православя

Лемківський підсумок ХХ ст. й перспективи на ХХІ-е століття

Чудова наукова розвідка професора Зеленогурського університету Богдана Гальчака про трагедію асиміляції та пошуку власної ідентичності лемків у Польщі, Словаччині, США і Сербії. Автор детально аналізує історичні причини спустошення та обезлюднення Лемківщини та роздумує над перспективою збереження лемківської самобутності за сучасних умов розсіяності лемків.

130663_lu21s6halczak_34Під назвою „лемки“ розумію українське населення, що виводиться з Лемківщини – історичного регіону, розміщеного в Карпатах, на польсько-словацькому пограниччі. У межах Словаччини лемки (у цій країні їх найчастіше називають русинами) живуть у регіоні, який словаки називають Шаришем, а також у невеличких частинах Спіша і Земпліна. Українці називають той регіон Пряшівщиною. У Польщі до 1947 р. лемківські поселення були на території, яка охоплювала повіти Новосанчівський, Горлицький, Яслицький, Коросненський, Сяноцький, південно-західну частину Ліського й кілька сіл у Новоторзькому повіті [1].

Згідно з українською традицією, межа між Лемківщиною й розміщеною на схід від неї Бойківщиною пролягала вздовж річок Сян і Ляборець [2]. У Польщі в міжвоєнний період стала розповсюдженою за посередництвом Романа Райнфуса думка, що східна межа історичної Лемківщини пролягала за річкою Ославою, верхами Буковиці і Великого Поділу [3] (однієї з найвищих височин на Південному Розточчі, пол. Wielki Dział). Таке розуміння меж Лемківщини виключало з приналежності до неї Ліський повіт і більшість Сяноцького повіту. Думка ця породжувала сумніви навіть у деяких польських дослідників. Вони вважали, що східну межу Лемківщини слід пересунути у східному напрямку, принаймні до річки Солинки [4]. Сам Райнфус, зрештою, не заперечував факту присутності лемків на схід від Великого Поділу. Він тільки вважав це перехідною лемківсько-бойківською зоною.

Читати повністю

Співіснування польської та української культури у Другій Речі Посполитій

Приклад польської ліберальної думки на сусідство польської та української культури на першій шпальті “Газети Львівської” у 1932 році

gazeta lwowskaПублікуємо переклад з польської мови статті “Współżycie dwòch kultur” (Співіснування двох культур), яка вийшла передовицею у № 144 Gazeta Lwowska за 26 червня 1932 року. Невідомий автор роздумує над тим як забезпечити мирне сусідство польської та української (руської) культури у межах тогочасної Другої Речі Посполитої.

Дану статтю, з багатьма тезами якої ми не погоджуємося, публікується для того, щоб продемонструвати читачам настрої тогочасної панівної польської частини суспільства. Це приклад  ліберального погляду на відносини між поляками та українцями з польської точки зору. Його можна приймати хіба частково як спробу пошуку порозуміння на контрасті з крайньо правим, націоналістичним баченням ендеків, які навіть не допускають такої можливості.

Зі сторони автора спроба віднайти порозуміння обох народів  та обстоювання  ягеллонської формули Держави трьох народів (українців, поляків, литовців) видається романтичною та дещо наївною. Поряд з вболіванням за партнерство культур він залишається невільним заручником своє польськості, патріотом польської культури, який прагне мирного співіснування з українською. Проте це союз не рівних партнерів, а старшого і молодшого, тоді як єдиною перешкодою – підступні наміри російської та німецької влади. Читати повністю

Рух за (російське) православ’я на Лемківщині

На початку XX століття у деяких селах Лемківщини, так само як в Східній Галичині та Буковині, звилися молоді русофіли, родом з цього регіону, висвячені у сан священика в Російській імперії, які спонукали до зміни конфесії. Центром руху зі зміни конфесії були Граб, Вишовадка, Озенна в Ясельському повіті,  а також ща західніші місцевості в Горлицькому повіті Сорне, Довге і Ждиня – все це гірські села, розташовані на крайньому півдні своїх адміністративних повітів безпосередньо на угорському кордоні. Вже у травні 1911 року вихованця Житомирської семінарії уродженця Ждині Максима Сандовича австрійська влада «затримала, підозрюючи русофільську пропаганду», обшукали та відпустили. У згаданих селах русофіли мали більшість: парохом в Ждині був Теодор Дуркот, русофільський діяч, відомий далеко за межами своєї громади; русофільський парох Михайло Юрчакевич був також  у Чорному. Відомим в околицях був молодий громадський активіст Василь Ковдра із Довгого, який займався мандрівною пропагандою русофільства і пропонував курси письменності для селян. У  Грабі та сусідніх з ним селах Вишовадці й Озенній були навіть тертя: русофільсько налаштовані селяни  вже кілька років просили про переведення свого пароха Філемона Кісилевського, прихильника української національної партії.

Читати повністю

Релігійні утиски українського населення на Лемківщині у XVI – XVIII століттях

В очах польських та угорських властей і феодалів руське (українське) населення були поганами або «схизматиками». Тому руським віруючим римо-католики чинили різні перепони відповідно до переконання вищих церковних властей, що їх необхідно привести на «правильний шлях», тобто примусити стати віруючими латинського обряду.

Щоправда, в розпалі реформації свої плани згідно з гаслом «чия влада, того і релігія» мали й протестанти, зокрема в Угорщині. 1530 року міщани, переважно німецького походження, в Бардієві заборонили селитися в місті слов’янам узагалі.

Читати повністю

«Перетворені Талергофом». Між міфом та історичною правдою

talerh-213x300У березні цього року відбулася прем’єра фільму „Changed by Thalerhof”, реж. Джон Ріґеті, Марія Сільвестрі, присвяченого темі табору інтернованих у Талергофі, який утворила Австрійська монархія для шпигунів і ворогів держави в період І Світової війни. Це важлива тема, але, на жаль, витіснена з пам’яті і свідомості винуватців, а потомки тисяч жертв не висвітлили її достатньо публічно. Тому ініціативу піднесення цієї теми належить привітати як спробу розрахуватися з минулим. Центральну частину фільму становлять оцінки істориків та знавців проблематики, а також розповіді дітей і внуків жертв, які сьогодні не до кінця впоралися з травмою, спричиненою репресіями держави Габсбурґів. Читати повністю

Тилявська схизма або Як на Лемківщині на православ’я переходили

16 листопада 1926 року прихожани греко-католицької парафії у Тиляві разом з філією у Терстянові вирішили масово перейти до православної церкви. Причиною був конфлікт нововведеня до літургії місцевим священником слова “правовірний” замість “православний”. Нова православна громада збудувала собі провізорну тимчасову святиню наперекір тому, що в греко-католицькій громаді залишилось тільки небагато вірян, яка залишилась власником храму.

Паралельно з цим ще один прояв схизми відбувся у селі Королик Руський. Про це пише Шематизм Греко-Католицкого Духовеньства Апостольскої Адміністрації Лемковщини: “Відтепер взялися до погубноі роботи ріжні агітатори і спроваджені батюшку, що наче цигани іздили по селах на фірах, відправляли богослуженя під голим небом та виголошували агітаційні промови, щоби зловити декого »на прадідну віру«. Сей рух не пощадив навіть таких сіл., де були парохами священники русских переконань, мовляв: для ідеі нехай пропадають одиниці”. Читати повністю

Історія лемків. Частина 13

Продовження публікацій із серії “Історія лемків”. Читати  частина 1частина 2частина 3частина 4частина 5частина 6частина 7частина 8,  частина 9,  частина 10 і частина 11.

Православні місіонери в Америці вдало використовували суперечки у греко-католицькому середовищі. Пропаґандою вони переконували вірян греко-католицького обряду, що проукраїнські священики насправді є поляками, які мають на меті повністю латинізувати церкву й полонізувати її прихожан. Ця арґументація чітко влучала в ціль, переконуючи неосвічених людей, загублених у чужому середовищі. На зламі XIX i XX ст. перехід греко-католиків у православ’я навіть набрав масового характеру в деяких реґіонах США. Греко-католицьку віру не полишали передусім ці віряни, які підтримували українську національну ідею. Прийняття москвофілами православ’я зміцнило українські позиції Греко-католицької церкви в Америці.

Читати повністю

75 років тому в Польщі руйнували православні церкви

Від середини травня до 16 липня 1938 р. (через 950 років від хрещення Київської Русі) на Холмщині та Південному Підляшші християнська Польща зруйнувала 91 церкву, 10 каплиць, 26 домів молитви – разом 127 святинь. Крім того, 3 церкви були передані римо-католикам, а 4 храми стали трупарнями. «Десять років пізніше (1947 р. – Я. П.) нікому було плакати за своїми святинями» (д-р Григорій Купріянович).

Читати повністю

Категорії

Нове відео