Консервативні русофіли (“старокурсники”) в Галичині напередодні і після Першої світової війни

Пропонуємо вашій увазі фрагмент книги львівського історика Романа Лехнюка про становище консервативних середовищ Галичини перед викликами модерної епохи початку XX століття, а саме другого розділу «У пастці традиції: галицькі русофіли» з книги «На порозі модерного світу: українські консервативні середовища в Галичині в першій половині XX cтоліття» (Львів, 2019).

Напередодні Першої світової війни

Русофільський консерватизм в Галичині опирався на три стовпи: історичну традицію “національного и культурного единства всего русскаго народа”, важливу роль Церкви й житті суспільства і етимологічний правопис  й церковносвянську мову в літургії (язичіє). Межа XIX-XX століття (так звана епоха Fin de siècle) принесла з собою  низку критичних загроз для грунтованого на таких домодерних засадах світогляду – поширення нових ідей та ідеологій (перш за все, націоналізму і соціалізму, які стрімко набирали популярність серед українського населення Галичини), демократизацію політичних процесів і перехід до масової політики. Усі разом ці чинники призвели до світоглядної кризи русофільства, що охопила всі ключові засади ідентичності та традиції. У поєднанні з організаційними труднощами, пов’язаними з творенням модерної політичної партії, це змушувало русофілів шукати відповіді на нові питання. Цей пошук характеризувався внутрішніми дискусіями, що переходили в гострі суперечності й поставив під сумнів консервативне підгрунтя русофільського світогляду.

Наростаюча криза русофільського руху і його консервативних засад поступово проявлялась на шпальтах галицької преси, де можна зауважити неодноразові заклики до активізації роботи серед селян, інтелігенції та молоді, поміж яких зростав вплив Української національно-демократичної партії і Радикальної партії. До радикалів ставлення було однозначно негативним, зважаючи на соціалістичний характер їхніх ідей, порушення консервативних засад соціального спокою та поваги до авторитету, традиції, а також антиклерикальність. Водночас з націонал-демократами русофіли намагалися укладати політичні союзи, проте прірва між двома партіями стрімко наростала – поки русофіли намагалися вирішити незвичні й не до кінця зрозумілі для них світоглядні дилеми, націонал-демократи утвердилися як провідна українська партія.

Через це русофіли вирішили укласти союз з польськими східногалицькими консерваторами («подоляками»), чиїй ідентичності й традиції суттєво загрожував модерний український націоналізм разом з його соціальною складовою (велике землевласництво). За таких умов відбувся збіг інтересів двох консервативних груп, які мали за мету ослабити модерний український рух. Пріоритети «реальної політики» переважили для русофілів основи й традицію руху і привели їх до союзу з традиційним супротивником – поляками. Адже русофіли були найдавнішим світським українським консервативних середовищем у Галичині, яке сформувалося в 1850-1860-х роках як спосіб українсько-польського розмежування і до 1880-х років залишалося найвпливовішою силою в українському русі.

Такий розвиток подій додатково підтверджував тезу про глибоку ідейну кризу русофільського консерватизму. Спільність інтересів русофілів і «подоляків» утілився в домовленостях напередодні виборів до Галицького сейму в 1908 році. Польсько-русофільський консервативний союз був прикладом співпраці, яка з обох боків була неприродною з точки зору їхніх засадничих ідей та принципів.

Виборчий союз хоча й приніс русофілам результат, що значно перевищував їхні можливості без польської підтримки, спричинив подальше падіння впливу цього середовища і призвів до їх офіційного розколу на «новокурсників» і «старокурсників» (або ж «молодих» і «старих»), що оформився протягом 1909 року. Безпосереднім приводом стала промова русофільського депутата Михайла Короля в Галицькому сеймі, де він висловив власне бачення русофільської ідеї й традиції та їх перспективи.

Промова Короля висвітлила одну з головних причин розколу: пошук молодим поколінням русофілів на чолі з Дмитром Марковим, Володимиром Дудикевичем і Мар’яном Глушкевичем виходу з ідейної кризи, в яку все глибше поринало русофільство через домодерність власного світогляду. Нова доба диктувала необхідність чіткої національної самоідентифікації, а покликання на аморфний «всеруський простір» не могли тут зарадити. З огляду на неприйнятність українського «сепаратизму», єдиним варіантом ставало чітке (у межах австрійського законодавства і складних австро-російських відносин) ототожнення себе з модерною російською нацією, її культурою і мовою.

Проблема православної пропаганди була одним із чинників, що зумовив погіршення ставлення до русофільського руху з боку Відня і насамперед крайової влади в Галичині в особі намісника Міхала Бобжинського. «Старокурсники» намагалися здобути його прихильність, зокрема для свого економічного товариства «Рільничий Союз». Паралельно вони дистанціювалися від активності очільника «Галицко-русского благотворительного общества» графа Володимира Бобринського, стверджуючи, що його підтримкою користується виключно фракція «новокурсникі»в на чолі з Дудикевичем. Втім, які відзначив сам Бобжинський у Галицькому сеймі, він втратив віру в існування так званих «старорусинів».

Передчуття наближення війни з Росією й активна підготовка до неї намісника, погляд Бобжинського-історика на Росію як цивілізаційного й традиційного опонента Польщі, активна діяльність пропагандистів православ’я, насамперед Максима Сандовича (уродженець села Ждиня у Західній Лемківщині) й Ігнація Гудими, ставка намісника на порозуміння з УНДП, врешті-решт, нездатність «старокурсників» чітко ідентифікуватися національно в поєднанні з радикалізмом «новокурсників» зумовили зростання підозри до русофілів, що напередодні війни вилилося у масштабну антирусофільську акцію і, на думку Анни Вероніки Вендаланд, «шпигунофобію» влади.

Головними пробами для «старокурсників» стали парламентські вибори 1911 року і кампанія до Галицького сейму 1913 року. Вибори 1911 р. перш за все показали жорсткість конкуренції між двома русофільськими фракціями. Особливо агресивними були «новокурсники». Первісно «Галицько-руська Рада» планувала виставити лише трьох кандидатів, своїх лідерів – Михайла Короля, о. Василя Давидяка і Миколу Глібовицького, які мали захистити здобуті раніше мандати. «Новокурсники» виставили контркандидатів. У підсумку «старокурсники» вирішили збільшити кількість кандидатів до шести, хоча жодного позитивного впливу це не дало. Усі кандидати, навіть популярний серед селян Жовківщини Король, навіть близько не претендували на перемогу, тому фактично в переддень виборів усі консервативні кандидати заявили про зняття з виборів.

Ще більш промовистим в контексті безпорадності і слабкої організованості «Галицько-руської Ради» стали сеймові вибори 1913 року. На початку виборчої кампанії товариство видало заклик до всіх прихильників активно організовувати виборчі комітети на місцях заради успішного проведення правиборів (попереднього голсоування). Одразу ж з’явилися повідомлення про начебто виборчі союзи, спрямовані проти консервативних русофілів. Проте єдиною проблемою була низька активність на місцях. Пригнічений настрій панував і на загальних зборах «Галицько-руської Ради». Саме внутрішні, а не зовнішні причини стали ключовими в рішенні товариства не виставляти власних кандидатів (хоча офіційний комунікат партії стверджував, що якраз радикалізм і аморальність кампанії зумовили такий крок). Тож зу підсумку вся виборча акція звелася до пасивної підтримки в золочівському окрузі кандидатури о. Теофіла Петровського, який здобув 7 голосів із загальних 341.

Примітний той факт, що мандат на цих виборах здобув Михайло Король, проте офіційний орган «Галицько-руської Ради» жодного разу не виступив на його підтримку і, підводячи підсумки виборів до Галицького сейму, зазначав, що в Східній Галичині серед русофілів обох фракцій мандат здобув лише Дмитро Марков. Далі йшло повідомлення 15 польських, 30 «мазепинських» мандатів і окремим пунктом, поза згадкою про русофілів, про здобуття мандату Михайло Королем. Цей факт свідчить про ідейну диференціацію, яку переживало середовище «старшокурсників» навіть після розколу. Вона була логічним наслідком невдач у політичній та ідейній сфері, що супроводжували русофілів-консерваторів.

Під час Першої світової війни

Підозри влади у Відні та Львові до русофілів й ідеологічна диференціація «старокурсників» отримали логічне й трагічне продовження під час Першої світової війни. Ще напередодні владні інституції Галичини підготували список «неблагонадійних», до яких модна було потрапити навіть за просте формальне членство в Товаристві ім. Михайла Качковського чи передплату русофільських газет. Із початком бойових дій розпочалися масові репресії підозрюваних у проросійських симпатіях. У тому числі ув’язнено і чимало українських діячів – попри те, що австрійське Оберкомандо (генеральний штаб) володіло інформацією про поділ українського руху в Галичині на українофілів і русофілів. Репресії австрійської влади і війська проти українського населення Галичини стали однією з найчорніших сторінок у діяннях цісарсько-королівського війська під час війни нарівні з його поведінкою в Сербії й викликали обурення самого Франца Йосифа. Місцем ув’язнення більшості арештованих став концентраційний табір «Талергоф» у Штирії, де протягом часу його існування від голоду, виснаження і хвороб загинуло 1800 українців з Галичини і Буковини. У міжвоєнний період трагедія жертв цього табору стало одним із наріжних каменів русофільської ідеї шляхом видання спеціалізованих альманахів, де експлуатувався обрах «мучеників Талергофу».

Наближення більшості «старкурсників» до радикальної фракції Дудикевича напередодні війни отримало своє практичне підтвердження з російською окупацією Галичини, коли обидві фракції активно долучалися до розбудови окупаційної адміністрації. До відновленого у вересні 1914 року «Народного Совіту» ввійшли як «новокурсники» Дудикевич, Глушкевич і Семен Лабенський, так і представники консервативного крила – оо. Іван Давидович та Іван Костецький. Русофіли розраховували відігравати важливу роль у «возз’єднанній» з Росією Галичині та часто переслідували не лише загальні цілі, а й мотиви особистої відплати. Насамперед ішлося про проукраїнських діячів та інституції. Втім, за цих умов проявився й відвертий антисемітизм окремих радикальних русофілів, насамперед Романа Геровського, який запропонував ліквідувати «єврейське засилля» в Галичині організацією фактично легального погрому. Головні ж репресії нова адміністрація розгорнула проти українського руху – і не без допомоги русофілів, насамперед Юліана Яворського.

За сприятливих обставин російської окупації русофіли відкрито видозмінили свою термінологію з «Русь», «русский» на «Росія» і «російський», тим самим остаточно пориваючи з деклараціями вірності династії Габсбургів й класичним консервативним русофільським світоглядом. У контексті русифікації краю вони відкрито розгорнули прапор православ’я. Утім, далеко не всі ідейні пункти русофільської програми військового часу вдалося втілити в життя. На перешкоді найчастіше стояли окупаційна адміністрація на чолі з Георгієм Бобринським (братом уже згаданого голови «Галицко-русского благотворительного общества») та військові, для яких на першому місці стояли завдання організації порядку в тилу і постачання армії, а не проекти русофілів. Зокрема, русофілам не вдалося посісти важливих посад в адміністрації. Хоча Мар’ян Глушкевич і став бургомістром Перемишля, він був позбавлений будь-яких реальних важелів впливу.

Після відступу російських військ зі Львова і більшої частини Галичини русофіли розділилися на дві групи. Перша на чолі з Дудикевичем і Глушкевичем мала своїм осідком Ростов-на-Дону, де зосередилась велика кількість галицьких біженців. Ростовська група організувалась у «Русскую Народную Организацію Прикарпатской Руси» і протягом другої половини 1917 року видавала власний часопис «Призив». РНОПР відстоювала ідею включення Галичини і Буковини до складу Росії, а тому з обуренням зустріли висунутий більшовиками лозунг про «мир без анексії і контрибуції». За такого ставлення до більшовизму русофіли на території, що врешті-решт стала частиною комуністичної Росії, були приречені. Так, Дудикевич у 1922 році помер у більшовицькій тюрмі.

Інша частина русофілів залишилась в Галичині, активізувавшись із розпадом Австро-Угорщини, і засвідчила фактичну неможливість для русофільського консерватизму адекватно відреагувати на змінений світ.

Після Першої світової війни

Для більшості активних діячів чи «старокурсників», чи «новокурсників» ЗУНР не могла бути прийнятною з ідейних причин. Ця держава будувалась на виразно українських – у модерному значені цього терміну – національних засадах, що абсолютно суперечило засаді «всеруськості» та приницпу «єдності всіх руських племен». А саме ці ідеї, попри всі давніші протиріччя, стали об’єднавчим прапором як для представників колишньої «Галицько-руської Ради», так і національно-радикального крила «новокурсників». Більшість консерваторів-«старокурсників» разом з «молодими», що залишились у краї, об’єднались 24 листопада 1918 року навколо Володимира Куриловича і Дмитра Маркова в «Русский Исполнительний Комитет». У виданій 2 грудня відозві вони фактично оголосили нейтралітет у польсько-українській війні, що саме розгорталась, а всі надії на вирішення галицького питання покладали на міжнародний конгрес. Понад те, озвучене в цій відозві гасло «русская земля и русскою должна остаться!», як і оголошення героями галицьких переселенців, що воювали в добровольчих арміях Корнілова і Денікіна, не надто відповідали ідейно-національним засадам, на яких Українська національна рада і широкі кола галицького українського суспільства творили західноукраїнську державу.

У міжвоєнний час серед галицьких русофілів знову проявилися традиційні для них суперечності. Попри те, що в період війни запанувала ідейна єдність на грунті заперечення української модерної національної ідеї, відмінності нікуди не зникли. Видозмінилася лише лінія розлому. Якщо у 1909 році відбувся розкол на поміркованих консервативних «старокурсників» і категоричних (перш за все національно) «новокурсників», то тепер і «старі», і колишні «молоді» національні радикали склали «праву», націонал-консервативну течію в русофільському русі. Їхніми опонентами в боротьбі за контроль над РИК стали переважно представники соціалістичних поглядів.

Фракція «лівих» конструктивно ставилася до українських сил і взаємодіяла з ними в рамках Міжпартійної ради та під час бойкоту перепису 1921 і виборів 1922 року. Ідейні витоки лівого крила РИК можна віднайти в середовищі «прогресистів» – частини згаданих раніше довоєнних «новокурсників», які не без симпатії сприймали соціалістичні ідеї. Саме ідеї цієї групи на почтаку XX століття представляв часопис «Живая мисль». Продовженням розвитку лівих ідей стало радянофільство й інституційне оформлення у формі партії «Народная Воля», яка в 1926 році стала частиною «Сельробу». Це середовище влилося у модерні ідейні течії, повністю розірвавши з русофільським консерватизмом.

Представники ж правого крила РИК надалі чіплялися за анахронічну «всеруськість». 1 листопада 1923 року відбувся «Русский Народний Сьєзд», на якому створено окрему організацію русофілів-консерваторів – «Русскую Народную Организацію». Про її програмні засади найкраще свідчать резолюції з’їзду, що виразно демонструють нездатність до еволюції, а отже ідейну приреченість русофільського консерватизму на початку міжвоєнної доби. На чолі партії став «старокурсник» о. Костецький. У проводі також були інші давні лідери русофілів – Курилович і Яворський. Неспроможність русофілів пристосувати власні консервативні засади до вимог доби підтверджувалися і в подальшому – програмою РНО 1926 року чи протестом до Сейму проти вживання терміну «Україна», «український», які для русофілів були не національними, а географічними означення й мали виразне політичне забарвлення.

«Праве» крило русофілів у своїх програмних засадах у міжвоєнну добу відмовилося від активної політичної діяльності й сфокусувалося на культурно-освітніх і соціально-економічних питаннях. Вони зосередили свою увагу насамперед на поверненні у власні руки Ставропігійського інституту, Народного дому, Товариства ім. Качковського та інших установ і товариств, які контролювали раніше. Майже одразу за сприяння польської влади було відновлено контроль русофілів над Товариством ім. Михайла Качковського і Галицько-руською матицею. Тривалішою була боротьба за Ставропігійський інститут, який з 1916 року керувався українофілами. Аж у квітні 1924 року львівський воєвода ухвалив рішення про обрання нової – вже русофільської –управи.

Підтримка польською владою русофілів у їхній боротьбі за інституції була логічною з огляду на те, що головним політичним посилом програми РНО було прагнення автономії Галичини в межах Польщі, що протягом першої половини 1920-х років вважалося різко угодовою позицією. Ця підтримка мала й інші прояви. Традиційним явищем міжвоєнної Галичини була участь у виборах представників «правого» крила русофілів у коаліції з польськими проурядовими партіями. Іншим зразком є допомога влади в культивуванні русофілами образу «талергофських мечеників». Під час II Телергофського з’їзду 1934 року газета «Наш Лемко» відзначала, що серед 2 тисяч учасників події заради її візуально більшої чисельності марширували члени польських стрілецьких організацій, а польські урядники в Галичині отримали накази доставити якомога більше людей на ці урочистості.

Під час сеймових виборів 1928 року «Русская Селянская Организація» (наступниця РНО), зібрала, за даними русофіла Василя Ваврика, від 80 до 100 тисяч голосів, що свідчило про збереження русофілами впливів у суспільстві – хай і суттєво менших, ніж до Першої світової війни. РСО у регіоні мала популярність у традиційних русофільських повітах (Жовківщина, Равщина, Самбірщина, Турківщина, Сяніччина, Перемишлянщина, Золочівщина, Бродівщина, Радехівщина, Зборівщина, Кам’янеччина). Така географія накладається на розташування філій Товариства ім. Михайла Качковського в Бродах, Жовкві, Самборі і Сяноці (загалом товариство на 1928 рік налічувало 209 читалень і понад 4,5 тисяч членів). Збереженню впливів русофілів сприяв і консервативний характер селянства.

Консолідуючою ідеєю міжвоєнного русофільства став уже згаданий образ «мученика Талергофу». Його суть полягала в намаганні русофілів виставити себе як єдиних жертв австрійських репресій, заперечуючи присутність і українофільських діячів в Талергофі та інших таборах. Цей образ був необхідним кроком у пошуку морального виправдання відродження русофільства в міжвоєнну добу і власного самоутвердження в новій епосі. Піком його розвитку стало видання у чотирьох частинах «Талергофського альманаху», де було зібрано докладні свідчення про репресії в кожному з повітів і статті на ширшу суспільно-політичну й історичну тематику. Талергоф і загалом репресії австрійської влади періоду Першої світової війни активно були присутні й у художній літературі. У творчій спадщині Ваврика можна виокремити повість «Як Богдань Черемха умиравь за правду», де антигероями є вчитель-українофіл Олекса Чума, котрий намагався односельчан головного героя завести на «якусь нову дорогу» зі звичної прихильності до «всеруської ідеї», та друг учителя – вахмістр Павло Проць, який уособлював для автора як «зрадливість» українофілів, так і репресивність австрійської влади. Поширення образу жертв австрійських і німецьких репресій та мучеників за «віру і народ» у міжвоєнний період географічно не обмежувався Галичиною. Доказом цього є видані книгарнею імені Івана Наумовича в Нью-Йорку поштівки, де вміщено сцени страт русофілів у Галичині та репресії вояків Центральних держав та території Наддніпрянщини в 1918 році.

Опинившись унаслідок розколу 1909 року перед необхідністю вирішувати життєво важливі світоглядні дилеми, консервативне крило русофільського руху зазнало на цьому шляху цілковитої невдачі. За винятком Михайла Короля, вони так і не зуміли ідейно еволюціонувати, а тому їхні політичні впливи постійно маліли, що демонструє провал «Галицько-руська Рада» на виборах. Не вийшовши за рамки «всеруської» ідеї, «старокурсники», як і «новокурсники», потрапили під підозру у проросійських симпатіях, що обернулося масовими арештами в часи Першої світової війни. З іншого боку, нездатність загалу руосфілів-консерваторів до еволюції та події війни сприяли їх возз’єднання з «націоналістичною» частиною «молодих» та творення спільної, грунтованої на архаїчній «всеруськості», політичної організації вже в міжвоєнну добу. За таких умов не було шансів на порозуміння між гаслами національної й культурної єдності «всіх руських земель» та українським державотворення, що добре засвідчили події 1918-1919 років.

Джерело: Лехнюк Роман. На порозі модерного світу: українські консервативні середовища в Галичині в першій чверті XX століття. – Львів: Літопис, 2019. – ст. 69-119

Відшукав і опрацював Тарас Радь

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео


Warning: file_get_contents(http://gdata.youtube.com/feeds/api/users/Beznazvy/uploads?v=2&alt=jsonc): failed to open stream: HTTP request failed! HTTP/1.0 404 Not Found in /home/lemky/public_html/wp-content/plugins/dzs-videogallery/videogallery.php on line 192

Warning: Invalid argument supplied for foreach() in /home/lemky/public_html/wp-content/plugins/dzs-videogallery/videogallery.php on line 200