ідентичність

Лемківський підсумок ХХ ст. й перспективи на ХХІ-е століття

Чудова наукова розвідка професора Зеленогурського університету Богдана Гальчака про трагедію асиміляції та пошуку власної ідентичності лемків у Польщі, Словаччині, США і Сербії. Автор детально аналізує історичні причини спустошення та обезлюднення Лемківщини та роздумує над перспективою збереження лемківської самобутності за сучасних умов розсіяності лемків.

130663_lu21s6halczak_34Під назвою „лемки“ розумію українське населення, що виводиться з Лемківщини – історичного регіону, розміщеного в Карпатах, на польсько-словацькому пограниччі. У межах Словаччини лемки (у цій країні їх найчастіше називають русинами) живуть у регіоні, який словаки називають Шаришем, а також у невеличких частинах Спіша і Земпліна. Українці називають той регіон Пряшівщиною. У Польщі до 1947 р. лемківські поселення були на території, яка охоплювала повіти Новосанчівський, Горлицький, Яслицький, Коросненський, Сяноцький, південно-західну частину Ліського й кілька сіл у Новоторзькому повіті [1].

Згідно з українською традицією, межа між Лемківщиною й розміщеною на схід від неї Бойківщиною пролягала вздовж річок Сян і Ляборець [2]. У Польщі в міжвоєнний період стала розповсюдженою за посередництвом Романа Райнфуса думка, що східна межа історичної Лемківщини пролягала за річкою Ославою, верхами Буковиці і Великого Поділу [3] (однієї з найвищих височин на Південному Розточчі, пол. Wielki Dział). Таке розуміння меж Лемківщини виключало з приналежності до неї Ліський повіт і більшість Сяноцького повіту. Думка ця породжувала сумніви навіть у деяких польських дослідників. Вони вважали, що східну межу Лемківщини слід пересунути у східному напрямку, принаймні до річки Солинки [4]. Сам Райнфус, зрештою, не заперечував факту присутності лемків на схід від Великого Поділу. Він тільки вважав це перехідною лемківсько-бойківською зоною.

Читати повністю

Активність українців в Польщі

Революція гідності розбудила життя українців у Польщі та Німеччині, на що вказує цьогорічне дослідження польського Інституту громадських справ та німецького Інституту європейської політики.

Експерти провели більше як 80 опитувань серед українських міґрантів і нацменшини. Варто відзначити, що цей останній статус існує лише в Польщі. Німецьке праводавство не виділяє такої категорії, як нацменшина.

Читати повністю

Лист Михайла Дзвінки до директора музею в Новому Санчі

Продовження публікації Богдана Гука “Чи лемки схожі на польський «Goralenvolk»?”, у якій автор наводить скорочену версію листа колишнього редактора “Лемківської сторінки” тижневика “Наше слово” Михайла Дзвінки до директора Окружного музею в Новому Санчі Антонія Круга, в якому звинувачує його у свідомій політиці сепарації лемків від української ідентичності.

Шановний Пане!
З великим запізненням я отримав від моїх знайомих каталог виставки «Лемки», експозиція якої відбулася в лютому-червні 1984 р. У каталозі знаходиться цікавий матеріал. Не буду всього обговорювати, бо це зайняло б багато місця! (…)

1. Редактор каталогу Антоній Крог задумується над тим, чи лемки – це українці, чи народ у процесі формування. Шкода, що не взяв собі за об’єкт горців з Татр – німці би йому в цьому допомогли («Goralenvolk»). Така філософія про лемків не приносить слави солідності.

Читати повністю

До історії полеміки українців Лемківщини з польськими інтерпретаціями

Передруковуємо статтю Богдана Гука “Чи лемки схожі на польський «Goralenvolk»?” з Нашого Слова (№3 від 17 січня 2016), у якій автор пригадуючи дискусію лемка Михайла Дзвінки з керівництвом Окружного музею в Новому Санчі шукає пояснення лемківського сепаратизму та занепад української ідентичності лемків.

Оце 1987 р., через три роки після проведення виставки «Лемки», колишній редактор «Лемківскої сторінки» тижневика «Наше слово» Михайло Дзвінка написав листа директору Окружного музею в Новому Санчі. На мою думку, цей лист є частиною фундаментально важливої дискусії про власну культурну ідентичність, яку українці Лемківщини ведуть з польськими культурними діячами та науковцями вже майже сторіччя (політичної дискусії так і не було). Він намагався переконати директора музею, а також куратора виставки Антонія Крога в тому, що лемки мають свою стару руську та й нову українську ідентичність. Уже раніше Дзвінка в есеї «Приречені» (1984 р.) писав: «Чимало українців з Лемківщини ще й сьогодні, удаючись до селянської інтуїції та під впливом страху, уникає слова „українець”, замінюючи його словом „русин” та подібними, а влада ж використовує це для того, щоб організовувати т.зв. лемківський сепаратизм, який веде до полонізації» (M. Dzwinka, Spisani na straty, Aннали Лемківщини, 1984, т. IV). За відстоювання зорієнтованого на Київ родоводу М. Дзвінці довелося 1973 р. відійти з редакції «НС», а через рік опинитися у Франції, потім – у США.

Читати повністю

Категорії

Нове відео