй заяві, – яка, керуючись уставою від 31 липня 1924 р. та розпорядженням Міністра віросповідань і громадської освіти від 7 січня 1925 р., внесла декларації для 150 дітей, в яких засвідчила і вимагала, щоб у школі в Завадці Риманівській була руська мова навчання». У своїй заяві селяни обурювалися з приводу того, що їхні декларації перекручено і подано так, ніби вони вимагають навчання дітей державною польською мовою. «Ще раз заявляємо, що ми вносили декларації, в яких вимагали одностайно і виключно руської мови навчання в школі у Завадці Риманівській», – йшлося у листі. Далі зазначалося, що селяни не проти вживання державно мови і навчання дітей цією мовою, але вони проти «порушення прав національних меншин, що суперечить основам Конституції». Підписи громадян села під заявою були засвідчені громадською печаткою.

У зв’язку з появою цієї заяви проведено урядове розслідування справи, розмови з селянами, опитування тих, що підписався під заявою. Зокрема, на бесіду були запрошені Василь Турко, Микола Хромчак, Григорій Барна, Федько Петрочко, які засвідчили, що їх змусили підписати цю заяву «місцеві українські шовіністи», які погрожували та переконували, що в разі, якщо вони погодяться на двомовне навчання, то в школі насправді будуть вчити дітей тільки польською мовою і навіть релігію будуть викладати по-польськи. Далі ці громадяни повідомили, що, підписуючи декларацію з вимогою руської мови викладання,  вони одночасно вимагали, щоб навчання дітей велося і польською мовою.

Свідчення цих мешканців, взяті, очевидно, під тиском, дали можливість органам влади зневажити і сфальсифікувати вимогу громади, зрештою – розбити її єдність. Ця справа тягнулася два роки. 26 квітня 1927 р. з Міністерства віросповідань і громадської освіти надійшов листі на ім’я завадського війта Василя Барни, в якому повідомлялося, що Міністерство не задовольнило заяву громади про залишення в Завадці Риманівській руської мови навчання, оскільки з села надійшла вимога щодо навчання руською мовою для 40 дітей і польською мовою – для понад 20 дітей. Та справа на цьому не скінчилася. Частина завадчан, які вимагали української мови навчання дітей, побудували школу в горішньому кінці села у присілку Абрамовій. Вони домагалися, щоб у цій школі вчив дітей учитель-українець, однак влада не пішла їм на зустріч. Тоді селяни звернулися з цим проханням до гуртка «Рідна школа» в Сяноці. Заходами цього гуртка справа була залагоджена. Уже у 1928 р. в Абрамовій вчив дітей українською мовою учитель від «Рідної школи» Петро Ількович. Після нього у 1929-1930 шкільному році тут працювали Володимир Кобів, відтак – Петро Стирпак. Юліян Тарнович у своїй «Ілюстрованій історії Лемківщини» стверджує, що це була перша українська «Рідна школа» на Лемківщині. Громаді дуже допоміг молодий священик Михайло Жеплинський, який був призначений на парафію 1928 р. Як згадує його син Богдан, о. Михайло особисто вів переговори з представниками «Рідної школи» в Сяноці, їздив у цій справі до Перемишля, Варшави, Львова. Пізніше, у 1940 р. українська мова викладання була введена в усіх школах Лемківщини завдяки діяльності Українського центрального комітету, створеного і очолюваного в Кракові видатним ученим і громадським діячем, вихідцем із Лемківщини Володимиром Кубійовичем. Багато здібних дітей із сіл Дуклянщини, в тому числі й Завадки Риманівської і Кам’янки вчилися у 1940-1943 рр. у державній семикласній українській школі в Дуклі.

Джерело: Завадка Риманівська / Упор. М.Старчак-Вавричин, Я.Швягла. – Львів: Видавничий відділ ЛНАМ, 2006. – с.15 – 38

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео