До лемків треба також зарахувати вихідців з регіону Низького Бескиду (Північно-Східна Словаччина та Південна Польща), котрі, починаючи з XVIII ст., почали селитися в Бачці, що в нинішній Сербії та в Сриму – в Хорватії. Після вигнання турків (1718 р.) з південних рубежів Автро-Угорщини, віденський двір вирішив заселити ці покинуті регіони, щоб зміцнити їх не лише економічно, а й політично.

Переселення русинів (українців) на південь розпочалося вже у 30-ті роки XVIII ст. вздовж ріки Тиса. Так у місті Мако русини заснували церковне товариство вже 1728 року. В хроніках записано, що руські люди переселилися сюди з Гайдудорозького, Саболчського та Земплинського комітатів. З часом, однак, ці переселенці, розпорошені в багатьох селах серед мадярів, доволі швидко асимілювалися. Основний поштовх для колонізації покинутих земель на півдні Австро-Угорщини дала цісарева Марія Терезія. В середині 18 ст., відповідно до програми, розробленої віденським двором, певній кількості сімей вільних (тобто – не кріпаків), русинів греко-католицького віросповідання надано можливість заселити спорожнілі села Великий Керестур та Коцур у Бачці (Войводині). Переселенці були із Закарпатської області (нинішньої України), з Південної Лемківщини та зі села Мучонь, що неподалік Мішколця у Північно-Східній Угорщині.

Найбільша кількість населення із земель Лемківщини обабіч Бескиду переселилися на південні рубежі Австро-Угорської імперії – до Воєводини в Сербії та Сриму в Хорватії під час другої хвилі – в 1848-1880 роках. Як пише дослідник історії русинів колишньої Югославії М.Жирош, ці переселенці походили з таких сіл Шариської жупи, як Мальцов, Куров, Лівов, Кружльов, Луков, Боглярка, Криве, Снаков, Люцина, Руська Воля, Пітрова, Герлахова та інших.

Третя хвиля переселення русинів (українців) на південь мала місце в 1890-1914 роках з районів Північної Лемківщини і Галичини загалом. Вони поселилися в Сриму, Славонії, що в Хорватії та в Боснії. Переселенці були з сіл Лелюхів, Мацина Велика, Бортне, Місцова, Кремпна, Перегримка, Маластів, Мушинка, Беднарка, Климківка, Устя Руське та інших. Це була перша в історії міграція населення з Лемківщини. Варто додати до цього, що русини на південних рубежах Австро-Угорщини зберегли свою руську-українську національну свідомість і свої греко-католицьке віросповідання. Вони й нині гордо голосяться до спадщини своїх предків у Карпатах і визнають спільне походження всіх русинів – із земель сучасної України. Щоправда, серед переселенців у Сербії та Хорватії назва «лемки» не прийнялася. Це зрозуміло, адже й серед руського населення всього регіону Лемківщини найменування «лемки» вперше згадується лише у 1831 році і приймалося спершу неохоче. Утвердилося воно щойно на початку XX століття, і то переважно у Польщі. Натомість русько-українське населення Словаччини цю назву не прийняло і залишилося вірним первісній – русини/руські.

Автор Іван Гвать

Джерело: Гвать І. Історичний розвиток Лемківщини до 1918 року // Науковий збірник Музею Української культури у Свиднику. Вип.27. Історія та культура Лемківщини / Гол. ред. і упор. М.Сополига. – Свидник, 2013. – с.59-60