Останні коментарі

полонізація

Полоноцентричне деформування Лемківщини

Ряшівський етнограф Анджей Карчмажевський (1939 р. нар.), як видно з 63 назв у бібліографії його книжки «Світ лемків», поки почав роботу над текстом цієї публікації, про Лемківщину не писав нічого. Тим більше я здивований довір’ям видавництва до автора. З видавничого погляду, великоформатне видання у твердій обкладинці з безліччю старих фотографій, що їх умілий графік відповідно поєднав з текстом, – це мала б бути формальна запорука високої якості змісту. А тимчасом лише з поліграфічного погляду видання стало одним з найпомітніших лемкознавчих публікацій за кілька останніх років. Видавництво «Лібра» вклало немало зусиль у рекламну кампанію. Поруч з виданим пізніше «Світом бойків», світ їхніх західних сусідів мав би стати читачеві ближчим. Адже така є формула заголовка: як хтось збирається писати про чийсь світ, то і сам мав би дбати, щоб світ був світом, а не напівсвітом або ніби-світом. Щоб книжка більше відкривала, ніж закривала. Щоб світ був широкий, тому що у вузькому світі часом неможливо жити.

Між «Світом лемків» та вчительською семінарією в Криниці
Маючи матір зі східнолемківського Вислока-Великого і кілька сотень записів спогадів про давню Лемківщину за собою, знаючи, наскільки уявлення руснаків про власний світ відрізнялися від представлених у «Світі лемків», я не хотів би жити в цій утриманій в довоєнній атмосфері книжці Карчмажевського. Інакше: якби довелося таки «жити» в смертельних обіймах полоноцентризму зі школи Кристини Пєрадзької, я, хоч-не-хоч, подався би в окупаційну вчительську семінарію до Криниці. Дорожив би навіть голодною окупаційною бурсою в Дуклі. Ніби жодна альтернатива, однак навіть мить ілюзії свободи варта цього кроку…

Читати повністю

Спогади Івана Вархоляка: про Другу світову війну і депортацію. Частина друга

Продовження спогадів (перша частина тут) уродженця Вороблика Королівського Івана Вархоляка (20.03.1926 – 15.03.2008), в якій розповідається про життя під час Другої світової війни (німецько-польська війна, німецько-радянська війна, переміщення фронту, польсько-українська війна) та депортація до УРСР у 1945 році.

У 1939 році восени настала польсько-німецька война. Мені тоді било 13 років. Мобілізація – забрали всіх мужчин в армію. Десь через тиждень фронт прийшов до нас. Одного дня полякі забрали мене копати окопи по горі Філівці. Польска організація „Щельци” хотіла робити заслон німцям. Вони були такі як я, дітваки, і хотіли побороти потужне військо! Я вирив окоп для одного, а він просить, щоб я вирив ще для себе, бо він дуже боїться… Я так і зробив. За якийсь час дивлюся – догори йдуть танкі. Я показав йому і кажу: „Як хцеш – охраняй, а я пшел до дому”. Десь раз вистрілили і та дітвора повтікала. Ми поховалися в склепі (підвалі) і в нас ще був один сусід. Німці прибігли до дверей і кажут виходити. Сусід був в австрійскій армії і знав німецку мову, крикнув: „Цивілі!”. Ми вийшли, а вони кажут, шоб йшли до хати і нікуди не виходили. Тоді вбили двох сусідів. Всіх мужчин зібрали в селі і погнали на «команду» до Романова. Дякуючи директору школи та учителям, бо вони знали німецку мову і все розказали, всіх звідти відпустили. Поки німці пройшли наше село, всі мужчини встигли вернутись домів. До села вернулись всі, крім польського полковника Вєсьо Лєвіцкі.

Читати повністю

Завадка Риманівська. Історія села. Ч.3

Продовження статті про історію села Завадка Риманівська. У третій частині розкривається особливість культурного життя завадчан, а також воєнні та повоєнні роки депортації.

Культурне життя

Довкола церкви і школи завжди в’язалося і культурно-громадське життя села. Оскільки переважно скрізь у тогочасних селах священик і учитель були єдиними представниками інтелігенції, то від їх культурного і політичного рівня, від рівня їх свідомості майже повністю залежало громадське життя села. Так було і в Завадці Риманівській.

Географічне розташування Лемківщини, поділ її території ландшафтом Низького Бескиду і розчленованість кордонами сусідніх держав, віддаленість від основних культурних і політичних центрів Галичини позначилось на формуванні менталітету лемків. Відчуття постійного тиску, соціального, національно-релігійного від поляків, словаків, німців, угорців, в оточені яких жили, виробило у лемків консерватизм, який захищав їх від асиміляції, космополітичних процесів, зберіг їхні традиційні індивідуальні риси, характерний побут, спосіб господарювання, життя. Це відзначив і виходець із Завадки Риманівської Олексій Торонський, який у своїй праці «Русини-лемки» (1860 р.) писав, що лемко допитливий, але не легковірний, обережний у запроваджені нового, його, як і інший русинам, притаманна своя філософія: «В нас так не бывало, за наших вітців так не было, а добрі было на світі».

Читати повністю

Завадка Риманівська. Історія села. Ч.2

Продовження статті про історію села Завадка Риманівська. У другій частині описано релігійне та освітнє життя завадчан.

Церква Різдва Пресвятої Богородиці

Мешканцям Завадки Риманівської були селяни-русини, які споконвіку населяли ці місцевості, займалися землеробством і тваринництвом, сповідували східний обряд, дотримувалися давніх руських звичаїв.

Оскільки село було власністю перемиської римо-католицької капітули, в 1565 р. мешканці Завадки Риманівської подали скаргу перемишльському римо-католицькому єпископу, вказавши, що в селі немає церкви. Водночас священика, який би виконував би виконував свої функціональні обов’язки, парафіяни через свою убогість і брак грунту не можуть утримувати. Тому їхня релігійна свідомість, обрядовість, яких вони дотримуються за старим руським звичаєм, зазнають велику шкоду. Отож 3 січня 1566 р. перемишльський римо-католицький єпископ Валентин Гербурт видав грамоту, у якій відзначається, що, зваживши на скарги і прохання завадчан, за порадою і згодою свого капітулу він дозволяє священикові Вартоломею Лісковацькому вживати один грунт, закуплений за 150 флоринтів у селянина Івана Русовича. Цей грунт становив парафіяльну дотацію священика В.Лісковацького. Кожний наступний священик міг це поле за ту саму ціну закупити. Згідно з цією грамотою тодішній священик Завадки Риманівської і його наступники звільнялися від усяких податків  і повинностей, відробітків і служби для капітульного маєтку із застереженням, що вони будуть платити по 1 гривні (на рік) для єпископського столу. Піданні, тобто жителі Завадки і належного до неї присілка Абрамова, повинні були за старим звичаєм давати священикам данину збіжжям і «всякими іншими речами». Оскільки земля того грунту, наданого священикові, була неврожайною, то додатково йому надавалися ще поля, що звалися Обшарами, для викорчовування, а також частина єпископського лісу. Ця грамота підтверджена пізніше підписами перемишльських римо-католицьких єпископів і вписана до актів Сяноцької консисторії 9 листопада 1781 р.

Читати повністю

Лист Михайла Дзвінки до директора музею в Новому Санчі

Продовження публікації Богдана Гука “Чи лемки схожі на польський «Goralenvolk»?”, у якій автор наводить скорочену версію листа колишнього редактора “Лемківської сторінки” тижневика “Наше слово” Михайла Дзвінки до директора Окружного музею в Новому Санчі Антонія Круга, в якому звинувачує його у свідомій політиці сепарації лемків від української ідентичності.

Шановний Пане!
З великим запізненням я отримав від моїх знайомих каталог виставки «Лемки», експозиція якої відбулася в лютому-червні 1984 р. У каталозі знаходиться цікавий матеріал. Не буду всього обговорювати, бо це зайняло б багато місця! (…)

1. Редактор каталогу Антоній Крог задумується над тим, чи лемки – це українці, чи народ у процесі формування. Шкода, що не взяв собі за об’єкт горців з Татр – німці би йому в цьому допомогли («Goralenvolk»). Така філософія про лемків не приносить слави солідності.

Читати повністю

До історії полеміки українців Лемківщини з польськими інтерпретаціями

Передруковуємо статтю Богдана Гука “Чи лемки схожі на польський «Goralenvolk»?” з Нашого Слова (№3 від 17 січня 2016), у якій автор пригадуючи дискусію лемка Михайла Дзвінки з керівництвом Окружного музею в Новому Санчі шукає пояснення лемківського сепаратизму та занепад української ідентичності лемків.

Оце 1987 р., через три роки після проведення виставки «Лемки», колишній редактор «Лемківскої сторінки» тижневика «Наше слово» Михайло Дзвінка написав листа директору Окружного музею в Новому Санчі. На мою думку, цей лист є частиною фундаментально важливої дискусії про власну культурну ідентичність, яку українці Лемківщини ведуть з польськими культурними діячами та науковцями вже майже сторіччя (політичної дискусії так і не було). Він намагався переконати директора музею, а також куратора виставки Антонія Крога в тому, що лемки мають свою стару руську та й нову українську ідентичність. Уже раніше Дзвінка в есеї «Приречені» (1984 р.) писав: «Чимало українців з Лемківщини ще й сьогодні, удаючись до селянської інтуїції та під впливом страху, уникає слова „українець”, замінюючи його словом „русин” та подібними, а влада ж використовує це для того, щоб організовувати т.зв. лемківський сепаратизм, який веде до полонізації» (M. Dzwinka, Spisani na straty, Aннали Лемківщини, 1984, т. IV). За відстоювання зорієнтованого на Київ родоводу М. Дзвінці довелося 1973 р. відійти з редакції «НС», а через рік опинитися у Франції, потім – у США.

Читати повністю

Категорії

Нове відео