Роман Райнфус

Лемківський підсумок ХХ ст. й перспективи на ХХІ-е століття

Чудова наукова розвідка професора Зеленогурського університету Богдана Гальчака про трагедію асиміляції та пошуку власної ідентичності лемків у Польщі, Словаччині, США і Сербії. Автор детально аналізує історичні причини спустошення та обезлюднення Лемківщини та роздумує над перспективою збереження лемківської самобутності за сучасних умов розсіяності лемків.

130663_lu21s6halczak_34Під назвою „лемки“ розумію українське населення, що виводиться з Лемківщини – історичного регіону, розміщеного в Карпатах, на польсько-словацькому пограниччі. У межах Словаччини лемки (у цій країні їх найчастіше називають русинами) живуть у регіоні, який словаки називають Шаришем, а також у невеличких частинах Спіша і Земпліна. Українці називають той регіон Пряшівщиною. У Польщі до 1947 р. лемківські поселення були на території, яка охоплювала повіти Новосанчівський, Горлицький, Яслицький, Коросненський, Сяноцький, південно-західну частину Ліського й кілька сіл у Новоторзькому повіті [1].

Згідно з українською традицією, межа між Лемківщиною й розміщеною на схід від неї Бойківщиною пролягала вздовж річок Сян і Ляборець [2]. У Польщі в міжвоєнний період стала розповсюдженою за посередництвом Романа Райнфуса думка, що східна межа історичної Лемківщини пролягала за річкою Ославою, верхами Буковиці і Великого Поділу [3] (однієї з найвищих височин на Південному Розточчі, пол. Wielki Dział). Таке розуміння меж Лемківщини виключало з приналежності до неї Ліський повіт і більшість Сяноцького повіту. Думка ця породжувала сумніви навіть у деяких польських дослідників. Вони вважали, що східну межу Лемківщини слід пересунути у східному напрямку, принаймні до річки Солинки [4]. Сам Райнфус, зрештою, не заперечував факту присутності лемків на схід від Великого Поділу. Він тільки вважав це перехідною лемківсько-бойківською зоною.

Читати повністю

Полоноцентричне деформування Лемківщини

Ряшівський етнограф Анджей Карчмажевський (1939 р. нар.), як видно з 63 назв у бібліографії його книжки «Світ лемків», поки почав роботу над текстом цієї публікації, про Лемківщину не писав нічого. Тим більше я здивований довір’ям видавництва до автора. З видавничого погляду, великоформатне видання у твердій обкладинці з безліччю старих фотографій, що їх умілий графік відповідно поєднав з текстом, – це мала б бути формальна запорука високої якості змісту. А тимчасом лише з поліграфічного погляду видання стало одним з найпомітніших лемкознавчих публікацій за кілька останніх років. Видавництво «Лібра» вклало немало зусиль у рекламну кампанію. Поруч з виданим пізніше «Світом бойків», світ їхніх західних сусідів мав би стати читачеві ближчим. Адже така є формула заголовка: як хтось збирається писати про чийсь світ, то і сам мав би дбати, щоб світ був світом, а не напівсвітом або ніби-світом. Щоб книжка більше відкривала, ніж закривала. Щоб світ був широкий, тому що у вузькому світі часом неможливо жити.

Між «Світом лемків» та вчительською семінарією в Криниці
Маючи матір зі східнолемківського Вислока-Великого і кілька сотень записів спогадів про давню Лемківщину за собою, знаючи, наскільки уявлення руснаків про власний світ відрізнялися від представлених у «Світі лемків», я не хотів би жити в цій утриманій в довоєнній атмосфері книжці Карчмажевського. Інакше: якби довелося таки «жити» в смертельних обіймах полоноцентризму зі школи Кристини Пєрадзької, я, хоч-не-хоч, подався би в окупаційну вчительську семінарію до Криниці. Дорожив би навіть голодною окупаційною бурсою в Дуклі. Ніби жодна альтернатива, однак навіть мить ілюзії свободи варта цього кроку…

Читати повністю

Тирс Венгринович – митець з роду священиків

Він був істинним художником, не тільки тому що отримав диплом Академії мистецтв, а й передусім - бо справді мав талант. Попри те, що походив зі священицької родини, він не продовжив традиції. Працьовитий, скромний, відкритий для людей і світу – таким був Тирс Венгринович.

Можливо, варто було б написати Тирсус, бо саме під таким іменем його знали, але близькі ніколи не користувалися такою офіційною версією. Справа в тому, що «Тирсус» – це результат того, що чиновник, який оформлював посвідчення особи, не знав латини: він, прочитавши у метриці, виписаній у церкві, запис «Тирсус», бездумно скопіював його. Однак Венгринович був Тирсом. Тирсом, братом Оріона, пізніше – батьком Олімпія і Діоміра, дядьком Созонта, Софонії, Осії і Минодора…

Читати повністю

Категорії

Нове відео