спогади

Інтерв’ю з Терезою Кищак з села Ростайне

Кищак-Русиник Тереза, народилась 12.01.1935 року в с. Ростайне, повіт Ясло.

У віці 10 років, влітку 1944 року була разом зі сім’єю переселена на Україну. Родина складалась з батька, матері, і трьох братів (Василь, Михайло, Іван), окрім п. Терези.

 Історія переселення

Батько п. Терези був сільським війтом, жили не бідно, мало своє господарство, яке складалось з коня, корів, овець,  з 18 га. землі та 7 га. лісу.

Навесні 1945 року в селі з’явились перші представники «переселенського комітету», які почали агітувати мешканців села для переїзду на українські землі. Батько п. Терезії їхати не хотів і більшість односельчан також, тоді його на кілька днів посадили до пивниці (він був війтом, в селі його поважали і прислухались до його думки). У той час як батько був у пивниці, частина односельчан, які хотіли їхати і були підбурені агітаторами, зайшла до їхньої хати і поламала печі, частково меблі та й налякали цілу родину. На наступний день батька випустили і він сказав “….їдемо все лишаємо….нічого не будемо….руки, ноги маємо ще заробимо….а тут я не залишусь….”.

Наступного дня зібрались і поїхали до перевалочної станції у м. Ясло, це був липень 1945 року. Із собою взяли: коня, три корови, дві вівці, машинку до пряжі, креденс, шафу, ліжко, скриню (батько привіз а Америка, він був там на заробітках), прятку, посуд, одяг, постільне. По дорозі в м. Ясла, батько одну корову у місцевого поляка виміняв на швейну машинку. Так почались тяжкі скитання по Україні.

Там в м. Ясла за кілька днів їх погрузили в товарні вагони (так звані “телятники”) в Нижанковичах, змінили колії, батько зміг поміняти гроші на радянські карбованці і почалась тяжка дороги у невідомість…п. Тереза пам’ятає, що їхали дуже довго, по дорозі чи хтось помирав не пам’ятає, можливо, але дітям про це не говорили. Потяг їх привіз в Добропільський р-н, там серед степу їх висадили, і роби далі що хочеш. Батько п. Терезії, разом з іншими чоловіками пішли шукати куди їм вселятись, їх не було кілька днів, повернулись на підводах з волами і з місцевими людьми. Місцем куди переселили родину Русиників було с. Бойківна, Добропільського район (12 км від Горлівки). В це село разом з родиною Русиників переселилось було ще 5-7 родин з с. Ростайне. П. Тереза згадує, що меблі які вони привезли із собою в хати які їх поселили не вміщались, будиночки були низькими і дуже занедбаними. У цьому селі було дуже тяжко, місцеве населення жило дуже бідно, п. Терезі говорить, що для їхній людей це був шок. Поки родина там жила, до них приїжали односельчани і агітували повертатись, місцева влада почала на батька дивитись як на агітатора.

Навесні 1946 року в один із днів п. Терезія пам’ятаю що дуже швидко зібрались і виїхали родиною з с. Бойківка. Півроку родина скиталась по Україні, їхали товарними вагонами, ночували де прийшлось, немиті, часами не мали що їсти. п. Тереза пам’ятає, що в неї було довге волосся, в якому завелись воші, потім струпи і т.д. Приїхали до с. Скварява Золочівського р-ну, жили в стодолі, п. Тереза пам’ятає, що були там два місяці, мами ходила на жнива, щоб щось заробити для прожиття. Поті поїхали до Львова, у Львові мешкали на вокзалі, планували повертатись додому і їхали в напрямку кордону, приїхали до с. Бучали (Городоцький р-н), там п. Тереза сказала, що пам’ятає сім’ю Майковичів (голови товариства). Проте в с. Бучали не затримались, бо їх попередили, що шукають і вони мусіли їхати далі.

Наступним пунктом було с. Вільшаник Самбірського району, там жили в одній хаті 7 сімей, одна з яких була і п. Терези. Проживши там місяць поїхали далі в Старосамбірський район і зупинились в селі Сусідовичі, там було багато вільних хат, після того як звідти виселили поляків, це був кінець 1947 року. З 1947 року на селах створювались колгоспи і батька п. Терези обрали головою сільської ради. В тому році батько поміг зробити документи колишнім упівцям, його здали радянській владі, яка його арештувала. У 1948 році його осудили і вислали до Воркути. Сім’я змушена була втікати

Втікли до с. Михайлевичі, там два роки ночували по лісах, потім дружина брата Івана, яка була вчителькою отримала будинок і вони усі там оселились, не признавались звідки вони і що в них є батько. Старший брат пішов вчитись в торговий інститут. В Михайлевичах прожили 5 років, в 1956 році батька випустили по амністії і він повернувся до них. п. Тереза тоді вже закінчила самбірське педучилище і працювала в с. Арламівська Воля, що на Мостищині. Після повернення батька сім’я п. Терези переїхала до Миколаєва, забрав брат Михайло, який закінчив торговий інститут і отримав там роботу і будинок. Там за 9 років помер батько і там проживає до сьогодні родина п. Терези.

Розмовляв Тарас Радь

Інтерв’ю з Юрієм Судином з села Люблинець Старий

Юрій Судин народився у 1933 р. у с. Люблинець Старий (1 500 українців) у Любачівському повіті на Любачівщині у селянській сім’ї. У сім’ї було троє дітей – крім Юрія, також старший брат Дмитро (1928) і сестра, також жила із сім’єю баба Марія.

До війни була біда, людини не мали за що жити, землі не було. У нас також було небагато землі – 3 могри (1,5 га). Через це батько комбінував: спершу сіяв жито, а після – також сіяв ріпу, яку до осені встиг зібрати, так що виходив другий врожай.

Початок Другої світової війни

У 1939 р. прийшла війна. Пригадую як приїхали у село німці на великих вантажівках, рукави закочені. Проте вони довго не затримались, а поїхали кудись дальше, десь на Львів. Через два тижні вернулися німці і до нас прийшли росіяни, совєцькі солдати. Але ці солдати у нас в селі також не довго затримались. Через короткий час сюди знову повернулися німці. Тому від 1939 р. ми були під німецькою окупацією. Вони одразу завели свої порядки, встановили контингенти – здачі хліба, зерна, продукти, – а для бідних селян це було важко. Другою болючою проблемою став забір молоді до Німеччини на роботу. При цьому на початку 1940-го року люди ще їхали добровільно, тому що агітація зробила свою справу, але починаючи з 1942 р. почали вивозити примусово.

Читати повністю

Інтерв’ю з Катериною Петрушко (Шпак) з села Стежниця

Катерина Антонівна Петрушко, з родини Шпак, народилась 18 лютого 1932 року у с. Стежниця біля Балигрода на Лемківщині в заможній селянській родині. За люб’язної згоди пані Катерини мені вдалося записати з нею інтерв’ю в рамках збору спогадів лемків-старожилів.

Розкажіть про своє дитинство, свою родину і життя у селі перед Другою світовою війною

У нас було 60 моргів поля, 2 га лісу, 2 га сінокосів. Була дуже велике господарство: молотарка, млинок, січкарня, кират (кінний привід – Ред.), багато возів – для копання картоплі, для збирання зерна, сани, повна кошара овець, пара коней для виїзду.

Мій дідо Іван чотири рази був в Америці. Він міг вранці разом з пастухом вигнати худобу на пасовисько, а ввечері вже не повернутися додому. Якщо в коморі не було капелюха з п’юрком, гуньки, шкіряної торби і широкого пояса значить дідо поїхав на заробітки. У цей час в Америці жив його рідний найстарший брат, який був фабрикантом і мав різні інструменти. Через це дідо, коли повертався додому, то привозив з собою рашпілі, пилки, геблики, копита (до взуття), молотки, обценьки та різні ніші інструменти. На зароблені гроші він купував землю, а тому у нас було багато поля і лісу.

Читати повністю

Спогади Івана Вархоляка: про Другу світову війну і депортацію. Частина друга

Продовження спогадів (перша частина тут) уродженця Вороблика Королівського Івана Вархоляка (20.03.1926 – 15.03.2008), в якій розповідається про життя під час Другої світової війни (німецько-польська війна, німецько-радянська війна, переміщення фронту, польсько-українська війна) та депортація до УРСР у 1945 році.

У 1939 році восени настала польсько-німецька война. Мені тоді било 13 років. Мобілізація – забрали всіх мужчин в армію. Десь через тиждень фронт прийшов до нас. Одного дня полякі забрали мене копати окопи по горі Філівці. Польска організація „Щельци” хотіла робити заслон німцям. Вони були такі як я, дітваки, і хотіли побороти потужне військо! Я вирив окоп для одного, а він просить, щоб я вирив ще для себе, бо він дуже боїться… Я так і зробив. За якийсь час дивлюся – догори йдуть танкі. Я показав йому і кажу: „Як хцеш – охраняй, а я пшел до дому”. Десь раз вистрілили і та дітвора повтікала. Ми поховалися в склепі (підвалі) і в нас ще був один сусід. Німці прибігли до дверей і кажут виходити. Сусід був в австрійскій армії і знав німецку мову, крикнув: „Цивілі!”. Ми вийшли, а вони кажут, шоб йшли до хати і нікуди не виходили. Тоді вбили двох сусідів. Всіх мужчин зібрали в селі і погнали на «команду» до Романова. Дякуючи директору школи та учителям, бо вони знали німецку мову і все розказали, всіх звідти відпустили. Поки німці пройшли наше село, всі мужчини встигли вернутись домів. До села вернулись всі, крім польського полковника Вєсьо Лєвіцкі.

Читати повністю

Спогади Івана Вархоляка: про родину і Вороблик Королівський. Частина перша

Публікуємо спогади Івана Вархоляка (20.03.1926 – 15.03.2008), які нам надіслав його онук Тарас Вархоляк. Тут історія кількох поколінь родини Вархоляків з Вороблика Королівського, що неподалік Риманова та Коросна. Ми скоротили текст, проте зберегли мову оригіналу спогадів, щоб передати дух часу та переживання самого автора.

Вархоляк Іван Павлович  народився 20 березня 1926 року на Лемківщині в селі Вороблик Королівський Риманівської гміни Кросненського повіту, нині – Польща.

Отримав чотирирічну освіту початкової школи у Польщі. Пережив Другу світову війну (був серед робітників у складі дивізії “Галичина”). Депортований з мамою, братом, бабцею і дідом у село Ушня Золочівський район Львівську область.

Читати повністю

Спогади Івана Нечуй-Левицького про П’єніни, Соколицю і Лісний потік (1884). Ч.3

Продовження спогади Івана Нечуй-Левицького про Західну Лемківщину, під час його лікування на місцевих курортах у 1884 році.  Наводимо фрагмент під назвою “П’єніни. Лісний потік. Мaєтність Єписокпa Пряшівського. Вид нa П’єніни й Соколицю. Дунaєць і його береги” з праці “В Карпатах: з мандрівки в горах”.

З Щaвниці їздять гуляти в околиці, слaвні своєю крaсою кaрпaтських видів… До тaких місцин нaлежить Лісний Потік тa П’єніни. Діждaвшись теплого, погожого дня, я поїхaв до того Лісного Потоку в П’єніни зa верстов п’ять од Щaвниці. Внизу, де кінчaється нижня Щaвниця, коло сaмого Дунaйця, вливaється Руський Потік. Моя фурмaнкa переїхaлa через устя потоку, зaкидaного дрібним кaмінням, і виїхaлa нa шосе. Шосе повилося понaд берегом Дунaйця, попід сaмими горaми. Понaд річкою шосе було обмуровaне кaм’яною стіною зaввишки нa двa aршини aбо й більше.

Читати повністю

Спогади Івана Нечуй-Левицького про Дунаєць і Щавницю (1884). Ч.2

Продовження спогади Івана Нечуй-Левицького про Західну Лемківщину, під час його лікування на місцевих курортах у 1884 році.  Наводимо фрагмент під назвою “Долинa Дунaйця. Буря в Кaрпaтaх” і “Щaвниця” з праці “В Карпатах: з мандрівки в горах”.

В містечку Стaрому Сaнчі, котре стоїть уже в горaх, кінчaється зaлізниця од Тaрновa. Од Стaрого Сaнчa, невеличкого містечкa, до Щaвниці, куди я їхaв нa води, требa було їхaти 40 верстов кіньми по шосе. Я взяв місце в поштовому, дуже доброму омнібусі, й перед обідом омнібус помaлу рушив у дорогу.

Читати повністю

Спогади Івана Нечуй-Левицького про Шляхтову (1884). Ч.1

Пропонуємо читачам спогади Івана Нечуй-Левицького про Західну Лемківщину, під час його лікування на місцевих курортах у 1884 році.  Наводимо фрагмент під назвою “Остaннє русько-укрaїнське село Шляхтовa. Долинa Руського потокa. Русини” з праці “В Карпатах: з мандрівки в горах”.

От долинa Руського Потокa. Я бaчу своїх земляків русинів в цій дaлекій дaлечі.

nechui_levyckyiОдного дня в липні познaйомився я з одним гaлицьким русином д. Ф. Б., котрий приїхaв не лічитися водaми, a тaк собі трохи розвaжитися тa погуляти в горaх. Добродієві Б. стукнуло вже 56 літ; однaче, не ввaжaючи нa свій немолодий вік, він був зовсім свіжий нa виду чоловік, веселий, жвaвий, проворний, ворушливий, говорливий. Нa голові не видно було ні одної сивої волосини. Він не ходив, a ненaче бігaв. Вислaний полякaми зa пaтріотизм нa дaлекий мaзурський крaй, він не втрaтив енергії, не поступився в своїх пересвідченнях, зістaвся зaвзятим русином, тільки стaрого зaгaртувaння. Прaцюючи нa літерaтурно-нaуковому полі, він нaписaв кількa добрих щодо змісту нaучних творів, aле яко чоловік дaвній, нaписaв їх тим чудним язиком “Словa” тa “Проломa”, котрого не втне ні Великa, ні Мaлa, ні Білa Русь і рaди котрого ніколи не буде читaти тих творів, вaртих увaги з нaукового погляду. Як стaрий кaвaлер, д. Б. убирaвся по-стaросвітському, носив превисокий циліндер нa голові мaло не до хмaр, ще й якогось рудо-кофейного кольору, і все збирaвся женитися. З цим повaжним тa веселим пaном я й поїхaв в неділю рaненько до Шляхтової нa службу божу. Нaш фурмaн був тaк сaмо русин з Шляхтової, ґaздa Мaлиновський.

Читати повністю

Село Поляни. Частина перша

Село Поляни (неофіційна назва – Поляни Мисцівські), які і більшість гірських сіл, що у Низьких Бескидах Карпат, знаходяться у мальовничій місцевості, де невисокі гори вкриті лісом, луками та пасовиськами. Територія села порізана річками Бараня, Гутянка та Вильшня й безліччю потоків. Край села з північної його сторони протікає ще одна досить велика ріка Вислока – притока Вісли. Вона розділяла дві гміни – Поляни та Крампну, два повіти – Кроснянський та Ясельський, та два воєводства – Львівське та Краківське. Простягаються Поляни горами висотою від 409 до 465 метрів над р.м. Найвища гора – Пакушова (694 м.) – знаходиться у південно-західній частині села.

Читати повністю

Лемкиня “Тетяна”. Частина 1.

Продовжуючи знайомство з матеріалами електронного архіву Українського визвольного руху присвячених лемкам, знову згадуємо збірку документів Миколи Лебедя.  Поряд з вже згадуваним в попередній статті “Лемки та український визвольний рух” документом, а саме спогадами присвяченими лемкині Тетяні, що брала участь у визвольній боротьбі ОУН-УПА на теренах Лемківщини, знаходимо в документах архіву і інший документ писвячений біографії Тетяни. Зважаючи на незначні розбіжності в описі біографії в обидвох вищезгаданих документах (1925 чи 1924 рік народження) (с. Стежниця біля Балигорода чи Стебниця біля Балигороду), бачимо, що йдеться про ту ж саму особу. “Тетяна” була машиністкою “Хріна” (Степана Стебальського) Штаб ТВ-24 “Маківка”. Насправді її звали Анна Вишневецька (за матеріалами електронного архіву) (Черешньовська (за даними Петра Содоля і Зенона Шандровича).

Читати повністю

Категорії

Нове відео