Лемки

Інтерв’ю з Терезою Кищак з села Ростайне

Кищак-Русиник Тереза, народилась 12.01.1935 року в с. Ростайне, повіт Ясло.

У віці 10 років, влітку 1944 року була разом зі сім’єю переселена на Україну. Родина складалась з батька, матері, і трьох братів (Василь, Михайло, Іван), окрім п. Терези.

 Історія переселення

Батько п. Терези був сільським війтом, жили не бідно, мало своє господарство, яке складалось з коня, корів, овець,  з 18 га. землі та 7 га. лісу.

Навесні 1945 року в селі з’явились перші представники «переселенського комітету», які почали агітувати мешканців села для переїзду на українські землі. Батько п. Терезії їхати не хотів і більшість односельчан також, тоді його на кілька днів посадили до пивниці (він був війтом, в селі його поважали і прислухались до його думки). У той час як батько був у пивниці, частина односельчан, які хотіли їхати і були підбурені агітаторами, зайшла до їхньої хати і поламала печі, частково меблі та й налякали цілу родину. На наступний день батька випустили і він сказав “….їдемо все лишаємо….нічого не будемо….руки, ноги маємо ще заробимо….а тут я не залишусь….”.

Наступного дня зібрались і поїхали до перевалочної станції у м. Ясло, це був липень 1945 року. Із собою взяли: коня, три корови, дві вівці, машинку до пряжі, креденс, шафу, ліжко, скриню (батько привіз а Америка, він був там на заробітках), прятку, посуд, одяг, постільне. По дорозі в м. Ясла, батько одну корову у місцевого поляка виміняв на швейну машинку. Так почались тяжкі скитання по Україні.

Там в м. Ясла за кілька днів їх погрузили в товарні вагони (так звані “телятники”) в Нижанковичах, змінили колії, батько зміг поміняти гроші на радянські карбованці і почалась тяжка дороги у невідомість…п. Тереза пам’ятає, що їхали дуже довго, по дорозі чи хтось помирав не пам’ятає, можливо, але дітям про це не говорили. Потяг їх привіз в Добропільський р-н, там серед степу їх висадили, і роби далі що хочеш. Батько п. Терезії, разом з іншими чоловіками пішли шукати куди їм вселятись, їх не було кілька днів, повернулись на підводах з волами і з місцевими людьми. Місцем куди переселили родину Русиників було с. Бойківна, Добропільського район (12 км від Горлівки). В це село разом з родиною Русиників переселилось було ще 5-7 родин з с. Ростайне. П. Тереза згадує, що меблі які вони привезли із собою в хати які їх поселили не вміщались, будиночки були низькими і дуже занедбаними. У цьому селі було дуже тяжко, місцеве населення жило дуже бідно, п. Терезі говорить, що для їхній людей це був шок. Поки родина там жила, до них приїжали односельчани і агітували повертатись, місцева влада почала на батька дивитись як на агітатора.

Навесні 1946 року в один із днів п. Терезія пам’ятаю що дуже швидко зібрались і виїхали родиною з с. Бойківка. Півроку родина скиталась по Україні, їхали товарними вагонами, ночували де прийшлось, немиті, часами не мали що їсти. п. Тереза пам’ятає, що в неї було довге волосся, в якому завелись воші, потім струпи і т.д. Приїхали до с. Скварява Золочівського р-ну, жили в стодолі, п. Тереза пам’ятає, що були там два місяці, мами ходила на жнива, щоб щось заробити для прожиття. Поті поїхали до Львова, у Львові мешкали на вокзалі, планували повертатись додому і їхали в напрямку кордону, приїхали до с. Бучали (Городоцький р-н), там п. Тереза сказала, що пам’ятає сім’ю Майковичів (голови товариства). Проте в с. Бучали не затримались, бо їх попередили, що шукають і вони мусіли їхати далі.

Наступним пунктом було с. Вільшаник Самбірського району, там жили в одній хаті 7 сімей, одна з яких була і п. Терези. Проживши там місяць поїхали далі в Старосамбірський район і зупинились в селі Сусідовичі, там було багато вільних хат, після того як звідти виселили поляків, це був кінець 1947 року. З 1947 року на селах створювались колгоспи і батька п. Терези обрали головою сільської ради. В тому році батько поміг зробити документи колишнім упівцям, його здали радянській владі, яка його арештувала. У 1948 році його осудили і вислали до Воркути. Сім’я змушена була втікати

Втікли до с. Михайлевичі, там два роки ночували по лісах, потім дружина брата Івана, яка була вчителькою отримала будинок і вони усі там оселились, не признавались звідки вони і що в них є батько. Старший брат пішов вчитись в торговий інститут. В Михайлевичах прожили 5 років, в 1956 році батька випустили по амністії і він повернувся до них. п. Тереза тоді вже закінчила самбірське педучилище і працювала в с. Арламівська Воля, що на Мостищині. Після повернення батька сім’я п. Терези переїхала до Миколаєва, забрав брат Михайло, який закінчив торговий інститут і отримав там роботу і будинок. Там за 9 років помер батько і там проживає до сьогодні родина п. Терези.

Розмовляв Тарас Радь

Інтерв’ю з головою Союзу русинів-українців Сербії Богданом Віславським

Ми продовжуємо серію наших інтерв’ю з головами організацій, які входять до складу Світової Федерації Українських Лемківських Об’єднань. Нагадуємо, що перший з ким ми поспілкувалися був голова Організації Оборони Лемківщини (OOL) у США Марком Гованським.

У Сербії мешкає найстарша лемківська діаспора. За 250 років своєї історії вона стала частиною складної балканської багатокультурної мозаїки, зберігаючи при цьому свою самобутність. Ми поспілкувалися з головою Союзу русинів-українців Сербії Богданом Віславським і розпитали його про життя нашої громади.

Ми свідомо практично не змінювали мову тексту інтерв’ю, щоб передати те, як говорять русини-українці у Сербії сьогодні.

Пане Богдане, Ви давно є членом Президії СФУЛО. Поділіться з нами своїми враженнями: Що зроблено? Чого не вдалося зробити? Читати повністю

Вічна пам’ять. На 89-му році життя померла Ганна Щерба

Сьогодні відійшла у вічність старійшина товариства “Лемківщина” і багаторічна учасниця хору “Лемковина” Ганна Омелянівна Щерба (1927-2017), якій у грудні мало виповнитись 90 років.

Парастас відбудеться 8 серпня ц.р. о 12:00 у каплиці у Львові на вул. Пекарській.

Вічна пам’ять!

* * *

Ганна Щерба народилася 18 грудня 1927 року в сім’ї заможного господаря Омеляна Щерби у чарівному селі Свіржова Руська Ясельського повіту на Лемківщині. Вона була третьою дитиною у сім’ї, у якій також були старші брати Василь та Іван. У рідному селі закінчила початкову школу, а згодом вступила в Українську вчительську семінарію у Криниці. Під час навчання брала активну участь у шкільному хорі та літературному гуртку. Встигла закінчити два курси, однак воєнні лихоліття не дозволили завершити навчання.

Читати повністю

Інтерв’ю з Катериною Петрушко (Шпак) з села Стежниця

Катерина Антонівна Петрушко, з родини Шпак, народилась 18 лютого 1932 року у с. Стежниця біля Балигрода на Лемківщині в заможній селянській родині. За люб’язної згоди пані Катерини мені вдалося записати з нею інтерв’ю в рамках збору спогадів лемків-старожилів.

Розкажіть про своє дитинство, свою родину і життя у селі перед Другою світовою війною

У нас було 60 моргів поля, 2 га лісу, 2 га сінокосів. Була дуже велике господарство: молотарка, млинок, січкарня, кират (кінний привід – Ред.), багато возів – для копання картоплі, для збирання зерна, сани, повна кошара овець, пара коней для виїзду.

Мій дідо Іван чотири рази був в Америці. Він міг вранці разом з пастухом вигнати худобу на пасовисько, а ввечері вже не повернутися додому. Якщо в коморі не було капелюха з п’юрком, гуньки, шкіряної торби і широкого пояса значить дідо поїхав на заробітки. У цей час в Америці жив його рідний найстарший брат, який був фабрикантом і мав різні інструменти. Через це дідо, коли повертався додому, то привозив з собою рашпілі, пилки, геблики, копита (до взуття), молотки, обценьки та різні ніші інструменти. На зароблені гроші він купував землю, а тому у нас було багато поля і лісу.

Читати повністю

Інтерв’ю з головою Організації Оборони Лемківщини Марком Гованським

гованськийМи вирішили зробити серію інтерв’ю з головами лемківських організацій, якій входять до складу Світової Федерації Українських Лемківських Об’єднань.

Першим ми вирішили поспілкуватися з новоспеченим головою Організації Оборони Лемківщини, яка об’єднує лемків у США. Ми взяли інтерв’ю у Марка Гованського, який нещодавно очолив організацію.

Пане Марко, на сьогодні Ви є наймолодшим головою лемківської організації, яка входить до складу СФУЛО. Що Ви про це думаєте?

Знаєте мені вже 44 роки (сміється). Не те щоб я себе вважав надто молодим, хоча справді я наймолодшим серед інших керівників СФУЛО. Я бачу, що є значно молодші за мене, які роблять велику роботу. Наша голова Світової Федерації Софія Федина є прикладом того, що молоді люди можуть багато робити.

Читати повністю

Інтерактивна google-Карта сіл і міст Лемківщини

Нова інтернет-мапа «LemkoLand. beta 2.0» (goo.gl/bto3q1)  об’єднує села й міста найзахіднішої української етнографічної групи – лемків. У сучасних кордонах карта охоплює три країни проживання лемків – Словаччину, Польщу й Україну (Закарпаття).

Творцями інтерактивнохї карти  виступили учасники МГО «Молода Лемківщина». “Раніше, якщо ви хотіли дізнатися про приналежність села чи міста до Лемківщини, треба було розглядати різноманітні друковані карти, шукати інформацію в десятках джерел. Це займало справді багато часу. Відтепер кожен охочий може ввести назву в пошуку на нашій мапі. І якщо населений пункт є в межах Лемківщини – його значок буде темно-червоним”, – розповідає Тарас Радь, координатор проекту й керівник секції культури “Молодої Лемківщини”.

Керівник Центру Пограниччя й активіст “Молодої Лемківщини” Тарас Радь відзначає, що також важливим є факт створення майданчику для віртуального знайомства лемків, візуалізація географії і топоніміки Лемківщини, а при нагоді пошук однофамільців або родини.

LamkoLand Beta 2.0

Для багатьох сіл і міст у «LemkoLand. beta 2.0»  наведено короткі факти про їхню історію, унікальність, подекуди є фотографії, а також посилання на тексти у Вікіпедії чи інших джерелах українською, польською, а інколи англійською чи словацькою мовами.

Читати повністю

Андрій Андрейчин – український літограф з Лемківщини

1.-Andrij-Andrejchyn_670x927-217x300

2 вересня 1865 року у лемківському селі Устя Руське (сьогодні – Устя Горлицьке) народився відомий український друкар-літограф, художник-гравер, видавець та громадсько-культурний діяч Андрій Андрейчин (1865-1914).

Мистець-літограф належав до того самого покоління, що й Іван Франко, Михайло Грушевський та інші діячі на суспільному і культурному полі, які не цуралися також політики та будували в Галичині основи модерного українства. Свій вклад у цю справу мали й вихідці з лемківських Бескидів, як хоч би провідні члени Української національно-демократичної партії та посли до Львівського Крайового сейму і Віденського парламенту, а за фахом юристи – уродженець Нової Весі, піонер фінансових кооперативів Дем’ян Савчак (1847–1912) та Данило Стахура (1860–1938) з Полян (Мисцівських), який в цьому колі показався найбільшим «довгожителем», отже мав можливість взяти участь у визвольних змаганнях (член галицької Української Національної Ради і поселенець Самбора). Читати повністю

Спогади Івана Вархоляка: про Другу світову війну і депортацію. Частина друга

Продовження спогадів (перша частина тут) уродженця Вороблика Королівського Івана Вархоляка (20.03.1926 – 15.03.2008), в якій розповідається про життя під час Другої світової війни (німецько-польська війна, німецько-радянська війна, переміщення фронту, польсько-українська війна) та депортація до УРСР у 1945 році.

У 1939 році восени настала польсько-німецька война. Мені тоді било 13 років. Мобілізація – забрали всіх мужчин в армію. Десь через тиждень фронт прийшов до нас. Одного дня полякі забрали мене копати окопи по горі Філівці. Польска організація „Щельци” хотіла робити заслон німцям. Вони були такі як я, дітваки, і хотіли побороти потужне військо! Я вирив окоп для одного, а він просить, щоб я вирив ще для себе, бо він дуже боїться… Я так і зробив. За якийсь час дивлюся – догори йдуть танкі. Я показав йому і кажу: „Як хцеш – охраняй, а я пшел до дому”. Десь раз вистрілили і та дітвора повтікала. Ми поховалися в склепі (підвалі) і в нас ще був один сусід. Німці прибігли до дверей і кажут виходити. Сусід був в австрійскій армії і знав німецку мову, крикнув: „Цивілі!”. Ми вийшли, а вони кажут, шоб йшли до хати і нікуди не виходили. Тоді вбили двох сусідів. Всіх мужчин зібрали в селі і погнали на «команду» до Романова. Дякуючи директору школи та учителям, бо вони знали німецку мову і все розказали, всіх звідти відпустили. Поки німці пройшли наше село, всі мужчини встигли вернутись домів. До села вернулись всі, крім польського полковника Вєсьо Лєвіцкі.

Читати повністю

20 листопада у Львові відкрили пам’ятник Богдану-Ігорю Антоничу

IMG_4256У неділю, 20 листопада 2016 року о 13:30 у Львові відбулася офіційна церемонія відкриття та освячення першого в Україні пам’ятника українському поетові, прозаїку, перекладачеві, літературознавцю та Великому лемку Богдану-Ігорю Антоничу (1909-1937). Назва композиції “Привітання життя” є втіленням алегоричного образу поета та його творчості.

Спільно з Львівським обласним товариством “Лемківщина” у заході взяло участь керівництво області та міста, духовенство Львівської архієпархії УГКЦ, народні депутати, депутати обласної та міської ради, представники інших суспільно-культурних товариств депортованих українців Закерзоння, митці, літератори, львів’яни та гості Львова.

З вітальними промовами виступили голова Львівської обласної організації Всеукраїнського товариства “Лемківщина” Степан Майкович, голова Світової Федерації Українських Лемківських Об’єднань Софія Федина, літературознавець Данило Ільницький, міський голова Львова Андрій Садовий, заступник голови ЛОДА Ростислав Замлинський, автор пам’ятника, ректор Львівської національної академії мистецтв Володимир Одрехівський. Вів церемонію – актор театру імені Леся Курбаса Олег Онищак. Чин освячення пам’ятника провів єпископ-помічник Львівської архієпархії УГКЦ Венедикт. Опісля відбулось покладання квітів до пам’ятника та виступ народного ансамблю пісні і танцю “Лемковина”. Читати повністю

Спогади Івана Вархоляка: про родину і Вороблик Королівський. Частина перша

Публікуємо спогади Івана Вархоляка (20.03.1926 – 15.03.2008), які нам надіслав його онук Тарас Вархоляк. Тут історія кількох поколінь родини Вархоляків з Вороблика Королівського, що неподалік Риманова та Коросна. Ми скоротили текст, проте зберегли мову оригіналу спогадів, щоб передати дух часу та переживання самого автора.

Вархоляк Іван Павлович  народився 20 березня 1926 року на Лемківщині в селі Вороблик Королівський Риманівської гміни Кросненського повіту, нині – Польща.

Отримав чотирирічну освіту початкової школи у Польщі. Пережив Другу світову війну (був серед робітників у складі дивізії “Галичина”). Депортований з мамою, братом, бабцею і дідом у село Ушня Золочівський район Львівську область.

Читати повністю

Категорії

Нове відео