націоналізм

Лемківський підсумок ХХ ст. й перспективи на ХХІ-е століття

Чудова наукова розвідка професора Зеленогурського університету Богдана Гальчака про трагедію асиміляції та пошуку власної ідентичності лемків у Польщі, Словаччині, США і Сербії. Автор детально аналізує історичні причини спустошення та обезлюднення Лемківщини та роздумує над перспективою збереження лемківської самобутності за сучасних умов розсіяності лемків.

130663_lu21s6halczak_34Під назвою „лемки“ розумію українське населення, що виводиться з Лемківщини – історичного регіону, розміщеного в Карпатах, на польсько-словацькому пограниччі. У межах Словаччини лемки (у цій країні їх найчастіше називають русинами) живуть у регіоні, який словаки називають Шаришем, а також у невеличких частинах Спіша і Земпліна. Українці називають той регіон Пряшівщиною. У Польщі до 1947 р. лемківські поселення були на території, яка охоплювала повіти Новосанчівський, Горлицький, Яслицький, Коросненський, Сяноцький, південно-західну частину Ліського й кілька сіл у Новоторзькому повіті [1].

Згідно з українською традицією, межа між Лемківщиною й розміщеною на схід від неї Бойківщиною пролягала вздовж річок Сян і Ляборець [2]. У Польщі в міжвоєнний період стала розповсюдженою за посередництвом Романа Райнфуса думка, що східна межа історичної Лемківщини пролягала за річкою Ославою, верхами Буковиці і Великого Поділу [3] (однієї з найвищих височин на Південному Розточчі, пол. Wielki Dział). Таке розуміння меж Лемківщини виключало з приналежності до неї Ліський повіт і більшість Сяноцького повіту. Думка ця породжувала сумніви навіть у деяких польських дослідників. Вони вважали, що східну межу Лемківщини слід пересунути у східному напрямку, принаймні до річки Солинки [4]. Сам Райнфус, зрештою, не заперечував факту присутності лемків на схід від Великого Поділу. Він тільки вважав це перехідною лемківсько-бойківською зоною.

Читати повністю

У пеклі політики пам’яті. Як діють “борці з українцями” в Польщі

Історична публіцистика – зручний жанр для осіб, які під історією розуміють поширення вигідних їм міфів, замовчуючи “незручні” факти. Ми знаємо приклади такої літератури від російських професійних борців з Україною, бачимо на полицях книгарень вироби Табачника… а ось історія про аналогічного польського діяча.

Від Пйотра Скарги з ХVII ст., через владику Маріана Фульмана початку ХХ ст., раннього Максиміліана Кольбе, Станіслава Тшецяка, Яна Стемпеня та наших сучасників, “священиків”-націоналістів Вовчанського і Патера ведеться родовід ксьондза Тадеуша Ісаковича-Залеського – однієї з найцікавіших постатей антиукраїнської течії в сучасній історико-політичній публіцистиці в Польщі.

Увагу польських мас-медіа він завоював 2006 р. виступами щодо римо-католицьких священиків, які співпрацювали з Управлінням безпеки. Зазнавши поразки в сутичці з єпископатом Польщі, від 2008 р. обрав собі метою критику УГКЦ та українського самостійницького руху ОУН та УПА.

Основний удар краківського священика йде в українську національну еліту І пол. ХХ ст. Як її вершина – митрополит Андрей Шептицький, так і патріотична основа – вояки УПА – стали в його оцінці українськими націоналістами.

Читати повністю

Категорії

Нове відео