Історія

Інтерв’ю з Юрієм Судином з села Люблинець Старий

Юрій Судин народився у 1933 р. у с. Люблинець Старий (1 500 українців) у Любачівському повіті на Любачівщині у селянській сім’ї. У сім’ї було троє дітей – крім Юрія, також старший брат Дмитро (1928) і сестра, також жила із сім’єю баба Марія.

До війни була біда, людини не мали за що жити, землі не було. У нас також було небагато землі – 3 могри (1,5 га). Через це батько комбінував: спершу сіяв жито, а після – також сіяв ріпу, яку до осені встиг зібрати, так що виходив другий врожай.

Початок Другої світової війни

У 1939 р. прийшла війна. Пригадую як приїхали у село німці на великих вантажівках, рукави закочені. Проте вони довго не затримались, а поїхали кудись дальше, десь на Львів. Через два тижні вернулися німці і до нас прийшли росіяни, совєцькі солдати. Але ці солдати у нас в селі також не довго затримались. Через короткий час сюди знову повернулися німці. Тому від 1939 р. ми були під німецькою окупацією. Вони одразу завели свої порядки, встановили контингенти – здачі хліба, зерна, продукти, – а для бідних селян це було важко. Другою болючою проблемою став забір молоді до Німеччини на роботу. При цьому на початку 1940-го року люди ще їхали добровільно, тому що агітація зробила свою справу, але починаючи з 1942 р. почали вивозити примусово.

Читати повністю

Польсько-український історичний байстрюк або Пам’ять і політика після Грушовичів

Від 26 квітня 2017 р. пам’ятника воякам Української повстанської армії у Грушовичах під Перемишлем нема. Важливу для українців, громадян Республіки Польщі, споруду на честь борців проти комуністичного поневолення Європи знищили аґресивно налаштовані націоналісти, використовуючи заради прикриття патріотичний клич нібито від імені всіх поляків та їхньої держави. Однак разом з цим критикований пам’ятник справді перейшов у символічну сферу та заторкнув ціннісний момент у функціонуванні України та Польщі.

Критична реакція України на грушовицьке руйнування не залишає сумніву: ми, українці в Польщі, після Грушовичів стаємо свідками (або й гравцями) у важливій історико-політичній дискусії між обома нашими державами. Її наслідки, так чи інакше, вплинуть на стан і прояви нашої національної пам’яті. А в нас є про що пам’ятати. Монументами в пам’ять українських жертв і воїнів УПА ми можемо заповнити головні площі всіх сіл і міст від Володави до Криниці. Соромитися нам нема чого. Схиляти голову перед диктатурою пам’яті тим більше.

Читати повністю

Лемківський підсумок ХХ ст. й перспективи на ХХІ-е століття

Чудова наукова розвідка професора Зеленогурського університету Богдана Гальчака про трагедію асиміляції та пошуку власної ідентичності лемків у Польщі, Словаччині, США і Сербії. Автор детально аналізує історичні причини спустошення та обезлюднення Лемківщини та роздумує над перспективою збереження лемківської самобутності за сучасних умов розсіяності лемків.

130663_lu21s6halczak_34Під назвою „лемки“ розумію українське населення, що виводиться з Лемківщини – історичного регіону, розміщеного в Карпатах, на польсько-словацькому пограниччі. У межах Словаччини лемки (у цій країні їх найчастіше називають русинами) живуть у регіоні, який словаки називають Шаришем, а також у невеличких частинах Спіша і Земпліна. Українці називають той регіон Пряшівщиною. У Польщі до 1947 р. лемківські поселення були на території, яка охоплювала повіти Новосанчівський, Горлицький, Яслицький, Коросненський, Сяноцький, південно-західну частину Ліського й кілька сіл у Новоторзькому повіті [1].

Згідно з українською традицією, межа між Лемківщиною й розміщеною на схід від неї Бойківщиною пролягала вздовж річок Сян і Ляборець [2]. У Польщі в міжвоєнний період стала розповсюдженою за посередництвом Романа Райнфуса думка, що східна межа історичної Лемківщини пролягала за річкою Ославою, верхами Буковиці і Великого Поділу [3] (однієї з найвищих височин на Південному Розточчі, пол. Wielki Dział). Таке розуміння меж Лемківщини виключало з приналежності до неї Ліський повіт і більшість Сяноцького повіту. Думка ця породжувала сумніви навіть у деяких польських дослідників. Вони вважали, що східну межу Лемківщини слід пересунути у східному напрямку, принаймні до річки Солинки [4]. Сам Райнфус, зрештою, не заперечував факту присутності лемків на схід від Великого Поділу. Він тільки вважав це перехідною лемківсько-бойківською зоною.

Читати повністю

Орґанізація самопомочі на Лемківщині

Передруковуємо статтю Володимира Ганьківського у газеті “Краківські вісті” від 28 жовтня 1940 року, у якій автор роздумує над шляхами вирішення проблеми зубожіння населення на Лемківщині.

Переломові часи, які переживаємо на забутій досі Лемківщині поставити перед нами багато нових проблєм, що ждуть розвязання, а найпекучіша з них це перенаселення, голод на землю і проблєма праці. Еміґрацією самою, чи принагідними заробітками в Німеччині цієї справи не розвяжемо, як не розвязала її численна досі еміґрація до Америки, Німеччини, Арґентини й виїзд до Совітів. Врешті вилюднення Лемківщини не лежить в нічийому інтересі. Здоровий у свойому коріні лемко, опірний на всякі зверхні впливи, роботящий і незвичайно скромний у своїх потребах, до того не здеморалізований демократичними чи комуністичними кличами, є великим плюсом у нашому відродженні. Не достає йому освіти, а якщо дати її бідному лемкові, то половина недостач буде заповнена. Залишиться друга не менш важна ділянка, а саме — потреба життя, забезпечення прожитку головно зимою і весною в ці й будучі часи.

Читати повністю

“Маслосоюз” – флагман українського кооперативного руху в Галичині

«Північна Італія, село з населенням 200 чоловік угорах неподалік Верони. Для цих 200 чоловік працює 3 банки, уявіть так на хвилинку! Кожен щось робить: у одного – виноградник, у другого – винзаводик, куди перший свій виноград здає, третій має ресторанчик, куди перші два кожного вечора ходять (італійці не вечеряють вдома) і п’ють тільки своє місцеве вино з винограду першого і заводу другого. Хочу підкреслити, саме вино свого реґіону, інші не визнають. От так кожен своєю працею дає працю іншому, кожен заробляє достатньо і майже всі свої заробітки витрачає у своєму ж селі» – це уривок з публікації у «Faсebook» під назвою «Українці не готові до Європи».

Автор публікації – молодий чоловік (а саме так випливає з цього тексту) рік пожив за кордоном і захоплено розповідає про те, що там бачив: у Європі шанують людину праці, кожна професія тут потрібна, розвивається культура, всі шанують прийняті порядки. Він робить висновок, що нам, українцям, ще до цього далеко. Із того всього я зрозуміла, що цей молодий чоловік походить не з Галичини і не знає нашого минулого. Мені хочеться опонувати авторові цієї статті й ще раз нагадати про галицьку довоєнну кооперацію, досвід якої може бути особливо корисний українцям, які проживають у тій хваленій Європі, особливо у Польщі, де українці опиняються в ситуації, коли треба пригадати лозунг наших дідів-прадідів: «Свій до свого по своє», кооперуватися і допомагати один одному в тих складних політичних обставинах, які тепер складаються. Як це зробити?

Читати повністю

Інтерв’ю з Катериною Петрушко (Шпак) з села Стежниця

Катерина Антонівна Петрушко, з родини Шпак, народилась 18 лютого 1932 року у с. Стежниця біля Балигрода на Лемківщині в заможній селянській родині. За люб’язної згоди пані Катерини мені вдалося записати з нею інтерв’ю в рамках збору спогадів лемків-старожилів.

Розкажіть про своє дитинство, свою родину і життя у селі перед Другою світовою війною

У нас було 60 моргів поля, 2 га лісу, 2 га сінокосів. Була дуже велике господарство: молотарка, млинок, січкарня, кират (кінний привід – Ред.), багато возів – для копання картоплі, для збирання зерна, сани, повна кошара овець, пара коней для виїзду.

Мій дідо Іван чотири рази був в Америці. Він міг вранці разом з пастухом вигнати худобу на пасовисько, а ввечері вже не повернутися додому. Якщо в коморі не було капелюха з п’юрком, гуньки, шкіряної торби і широкого пояса значить дідо поїхав на заробітки. У цей час в Америці жив його рідний найстарший брат, який був фабрикантом і мав різні інструменти. Через це дідо, коли повертався додому, то привозив з собою рашпілі, пилки, геблики, копита (до взуття), молотки, обценьки та різні ніші інструменти. На зароблені гроші він купував землю, а тому у нас було багато поля і лісу.

Читати повністю

Підготова до “Вечора Лемківської Ноші (одягу)” в Сяноку у 1941 році. Ч. 2

Друга публікація з газети “Краківські вісті” про організацію “Вечора Лемківської Ноші (культури)” у Сяноку, яку надрукував Микола Рісенський 20 лютого 1941 року.

З українського життя

Позавтра “Вечір Лемківської Ноші” в Сяноці. Нині ж останнє засідання комітету пань, що цей вечір підготовляє. Між іншим, мушу зрадити, мені одному з небагатьох зрештою представників чоловічої половини людського роду припала почесть бути “міністром” пропаґанди того вечора.

Сьома година ввечорі — час засідання. “Co страхом”, та одночасно з вірою, що якось воно буде, ступаю по сходах домівки УДК, щоб узяти участь в останній вогневій пробі, в останньому засіданні.

Читати повністю

“Вечір Лемківської Ноші (одягу)” в Сяноці у 1941 році. Ч. 1

Публікуємо статтю “Лемківське село — в Сяноці” авторства Юрія Тарковича, яка була опублікована у газеті “Краківські вісті” 21 лютого 1941 року.

Сянік, 17. лютого 1941.

В суботу й неділю — 15. і 16. лютого ц. р. — переживав наш княжий Сянік направду святочні, незабутні дні. По цілому місті, головно біля домівки УДК, міської салі й станиці напроти греко-католицької церкви, панував у суботу й неділю великий рук. Усюди тут бачили ми повно нашої інтеліґенції й селян. По цілому місті говорили вже на кілька днів перед цією святочною суботою тільки про одно: про Вечір Лемківської Ноші, що його в цих двох днях уладжувала Жіноча Секція при УДК. Початок імпрези був заповіджений на год. 7.30 веч., але вже давно перед цією годиною були білєти випродані. Багатьом прийшлося вернутись від каси з нічим. У просторій міській салі не було місця. Вечір Лемківської Ноші в Сяноці — це перша цього роду імпреза не тільки в Сяноці, але взагалі перша така імпреза на наших тутешніх землях. Тому й не диво, що тут було велике зацікавлення й що в суботу позїздилися до Сянока гості з цілої околиці.

Читати повністю

Богоявлення на горі Явір біля Висової

Welcome-to-Our-LadyУ запрошеннях до поїздок святими місцями Польщі я ніколи не зустрічала згадки про гору Явір. Здається, було б логічним дорогою до Ченстохови заїхати й на Лемківщину, у село Висова. Багато наших паломників, які бачили і Рим, і Єрусалим, і Фатіму, і Меджугор’є, і Люрд, ще не були у Висові. Та й не лише не були, але й, виявляється, не чули про гору Явір. І це абсолютно несправедливо. Адже з’яви в 1925 році Матері Божої в селі Висова дуже швидко були офіційно визнані Католицькою Церквою. Тут до Другої світової війни відбувалися багатолюдні прощі. Звичайно, й сьогодні прочани з Польщі, – як православні, так і греко-католики, – йдуть у дні відпустів чи при кожній потребі на гору Явір. Читати повністю

Полоноцентричне деформування Лемківщини

Ряшівський етнограф Анджей Карчмажевський (1939 р. нар.), як видно з 63 назв у бібліографії його книжки «Світ лемків», поки почав роботу над текстом цієї публікації, про Лемківщину не писав нічого. Тим більше я здивований довір’ям видавництва до автора. З видавничого погляду, великоформатне видання у твердій обкладинці з безліччю старих фотографій, що їх умілий графік відповідно поєднав з текстом, – це мала б бути формальна запорука високої якості змісту. А тимчасом лише з поліграфічного погляду видання стало одним з найпомітніших лемкознавчих публікацій за кілька останніх років. Видавництво «Лібра» вклало немало зусиль у рекламну кампанію. Поруч з виданим пізніше «Світом бойків», світ їхніх західних сусідів мав би стати читачеві ближчим. Адже така є формула заголовка: як хтось збирається писати про чийсь світ, то і сам мав би дбати, щоб світ був світом, а не напівсвітом або ніби-світом. Щоб книжка більше відкривала, ніж закривала. Щоб світ був широкий, тому що у вузькому світі часом неможливо жити.

Між «Світом лемків» та вчительською семінарією в Криниці
Маючи матір зі східнолемківського Вислока-Великого і кілька сотень записів спогадів про давню Лемківщину за собою, знаючи, наскільки уявлення руснаків про власний світ відрізнялися від представлених у «Світі лемків», я не хотів би жити в цій утриманій в довоєнній атмосфері книжці Карчмажевського. Інакше: якби довелося таки «жити» в смертельних обіймах полоноцентризму зі школи Кристини Пєрадзької, я, хоч-не-хоч, подався би в окупаційну вчительську семінарію до Криниці. Дорожив би навіть голодною окупаційною бурсою в Дуклі. Ніби жодна альтернатива, однак навіть мить ілюзії свободи варта цього кроку…

Читати повністю

Категорії

Нове відео