Горлицький прорив (на р.Дунаєць) 2-5 травня 1915 року. Відступ російської армії із Західної Галичини (Лемківщини) під час Першої світової війни
Російські війська Південно-Західного фронту, що опанували карпатські проходи, погрожували виходом на рівнини Угорщини. Нависла загроза остаточного розтрощення Австро-Угорщини, розпаду імперії Габсбургів. Німецьке верховне командування вирішило випередити цю загрозу – початковий план Горлицької операції, мав важкі наслідки для всього російського фронту. “Прийшов момент, коли не можна було далі вже відкладати рішучого наступу на Сході”, – записав Фалькенгайн – начальник генерального штабу, який фактично керував сухопутними арміями. Німецькому командуванню потрібен був великий успіх на австрійській ділянці фронту. До того ж Австро-Угорщині погрожувала вступом у війну Італія, що вийшла на початку війни з Троїстого союзу. У військовому стані ситуація сприяла центральним державам. Західноевропейський фронт не викликав побоювань. Військові дії англо-французьких військ, за оцінкою німецького верховного командування, не могли вийти за рамки чисто місцеві. Політичні та стратегічні умови надавали противнику “проміжок часу” для рішучого удару. “Він міг вилитися тільки у рішучий наступ із застосуванням для цього всіх взагалі вільних коштів”.
Задумана нова операція пов’язувалася з проривом фронту між Верхньої Віслою і підніжжям Бескидів (в районі Горлиці), а не з діями проти одного або двох флангів, як це було раніше. Для проведення операції використовувалися всі можливі війська. Великі сили перекидалися з французької фронту. Австро-угорські війська, які зазнали чималих втрат в минулих боях, не могли самостійно здійснити велику операцію. Їхній моральний дух продовжував падати, особливо в частинах з чеським і південнослов’янським складом. Доводилося заздалегідь звертати увагу на те, писав начальник німецького генерального штабу, що австро-угорські війська доведеться перемішувати з німецькими частинами, а саму ударну роботу здійснювати з допомогою останніх. На південному крилі фронту біля 1-ї австро-угорської армії, між Пилицею і Віслою, розташувалася армійська група Войрша; на фронт 4-ї австро-угорської армії між Верхньої Віслою і підніжжям гір була спрямована дивізія Бессера; 3-тя австро-угорська армія в Бескидах – підкріплена сильним корпусом Марвіца; в Карпатах, на схід Мункачі, просувалася південна армія Лінзінгена, а в Буковині вела бої кавалерія Маршаля. Прорив російського фронту мала здійснити 11-а німецька армія, сформована з чотирьох корпусів (трьох німецьких, взятих із Західного фронту, і австрійського). Корпуси армії прибули з Західного фронту в район зосередження в двадцятих числах квітня. Щоб приховати перекидання військ, німецькі частини посилили бойову діяльність на Західному фронті, здійснили наступ біля Іпру, де вони вперше у великому масштабі застосували задушливі гази. Читати повністю
Консервативні русофіли (“старокурсники”) в Галичині напередодні і після Першої світової війни
Пропонуємо вашій увазі фрагмент книги львівського історика Романа Лехнюка про становище консервативних середовищ Галичини перед викликами модерної епохи початку XX століття, а саме другого розділу «У пастці традиції: галицькі русофіли» з книги «На порозі модерного світу: українські консервативні середовища в Галичині в першій половині XX cтоліття» (Львів, 2019).
Напередодні Першої світової війни
Русофільський консерватизм в Галичині опирався на три стовпи: історичну традицію “національного и культурного единства всего русскаго народа”, важливу роль Церкви й житті суспільства і етимологічний правопис й церковносвянську мову в літургії (язичіє). Межа XIX-XX століття (так звана епоха Fin de siècle) принесла з собою низку критичних загроз для грунтованого на таких домодерних засадах світогляду – поширення нових ідей та ідеологій (перш за все, націоналізму і соціалізму, які стрімко набирали популярність серед українського населення Галичини), демократизацію політичних процесів і перехід до масової політики. Усі разом ці чинники призвели до світоглядної кризи русофільства, що охопила всі ключові засади ідентичності та традиції. У поєднанні з організаційними труднощами, пов’язаними з творенням модерної політичної партії, це змушувало русофілів шукати відповіді на нові питання. Цей пошук характеризувався внутрішніми дискусіями, що переходили в гострі суперечності й поставив під сумнів консервативне підгрунтя русофільського світогляду.
Наростаюча криза русофільського руху і його консервативних засад поступово проявлялась на шпальтах галицької преси, де можна зауважити неодноразові заклики до активізації роботи серед селян, інтелігенції та молоді, поміж яких зростав вплив Української національно-демократичної партії і Радикальної партії. До радикалів ставлення було однозначно негативним, зважаючи на соціалістичний характер їхніх ідей, порушення консервативних засад соціального спокою та поваги до авторитету, традиції, а також антиклерикальність. Водночас з націонал-демократами русофіли намагалися укладати політичні союзи, проте прірва між двома партіями стрімко наростала – поки русофіли намагалися вирішити незвичні й не до кінця зрозумілі для них світоглядні дилеми, націонал-демократи утвердилися як провідна українська партія.
Через це русофіли вирішили укласти союз з польськими східногалицькими консерваторами («подоляками»), чиїй ідентичності й традиції суттєво загрожував модерний український націоналізм разом з його соціальною складовою (велике землевласництво). За таких умов відбувся збіг інтересів двох консервативних груп, які мали за мету ослабити модерний український рух. Пріоритети «реальної політики» переважили для русофілів основи й традицію руху і привели їх до союзу з традиційним супротивником – поляками. Адже русофіли були найдавнішим світським українським консервативних середовищем у Галичині, яке сформувалося в 1850-1860-х роках як спосіб українсько-польського розмежування і до 1880-х років залишалося найвпливовішою силою в українському русі.
Орґанізація самопомочі на Лемківщині
Передруковуємо статтю Володимира Ганьківського у газеті “Краківські вісті” від 28 жовтня 1940 року, у якій автор роздумує над шляхами вирішення проблеми зубожіння населення на Лемківщині.
Переломові часи, які переживаємо на забутій досі Лемківщині поставити перед нами багато нових проблєм, що ждуть розвязання, а найпекучіша з них це перенаселення, голод на землю і проблєма праці. Еміґрацією самою, чи принагідними заробітками в Німеччині цієї справи не розвяжемо, як не розвязала її численна досі еміґрація до Америки, Німеччини, Арґентини й виїзд до Совітів. Врешті вилюднення Лемківщини не лежить в нічийому інтересі. Здоровий у свойому коріні лемко, опірний на всякі зверхні впливи, роботящий і незвичайно скромний у своїх потребах, до того не здеморалізований демократичними чи комуністичними кличами, є великим плюсом у нашому відродженні. Не достає йому освіти, а якщо дати її бідному лемкові, то половина недостач буде заповнена. Залишиться друга не менш важна ділянка, а саме — потреба життя, забезпечення прожитку головно зимою і весною в ці й будучі часи.
Народне мистецтво Лемківщини
Передрук статті Лева Геца про народне мистецтво на Лемківщині, яка була опублікована 8 червня 1941 році у газеті “Краківські вісті”
У запалих селах Бескиду живе нарід, що зумів своїм відокремленим життям заховати старовинні зразки народньої культури, так своєрідні і прикметні для мистецької культури українського народу. Це лемки. Мистецтво Лемківщини є природним багатством цієї землі, бо мистцем є цілий нарід, що у найнедоступніших селах виявляє однаково свій творчий хист. Найпростішими, йому доступними середниками продовжує лемко найпростіші форми великого народнього мистецтва. Разом зі старовинними способами виготови предметів живуть тут сьогодні старовинні форми й орнаменти, що продовж віків сплелися в одноціле з технікою виконання. Своєрідну орнаментику виводять з кількох первнів, які їм переказала традиція, а саме мотив сонця, сосни, квітів і листків, а з ґеометричних — ломана лінія, “кривулька” і свастика з слимаковато скрученими раменами. Ці мотиви у різному інтерпретуванні повторяються в розмалюванні хат, у писанках, різьбах і вишивках. Передусім лемківські деревляні церкви, це мистецькі памятки народньої культури. Основою лемківською типу церков є три зруби. Перший зруб, фасада, т. зв. “бабинець”, творить високу стрілисту вежу, яка рівночасно є дзвіницею. Другий, центральний зруб, “головна нава”, є значно нижча, з двома-трьома кондиґнаціями ступінчастого даха, завершена рядом бань-“маківок”.
Підготова до “Вечора Лемківської Ноші (одягу)” в Сяноку у 1941 році. Ч. 2
Друга публікація з газети “Краківські вісті” про організацію “Вечора Лемківської Ноші (культури)” у Сяноку, яку надрукував Микола Рісенський 20 лютого 1941 року.
З українського життя
Позавтра “Вечір Лемківської Ноші” в Сяноці. Нині ж останнє засідання комітету пань, що цей вечір підготовляє. Між іншим, мушу зрадити, мені одному з небагатьох зрештою представників чоловічої половини людського роду припала почесть бути “міністром” пропаґанди того вечора.
Сьома година ввечорі — час засідання. “Co страхом”, та одночасно з вірою, що якось воно буде, ступаю по сходах домівки УДК, щоб узяти участь в останній вогневій пробі, в останньому засіданні.
“Вечір Лемківської Ноші (одягу)” в Сяноці у 1941 році. Ч. 1
Публікуємо статтю “Лемківське село — в Сяноці” авторства Юрія Тарковича, яка була опублікована у газеті “Краківські вісті” 21 лютого 1941 року.
Сянік, 17. лютого 1941.
В суботу й неділю — 15. і 16. лютого ц. р. — переживав наш княжий Сянік направду святочні, незабутні дні. По цілому місті, головно біля домівки УДК, міської салі й станиці напроти греко-католицької церкви, панував у суботу й неділю великий рук. Усюди тут бачили ми повно нашої інтеліґенції й селян. По цілому місті говорили вже на кілька днів перед цією святочною суботою тільки про одно: про Вечір Лемківської Ноші, що його в цих двох днях уладжувала Жіноча Секція при УДК. Початок імпрези був заповіджений на год. 7.30 веч., але вже давно перед цією годиною були білєти випродані. Багатьом прийшлося вернутись від каси з нічим. У просторій міській салі не було місця. Вечір Лемківської Ноші в Сяноці — це перша цього роду імпреза не тільки в Сяноці, але взагалі перша така імпреза на наших тутешніх землях. Тому й не диво, що тут було велике зацікавлення й що в суботу позїздилися до Сянока гості з цілої околиці.
Бравий вояк Швейк на Лупківському перевалі на Лемківщині
Фрагмент класики художньої літератури чеського письменника Ярослава Гашека “Пригоди бравого вояка Швейка”, де головний герой перебуває на Східній Лемківщині, а саме на Лупківському перевалі та Сяноку.
… Солдатам об’явили, що обідати вони будуть за Палотою на Лупківському перевалі. І справді, батальйонний фельдфебель-рахівник з ротними кухарями і поручником Цайтгамлем, який завідував господарськими справами батальйону, пішли до села Медзілаборців, а з ними відкомандирували патруль з чотирьох солдатів.
За півгодини вони повернулися з трьома зв’язаними свиньми і з ридаючою родиною русина, в якого реквізували цих свиней. З ними йшов гладкий військовий лікар з барака Червоного Хреста, який щось наполегливо пояснював поручникові Цайтгамлю, а той знизував плечима.
Презентація другого тому Книги пам’яті Лемківщини
У середу, 18 травня 2016 року о 20:00 в Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” у Львові по вул. С. Бандери, 1 відбудеться презентація другого тому “КНИГИ ПАМ’ЯТІ ЛЕМКІВЩИНИ 1944-1946”. У книзі зведені дані опрацьованих архівних так званих евакуаційних книг про сім’ї депортованих українців Лемківщини з Горлицького і Сяніцького повітів, яких доля закинула на територію сучасної України.
Вхід вільний.
Лемківщина у роки Першої світової війни
Передруковуємо статтю о.Зиновія Флюнта (з містечка Граб) під назвою “Визвольний відгомін на Лемківщині”, яка вийшла друком у журналі “Літопис Червоної Калини” (1930, Ч.VII-VIII) у Львові. Стиль збережено згідно з оригіналом.
Лемківщина, цей гарний куток української землі, була перед війною так затуманена москофільством, що здавалося, що вона зовсім пропала для української ідеї. Виховувана від довгих літ ріжними агітаторами в москофільському дусі, усі надії своєї незавидної долі покладала на могучу Росію. Українці були на Лемківщині дуже слабо зорганізовані, тому й мали малий вплив на людей. Як де й вони старалися поширити свої часописи та книжки, противники усе знайшли спосіб спараліжувати їх вплив. Притім не перебирали протвники в середниках і впоювали в несвідомий народ таку шалену ненависть не лише до української ідеї, але й до самої назви «Україна», що народ по нинішній день не може отрястися від цього дурману!
Тирс Венгринович – митець з роду священиків
Він був істинним художником, не тільки тому що отримав диплом Академії мистецтв, а й передусім – бо справді мав талант. Попри те, що походив зі священицької родини, він не продовжив традиції. Працьовитий, скромний, відкритий для людей і світу – таким був Тирс Венгринович.
Можливо, варто було б написати Тирсус, бо саме під таким іменем його знали, але близькі ніколи не користувалися такою офіційною версією. Справа в тому, що «Тирсус» – це результат того, що чиновник, який оформлював посвідчення особи, не знав латини: він, прочитавши у метриці, виписаній у церкві, запис «Тирсус», бездумно скопіював його. Однак Венгринович був Тирсом. Тирсом, братом Оріона, пізніше – батьком Олімпія і Діоміра, дядьком Созонта, Софонії, Осії і Минодора…
Останні коментарі