Горлицький прорив (на р.Дунаєць) 2-5 травня 1915 року. Відступ російської армії із Західної Галичини (Лемківщини) під час Першої світової війни

Російські війська Південно-Західного фронту, що опанували карпатські проходи, погрожували виходом на рівнини Угорщини. Нависла загроза остаточного розтрощення Австро-Угорщини, розпаду імперії Габсбургів. Німецьке верховне командування вирішило випередити цю загрозу – початковий план Горлицької операції, мав важкі наслідки для всього російського фронту. “Прийшов момент, коли не можна було далі вже відкладати рішучого наступу на Сході”, – записав Фалькенгайн – начальник генерального штабу, який фактично керував сухопутними арміями. Німецькому командуванню потрібен був великий успіх на австрійській ділянці фронту. До того ж Австро-Угорщині погрожувала вступом у війну Італія, що вийшла на початку війни з Троїстого союзу. У військовому стані ситуація сприяла центральним державам. Західноевропейський фронт не викликав побоювань. Військові дії англо-французьких військ, за оцінкою німецького верховного командування, не могли вийти за рамки чисто місцеві. Політичні та стратегічні умови надавали противнику “проміжок часу” для рішучого удару. “Він міг вилитися тільки у рішучий наступ із застосуванням для цього всіх взагалі вільних коштів”.

Задумана нова операція пов’язувалася з проривом фронту між Верхньої Віслою і підніжжям Бескидів (в районі Горлиці), а не з діями проти одного або двох флангів, як це було раніше. Для проведення операції використовувалися всі можливі війська. Великі сили перекидалися з французької фронту. Австро-угорські війська, які зазнали чималих втрат в минулих боях, не могли самостійно здійснити велику операцію. Їхній моральний дух продовжував падати, особливо в частинах з чеським і південнослов’янським складом. Доводилося заздалегідь звертати увагу на те, писав начальник німецького генерального штабу, що австро-угорські війська доведеться перемішувати з німецькими частинами, а саму ударну роботу здійснювати з допомогою останніх. На південному крилі фронту біля 1-ї австро-угорської армії, між Пилицею і Віслою, розташувалася армійська група Войрша; на фронт 4-ї австро-угорської армії між Верхньої Віслою і підніжжям гір була спрямована дивізія Бессера; 3-тя австро-угорська армія в Бескидах – підкріплена сильним корпусом Марвіца; в Карпатах, на схід Мункачі, просувалася південна армія Лінзінгена, а в Буковині вела бої кавалерія Маршаля. Прорив російського фронту мала здійснити 11-а німецька армія, сформована з чотирьох корпусів (трьох німецьких, взятих із Західного фронту, і австрійського). Корпуси армії прибули з Західного фронту в район зосередження в двадцятих числах квітня. Щоб приховати перекидання військ, німецькі частини посилили бойову діяльність на Західному фронті, здійснили наступ біля Іпру, де вони вперше у великому масштабі застосували задушливі гази.

Що стосується російського командування, то воно продовжувало виношувати думку про вихід на Угорську рівнину. Йому стало відомо про розгортання німецьких військ між Бескидами і Віслою, але зміст цього розгортання залишався нез’ясованим. Російське командування, не відмовившись від наступального плану, не організувало сильну оборону. При зміненій ситуації успіх наступу російських військ у Карпатах обертався на користь противника. Карпатська операція, в результаті якої фронт, що прикривав її праворуч по річці Дунаєць був оголений (замість двох армій залишалося два корпуси), створила умови для успішного здійснення прориву у Горлиці. До початку травня російські війська перебували в особливо важкому становищі: виснажені напруженими зимовими боями в Карпатах, з’єднання і частини при розтягнутому фронті були некомплектовані і відчували дуже гострий брак снарядів.

Горлицька операція розпочалася 2 травня з прориву російського фронту в районі 3-ї армії. Для прориву “були призначені особливо випробувані частини”. Їх добре забезпечили, наскільки це було тоді можливо, артилерією, навіть важкою, яка до того моменту навряд чи застосовувалася в польовому бою, снарядами і мінометами. У частині були призначені “численні офіцери, які точно засвоїли на Західному фронті найбільш яскраві з нових прийомів війни”. Німецьким арміям Східного фронту було наказано вести військові дії, що відволікають увагу росіян від Галичини.

Прорив як вид оперативного маневру і теорія оперативного прориву породжені Першою світовою війною. Прорив оборони противника пов’язаний з утворенням суцільних позиційних фронтів, він виявився найважливішим етапом будь-якої наступальної операції. Досягнення успіху в наступальній операції стало можливим після прориву укріпленого фронту. Якщо на Заході до утворення суцільних ліній позиційної оборони, до листопада 1914 р., фронти армій мали відкриті фланги, впливом на які противники прагнули розтрощити живу силу, то з утворенням суцільної позиційної оборони, фланги якої упиралися в море і в кордони нейтральних держав, потрібно було проривати оборону, “відкрити фланги”, розвивати маневр в її глибині. Здійснення прориву потребувало застосування потужних засобів, високого мистецтва використання артилерії. У кампанії 1915 р. в цілях прориву застосовувалися хімічні засоби. Німці першими застосували задушливі гази. Фалькенгайн так пояснював цей акт: “Там, де, завдяки переходу до позиційної війни, яка-небудь з воюючих сторін мала час для застосування в повному обсязі засобів оборони, часто зброя того, хто атакує виявлялася також не на висоті. У результаті доводилося прагнути до створення такої зброї, яка могла б успішно змагатися, але виготовлення якої було б можливе і, враховуючи, обмежені можливості німецької військової промисловості. Такою зброєю були задушливі гази”. У 1915 р. німецьке командування застосувало гази на Західному і Східному фронтах. 31 січня 1915 9-а армія на Східному фронті вела вогонь снарядами з задушливими газами, а 2 травня застосувала газобалонну атаку.

У Горлицькому прориві могутнім засобом виявилися міномети.

До здійснення прориву німці приступили, вже маючи такий досвід. 12 квітня кайзером був затверджений план прориву і наступного дня узгоджений з Конрадом. Командувачем 11-ю армією прориву був призначений генерал Макензен, начальником штабу – полковник Сект. Найближчим завданням Макензена був прорив російського фронту на лінії Горлиці, Громник (Макензен розповсюдив фронт прориву вправо від Горлиці до Ропиці Руської). Очистивши російські позиції до Лупківського перевалу, 11-а армія мала розвивати наступ у напрямку на Санок і змусити російські війська залишити Західну Галичину.

Перевезення корпусів з Заходу розпочалося 17 квітня. Щоб забезпечити його таємність, перевезення військ в Галичину здійснювалося кружним шляхом. У двадцятих числах квітня здійснювалась розвідка. Німецькі літаки надавали інформацію про пересування російських військ, а німецькі офіцери, переодягнені в австрійську форму, розвідували російські позиції. Наказ на заняття вихідного положення віддали 25 квітня. Зміна австрійських частин закінчилася 28 квітня, а наступного дня надійшов наказ про наступ. Підготовка операції, таким чином, зайняла 16 діб.

Швидка і прихована підготовка операції вилилася в сильний раптовий удар. Але досягти всього цього противнику допомогла безпечність російського командування, яке ще 25 квітня мало достатньо інформації, щоб заздалегідь здійснити необхідні контрзаходи.

У 11-у армію німецько-австрійське командування включило 6-й австрійський корпус у складі 12-ї і 39-ї (угорської) піхотних дивізій і 11-ї угорської кавалерійської дивізії. Була передана в підпорядкування Макензену 4-а австрійська армія. Сам Макензен підпорядковувався австрійському головнокомандувачу, накази якого по 11-й армії погоджували з німецьким верховним командуванням.

Сусідні армії мали завдання: 3-тя австрійська армія – настанням лівофлангових військ забезпечувати 11-у армію праворуч, а її війська правого флангу, а також 2-а і південна армії – сковувати супротивника, а в разі ослаблення або відходу російських сил – наступати. 4-а австрійська армія мусила забезпечувати 11-у армію зліва.

Фронт прориву в районі Горлиці охоплював 35 км. Війська були розподілені загалом рівномірно. Зведений, 41-й, 6-й австро-угорський і гвардійський корпуси займали смуги від 7 до 10 км. Один корпус (10-й) був резервним, його дві дивізії розташовувалися по одній за флангами армії з метою їх підтримки.

Армійське командування, готуючись до прориву, віддало ряд наказів, зажадало від військ швидкого і безупинного просування, глибокого розчленування атакуючої піхоти і невідступного проходження за нею артилерії. Корпуси наступали одночасно по всьому фронту. Був визначений перший рубіж (захоплення першої позиції росіян), якого корпуси мусили по можливості досягнути одночасно. Але в той же час він не пов’язує війська, якщо вони при взаємодії досягнуть наступних рубежів.

Артпідготовку вирішили розпочати 1 травня по полудні; вночі на 2 травня підтримувати періодичний вогонь артилерії по точно встановлених цілях, протягом якого підтягуються піхота і сапери; вранці 2 травня вести вогонь на ураження, за яким безпосередньо почати атаку по всій лінії. «Вчасне перенесення артилерійського вогню і пересування батарей дадуть можливість поширити атаку і на тилові позиції». Спеціальним наказом по артилерії визначалися її завдання і встановлювався порядок ведення вогню, час пауз, необхідних саперам для руйнувань в укріпленнях противника. Вогонь на враження по першій лінії укріплень відкривався в 6:00 2 травня, його тривалість – 4 години. Мінометні відділення, дані кожному корпусу (два легких, середній і важкий), повинні обстрілювати окопи з коротких дистанцій.

Співвідношення сил у районі прориву було таким: 11-а армія (корпуси: зведений, 41-й, гвардійський, 10-й і 6-й австро-угорський) – багнетів і шабель 126 тис., гармат легких 457, гармат важких 159, кулеметів 260, мінометів 96; російські піхотні дивізії (70-а дивізія 9-го корпусу, 31, 61 і 9-а дивізії 10-го корпусу, в резерві 7-а кавалерійська дивізія і не повністю 63-тя піхотна дивізія) – багнетів і шабель 60 тис., гармат легких 141, гармат важких 4, кулеметів 100, мінометів у росіян не було. Отже, перевагу німецько-австрійських військ було в живій силі більш ніж вдвічі, у важкій артилерії – в 40 разів, в кулеметах – в 2,5 рази. Особливо несприятливим для росіян було співвідношення в артилерійських снарядів. Німці могли вести безперервний вогонь. Росіяни ж були обмежені 30-40 пострілами на гармату. Денна витрата для гаубичної батареї була встановлена 10 пострілів (по 1-2/3 пострілу на гаубицю).

На 1 км фронту прориву німецькі та австрійські війська мали багнетів і шабель 3600, росіяни – 1714 і відповідно гармат – 17,6 і 4,1; кулеметів – 7,4 і 2,9; мінометів – 2,7 і 0.

Загальне співвідношення сил на фронті 3-ї російської армії було таке: російські війська (7 армійських корпусів, 5 3/4 кавалерійських дивізій) – багнетів і шабель 219 тис., гармат легких 675, важких 4, кулеметів 600; австро-німецькі війська (3-тя і 4-а австрійські, 11-а німецька армії) – багнетів і шабель 357,4 тис., гармат легких 1272, гармат важких 334, кулеметів 660, мінометів – 96.

Російська оборона була слабо укріплена. Складалася вона з трьох ліній окопів – головної лінії (окопи повного профілю) і двох тилових на відстані одна від одної 2-5 км. Опорних пунктів – бліндажів – було мало. Дротяні загородження оперізували головну лінію. Перед тиловими лініями дротяні загородження були лише частково.

З ходу підготовки операції німецької армії видно, що ряд питань для того часу вирішувався правильно, наприклад вдалий вибір ділянки прориву і напряму удару, що передбачають вихід у тил карпатської групи російських військ 3-ї і 8-ї армій. Але в той же час угруповання військ було рівномірним по всьому фронту прориву; від корпусів вимагалося також одночасне досягнення першого рубежу, тобто рівномірне просування вперед. Як це питання, так і инші, пов’язані з підготовкою операції, перекладались на командування корпусів, в результаті армійський оперативний прорив ще багато в чому зводився до тактичної частини прориву, розробленої корпусами.

Прорив російських позицій почався відповідно до розробленого плану. Артилерійська підготовка тривала (з паузами) з 21 години 1 травня до початку атаки, розпочатої 2 травня о 10 годині. Вогонь на враження (або безпосередня підготовка атаки) вівся з 6 до 10 годин. О 9 годині артилерія замовкла і несподівано для росіян в їх окопи полетіли міни: німці відкрили вогонь з мінометів. Страхітливий гуркіт і виття, розвернуті окопи і зруйновані дротяні загородження мали відкрити шлях для атакуючих військ. Перед самою атакою артилерія повела фланкуючий вогонь, потім перенесла його вперед, прикриваючи свою піхоту, кинули на російські позиції, що знаходилися через 800 м.

Але вогонь гармат і мінометів (артилерія розташовувалася рівномірно по всьому фронту) не зруйнував систему вогню російської оборони. Противник, якого зустріли сильним кулеметним вогнем, притиснувши до землі його ланцюги, які наступали, змушений був зупинитися. Центру і правому флангу німців довелося відбивати контратаки росіян. Корпуси противника були змушені підтягувати артилерію і знову вести артпідготовку. Замість невпинної атаки війська робили паузи, вичікуючи повторення артпідготовки, оскільки артилерія не супроводжувала піхоту. Змінюючи позиції, вона переривала бій. Ті, хто атакував кидалися на російських солдат в густих строях і зазнавали великих втрат. Німецька корпусна артилерія почала зосереджувати вогонь проти виразно обраних об’єктів і виділяти знаряддя для супроводу піхоти. Ціною великих втрат супротивнику, який перевершував в живій силі і в артилерії, протягом дня вдалося опанувати першою лінією російських окопів і просунутися в глибину від 2 до 5 км.

На другий день, 3 травня, при підході противника до другої російської лінії окопів, знову розгорнулися запеклі бої. Командувач 11-ю армією Макензен ввів у бій свій резерв – 10-й корпус. Друга лінія окопів утримувалася до вечора. У боях 4 і 5 травня опір російських дивізій було зламано. До вечора 5 травня противник, прорвавши всі три лінії, досяг р. Віслок.

У перші два дні боїв просування противника звелося до фронтального витіснення росіян, заняттю за добу однієї лінії окопів. Результат проведених боїв дозволяв російському командуванню активними і рішучими заходами ліквідувати загрозу прориву. Частини 10-го і 9-го корпусів своєю героїчною боротьбою надали командуванню достатньо часу для цього, але він не був використаний. Кинуті на допомогу частини 3-го Кавказького корпусу здійснювали лобові атаки і вводилися по частинах. Корпуси 3-ї армії, які зазнали великих втрат, були відведені за Віслок.

Однак загрозливе становище не сильно хвилювало ставку і командування фронту. Вони продовжували вимагати від військ якнайшвидшого переходу в наступ. Командувач 3-ю армією кинув проти ворога виведений у резерв 21-й корпус. На російському крайньому лівому фланзі почала наступ 9-а армія. Але відхід 3-ї армії тривав. Це змушувало відводити і сусідні з нею корпуси 4-ї і 8-ї армій. Тільки 11 травня Південно-Західний фронт отримав завдання оборонятись. Війська повинні були обороняти Східну Галичину по річках Сян і Дністер. 3-тя армія закінчила відхід до Сану 13 травня. Але зупинити німецько-австрійські війська не вдалося. Командування противника для розвитку успіху направило зосереджений удар на Ярослав. Здійснення цього удару було покладено на 11-у армію і на підтримуючі її дії 3-ю і 4-у австрійські армії. Німецько-австрійські війська, що несли великі втрати, безперервно поповнювалися дивізіями, перекидали із Західного фронту.

У запеклих боях за Ярослав, який оборонявся частинами 24-го корпусу 3-ї армії, противник мав перевагу в живій силі і важкій артилерії. 16 травня 24-й корпус був відкинутий за р. Сан. Наступного дня, 17 травня, частини німецького гвардійського корпусу, переправившись через річку, закріпилися на її правому березі. Розвиваючи успіх, противник 17-18 травня переправив війська на правий берег Сана, на ділянці 24-го корпусу. До результату 18 травня йому вдалося вклинитися між 3-м Кавказьким і 24-м корпусами і розширити прорив. До 24 травня німецько-австрійські війська, незважаючи на контрудари росіян, міцно зайняли правий берег річки між Ярославом і Перемишлем. 3 червня упав Перемишль. Російські армії відходили до своїх кордонів. 22 червня залишили Львів. Наприкінці червня російські війська вийшли на свою територію.

За два місяці вони залишили Галичину, зазнавши великих втрат, які, за визначенням противника, “перевищували півмільйона”. У країні зростало невдоволення. Ці народні хвилювання придушували зброєю.

Дослідник першої світової війни А. М. Зайончковський вважав однією з головних причин відступу російських армій «повну відсутність вправності». Виразилося воно в тому, що ставка і фронт (генерал Іванов) знехтували інформацією про підготовку ударів по 3-й армії в районі Горлиці, а також у тому, що вони без достатніх матеріальних засобів прагнули увійти в Австро-Угорщину. Замість швидкого відходу від Горлиці, щоб цим маневром відірватися від армії Макензена і вийти з-під її ударів, російські війська відповідно до вказівок ставки не уникали зіткнення з противником і протягом 15 днів операції підставлялися під його таранні удари. Організовувані контратаки завдяки надходженням свіжих корпусів були схожі на підпирання мас, які відходили. На короткий час противник стримувався прибулими підкріпленнями, але потім вони змивалися хвилею загального наступу німецько-австрійських військ. Російська ставка і командувач фронтом Іванов зводили дії своїх військ до парирування ударів противника, до затикання проривів. Не були організовані дії поза сферою впливу наступаючої армії Макензена шляхом створення сильних угруповань та напрямків їх ударів у фланг і тил противника, який пробирався напролом.

Відсутність у російських військ важкої артилерії, гострий снарядний голод, брак навчених людських поповнень, а також помилки командування – ось причини відступу, що супроводжувався великими втратами. Звернення російської ставки до союзників про заборону противнику перекидати дивізії із Західного на Східний фронт і про надання допомоги снарядами, рушницями, патронами не принесло результатів. Німецько-австрійські війська, які рвалися вперед, зустрічали наполегливий опір російських частин. Вони не витримували ближнього бою з росіянами, підтягували артилерію, в тому числі важку, засипали окопи снарядами, після чого кидалися в атаку. Противник, що володів перевагою в силах (абсолютною у важкій артилерії), маючи успіх, дозволяв російським військам безперешкодно відходити спочатку на р. Віслок, а потім і на инші рубежі. Це свідчить, що його мистецтво маневрування могло бути кращим. Росіяни зазнали великих втрат, але значними вони були і у супротивника. “Фронтальне відтискування росіян в Галичині, – писав Людендорф, – як воно би не було для них чутливе, не мало вирішального значення для війни. До того ж при цих фронтальних боях наші втрати були важливими”.

План затиснення у лещата російських армій і його зрив

ВІідступ російських військ з Польщі

В ході наступу німецьке верховне командування змінює його напрямок. Наприкінці червня війська Макензена перегруповуються для удару в північному напрямку. Новий план наступу був викликаний багатьма причинами, а також побоюваннями, що операції проти росіян «могли затягнутися до безкінечності». Потрібно було поспішати. Надходили відомості про підготовку наступу французів. Очікувалося, що в першій половині вересня почнуться напружені пересування німецьких з’єднань зі сходу на захід. Була необхідна, робив висновок Фалькенгайн, рішуча зміна напряму. “Досі головний натиск атаки прямував із заходу на схід. Залишаючись на цьому напрямку, цілком було можливо відібрати у противника подальшу територію. Але нанести йому дійсну шкоду на широких рівнинах Волині за час, що був у нашому розпорядженні, навряд чи було можливо”. Вирішили головний натиск тепер здійснювати в північному напрямку, на території між Бугом і Віслою, де розташовувалися головні угруповання російських військ.

Поворот наступу з східного на північний напрямок переслідував далекосяжні цілі і поєднувався з наступом військ німецького Східного фронту, який очолював Гінденбург. Розташування російських військ сприяло здійсненню нового задуму. Лінія фронту росіян була широким дугоподібним виступ, що доходив біля основи до 300 км; тяглася вона від Осівці, північніше Нарева, на південь, обгинала із заходу Варшаву і Івангород, підходила до Західного Бугу в районі на північ від Сокаля. План Фалькенгайна і полягав у тому, щоб двома одночасними ударами біля основи цього виступу відрізати російські армії, затиснути їх в лещата і знищити.

Перед здійсненням нового задуму німецько-австрійські війська продовжували ділитися на дві великі групи: північну до річки Пилиця – німецький Східний фронт і південну – австро-німецький галицький фронт; російські війська – на два фронти: Північно-Західний і Південно-Західний. Командування Північно-Західним фронтом замість генерала Рузського ще 30 березня розпочав генерал Алексєєв, який був до цього (близько семи місяців) начальником штабу Південно-Західного фронту.

Північно-Західний фронт наприкінці червня мав у своєму складі вісім армій, включаючи 13-у армію, утворену з групи військ Олохова. У Південно-Західному фронті залишалися тільки три армії (8, 9 і 11-а). 3-тя армія 25 червня була передана Північно-Західному фронту. Російські і німецько-австрійські армії розташовувалися на фронті загальною протяжністю до 1400 км: 5-а російська і німецька Німанська армії – на ділянці від Балтійського моря до р. Неман; російські 10, 12 і 1-а армії і німецькі 10-а, 8-а і група Гальвіца – на ділянці від р. Неман до р. Вісла; 2-а і 4-а російські армії, 9-а німецька армія, група Войрша і 1-а австрійська армія займали ділянку на лівому березі Вісли; 3-тя російська армія, група Олохова (перетворена в 13-у армію), 8-а і 11-а (правий фланг) російські армії і австро-німецькі війська (4-а і 2-а австрійські та 11-а німецька армії) – між річками Вісла і Дністер і, нарешті, на ділянці по Дністру і Пруту знаходилися 11-а (більша частина сил) і 9-а російські армії і австро-німецькі війська (південна армія і 7-а австрійська армія). Російські війська вели військові дії в особливо важких умовах з браком зброї та боєприпасів, при відсутності необхідних поповнень людських втрат.

У той час коли німецько-австрійські армії наступали в Галичині, на східно-пруському фронті німецькі війська з демонстративною метою виконували бойові дії на Ріго-Шавельскому напрямку. 7 травня, завдяки допомозі флоту, вони зайняли Лібаву. Але подальший наступ противника було припинено.

Між Гінденбургом і Фалькенгайном не було єдності щодо направлення ударів по російському фронті. Гінденбург і Людендорф не вважали наступ в Галичині вирішальним. Доручену їм операцію з обмеженою, демонстративною метою вони прагнули перетворити на широке охоплення російських армій, що викликало заперечення зі сторони верховного командування. Готуючись до оточення російських військ у Польщі, Фалькенгайн спланував два удари: один військами Макензена – між Віслою і Бугом і инший – на ділянці Нарева нижче Осівця. Командування німецького Східного фронту вимагало більш глибокого охоплення росіян, пропонуючи нанести удар на своєму північному крилі в районі сформованої і посиленої Німанській армії в напрямку на Вільно з обходом Ковно з півночі, а потім розвинути наступ на Мінськ. Гінденбург вважав, що удар на Німанській ділянці, а не на Наревскій був дійсно сприянням Східного фронту загальному ходу операцій. Фалькенгайн же вважав, що охоплення лівим крилом Східного фронту призведе лише до місцевого тактичного успіху і не вплине на головну операцію. Особисті протиріччя Гінденбурга і Фалькенгайна відбивалися на веденні літньої кампанії. 2 липня пропозицію Гінденбурга було відхилено Вільгельмом. Гінденбург отримав директиву, в якій вказувалося: армійській групі Гальвіца «12 липня прорвати російські позиції на Нижньому Нареві по обидві сторони Прасниша і для полегшення групи військ Макензена виконати наступ на Буг. Було очевидно, що при цьому потрібно було відрізати війська, що знаходилися біля Вісли і перед Макензеном». Зверталася увага Гінденбурга на те, щоб всі зібрані сили, які тільки можна використати, попередньо взяли участь в операції Гальвіца і, поки остання не буде проведена, всі инші заходи, виключаючи завдання з безпосереднього забезпечення, повинні бути призупинені, в тому числі й операції на півночі.

Виконуючи директиву верховного командування, Гінденбург кинув у наступ армійську групу Гальвіца на наревскому напрямку, але, вважаючи його другорядним, одночасно повів наступ Німанською армією, сподіваючись на досягнення своєї цілі – охоплення правого флангу російських військ з боку Німану.

Зміна німецького наступу в Галичині з східного напрямку на північний відбулась наприкінці червня. Розпочатий 26 червня наступ перегрупованих військ Макензена призвів до Томашевського бою, який тривав чотири дні. 1-8 липня відбувся Краснікский бій. Але противник був затриманий і змушений припинити наступ до 15 липня. У Краснікскій битві російські батареї більше мовчали: не було снарядів. Користуючись цим, противник виводив легкі батареї на відкриті позиції і вів вогонь з двох тисяч кроків. Росіяни відганяли ці батареї групами кулеметів, висунутими вперед. Війська Макензена (11-а армія, Бузька армія, утворена 11-а і 4-а австрійські армії), які призупинили наступ, посилювалися. Для забезпечення їх правого флангу була перекинута з Верхньої Вісли в район Сокаля 1-а австрійська армія.

13 липня для сприяння ударній групі Макензена почала наступ на наревскому напрямку біля Прасниша армійська група Гальвіца, перетворена в 12-у армію, але її наступ незабаром застопорився. Росіяни наполегливо чинили опір, часто переходили в контратаки. Противнику доводилося штурмувати кожен окремий будинок і зазнавати великих втрат. За два дні німці пробилися лише до другої позиції росіян.

Війська Макензена, що почали наступ на Люблін-Холмському напрямку через кілька днів, просувалися також повільно.

Російські армії чинили запеклий опір. У боях відзначився 31-й авіаційний загін 3-ї армії, що мав п’ять літаків (з трьох авіазагонів до початку серпня залишився лише один). 1 серпня авіазагін, сприяючи атаці піхоти намагався переправитися по наведених мостах через Буг біля Влодави противника, здійснив шість вильотів, завдаючи бомбових ударів по мостах і ведучи кулеметний вогонь по частинах, які переправляли через річку. За два дні авіазагоном було скинуто до 250 пудів бомб і витрачено 3 тис. патронів. Противник не зміг опанувати переправу, його атаки були безуспішними. Авіазагін надав неоціненну послугу всьому фронту.

Армійська група Гальвіца, зайнявши в кінці липня – на початку серпня переправи через Нарев, не мала сил для подальшого просування. Для розгрому росіян, затиснутих на схід від Вісли, «було необхідно всіма засобами штовхати вперед Наревску групу на правому березі Бугу». Якби Гінденбург і Людендорф замість посилення Німанськії армії зосередили більше сил на наревскому напрямку, то відступ росіян проходив би у важчих умовах. Відсутність єдності поглядів на характер здійснюваних ударів по російському фронту і протидію з боку Гінденбурга і Людендорфа прийнятому верховним командуванням планом свідчили про незлагодженість німецького стратегічного керівництва. За инших умов це могло б рішуче обернутися проти німецьких армій.

Почавши наступ ударними групами на півночі і півдні, противник посилював введенням військ на инших ділянках фронту. Командувач Північно-Західним фронтом генерал Алексєєв ще 5 липня отримав дозвіл відводити війська з-під ударів і очистити Польщу. Повільний відступ російських армій супроводжувався запеклими боями, які тривали три місяці. 5 серпня німецькі війська вступили до Варшави. 19 серпня, обстріляна важкою артилерією, здалася фортеця Новогеоргієвськ, що забезпечувала відхід лівобережної групи. Російське командування добре робило, евакуйовуючи ті фортеці, які не могли чинити опору. Але на цей раз генерал Алексєєв не вивів війська з фортеці, і 80 тис. осіб потрапили в полон до супротивника.

На правому російському фланзі (Неманська ділянка) генерал Алексєєв, очікуючи удару, став зосереджувати у Вільно сильну армійську групу. Проте добре задуманий контрманевр був зірваний здачею 18 серпня фортеці Ковно, зрадницьки кинутої її комендантом генералом Григор’євим. Війська противника утвердилися на правому березі Німану. 30 серпня генерал Алексєєв відвів війська на лінію Гродно, Свислочь, Пружани, верхів’я р. Ясельда.

У цей час відбулася зміна російського верховного командування. Цар взяв верховне головнокомандування на себе. Усунутий Ніколай Ніколайович став кавказьким намісником. Начальником штабу верховного головнокомандуючого (фактично верховним головнокомандувачем) був призначений (31 серпня) генерал Алексєєв. Північно-Західний фронт розділили на два фронти: на Північний на чолі з генералом Рузський і Західний – на чолі з генералом Евертом.

У вересні німці силами 10-ї і Німанської армій зробили останній великий наступ, що мало на меті глибоке охоплення (Свенцяни, Молодечно) російського правого флангу. 10-а армія наступала з півночі на Вільно, а Німанська армія сприяючи їй, просувалася на Двинск. 9 вересня противнику вдалося прорвати фронт на Свенцянському напрямку. Велика кінна маса була кинута в тил росіян. Окремі її частини глибоко вклинилися в їх розташування, підійшли навіть до Борисова; загін кінних єгерів проник в район Смолевичі до залізниці Мінськ-Смоленськ і пошкодив її. Але незабаром Свенцянський прорив закрили, німецька кіннота була атакована до підходу до неї піхоти і зазнала великих втрат. За наказом Алексєєва весь фронт був відсунутий назад і росіяни залишили Вільно.

Незважаючи на всі зусилля голов-нокомандувача Східним фронтом, записаний в офіційній німецькій історії війни, наступ проти північного фронту російської армії на початку вересня не виправдав сподівань. Противнику вдалося розгадати удар, спрямований у глибину його фронту, і вийти з-під задуманого розгрому, завдяки своєчасному відступу.

Захоплюючи російські території, німецькі війська займалися грабежами і вбивствами. За визнанням Людендорфа, у населення відбирали коней, худобу, продовольство, брали все, що попадеться.

З ліквідацією Свенцянського прориву росіяни займали фронт в 1300 км. Наприкінці вересня – початку жовтня фронт стабілізувався. Почалася позиційна боротьба.

У вересні російські війська мали великий успіх на південному крилі; в районі Луцька 8-а армія генерала Брусилова сильним контрударом розгромила (14-22 вересня) 4-у австрійську армію.

В результаті літнього відступу (1915 р.) росіяни залишили велику територію, вийшовши на лінію Рига, Двінська, Пінськ, Чорновіци, і зазнали величезних людських втрат. Але було б помилково думати, що німецько-австрійським військам перемога дісталася малою кров’ю. Їхні втрати також були величезні. Обидва противники в результаті літніх боїв були сильно виснажені. Ослаблена німецька піхота втратила здатність до атак. Її сили були надірвані, і вона обмежувалася веденням вогню по російських позиціях. Останній великий наступ німців в районі Вільно (Свенцянський прорив), незважаючи на великий початковий успіх, швидко видихнувся.

У 1915 р. вся тяжкість боротьби лягла на російський фронт. Англо-французькі війська не вели рішучих наступальних дій. Російський фронт поглинув підготовлені стратегічні резерви німецької армії, а перекинуті навесні і влітку з французького фронту на російський 13 німецьких дивізій полегшили становище Антанти на Заході. Але проте Англія і Франція в найкритичніший час не надали російській армії потрібної допомоги. Російські війська відчували страшний брак снарядів, а французи, за свідченням Ллойд Джорджа, «збирали снаряди, начебто б це було золото, і з гордістю вказували на величезні запаси снарядів, готових до відправки на фронт. На кожну пропозицію постачити Росію снарядами французькі та англійські генерали заявляли … що їм нічого дати». Так само було із задоволенням вимог Росії про надсилання їй рушниць. На Західному фронті англо-французьке командування готувало великий наступ, але почало його, коли на російському фронті операції були закінчені. Для Росії 1915 був важким роком, а для її союзників був роком перепочинку. Якщо французький фронт, писав військовий історик А. А. Свечін, і утримував ще більшу частину німецьких сил (на російському фронті число німецьких дивізій дійшло до 67), то ці німецькі дивізії у Франції відпочивали, тоді як у Росії широкою рікою текла російська і німецька кров.

Причини поразки російської армії в 1915 р. криються в промисловій і військово-технічної відсталості царської Росії, в провалі постачання армії, в бездарності її вищого командування, а також у відсутності допомоги з боку союзників, які воліли жертвувати російськими військами і зберігати свої.

Німецький стратегічний план, незважаючи на успіхи, досягнуті військами, не був виконаний. Німцям не вдалося оточити і розгромити російські армії, а тим більше вивести Росію з війни. «Виконані операції, – писав начальник німецького генерального штабу, – не досягнули цілком своєї мети». Росіяни, не без жалю зазначав Гінденбург, «вирвалися з лещат і добилися фронтального відходу у бажаному для них напрямку».

 Автор Александр Строков

Переклала Іванка Подольська

Джерело: Часопис “Ї”, №75 / 2014. Перша світова війна 1914-2014. Що далі?

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео


Warning: file_get_contents(http://gdata.youtube.com/feeds/api/users/Beznazvy/uploads?v=2&alt=jsonc): failed to open stream: HTTP request failed! HTTP/1.0 404 Not Found in /home/lemky/public_html/wp-content/plugins/dzs-videogallery/videogallery.php on line 192

Warning: Invalid argument supplied for foreach() in /home/lemky/public_html/wp-content/plugins/dzs-videogallery/videogallery.php on line 200