Лемки (лемаки, русини, руснаки) – найбільш західна автохтонна етнографічна група українського етносу, що здавна проживала по обидва схили Західних та Східних Карпат (Низькі або Середні Бескиди), між річками Попрадом і Данайцем на заході та Сян, Цироха і Уж на сході. Територія Лемківщини займає близько 10 000 тис. кв. м., простягається в довжині із заходу на схід близько 170 км. та в ширину з півночі на південь до 60 км.  Сьогодні вона  входить до складу трьох держав – Польщі (48%), Словаччини (41%) та України (11%).

З географічної точки зору територія Лемківщини умовно поділяється на Північну, яка сьогодні перебуває у межах Польщі, та Південну, яка перебуває у межах Словаччини. У свою чергу Північна Лемківщина також поділяється на дві частину – Східну і Західну, що має історичні передумови. Натомість Південну Лемківщину також називають Пряшівщиною (м.Пряшів).

Протягом багатьох століть ці землі знаходились під владою сусідніх держав Польщі, Чехо-Словаччини та Австро-Угорщини. Зазнаючи культурного, релігійного, соціального та економічного гніту та асиміляції лемки тим не менше, зуміли зберегти свою ідентифікацію та самобутню культуру. Вони залишалися автохтонним населенням цих земель до 1944 року, коли  в результаті масових депортацій були змушені покинути рідні землі. Останньою трагічною сторінкою в історії Лемківщини стала події акції «Вісла» 1947 року – депортація усього українського населення з терен Закерзоння.

До XIX століття для позначення етнічної групи лемків використовувалось слово «русин» – загальнопоширена єдина народна назва українського етносу. Оскільки місцеві русини-українці не використовували літературну українську мову і не мали уніфікованої писемної граматики, то у побуті вони спілкувалися мовою, яка становить основу лемківської говірки.

Першу документально зафіксовану в літературі згадку етноніма «лемко» знаходимо в 1831 році у передмові до «Граматики руської або малоруської мови в Галичині» українського філолога та письменника Йосипа Левицького. В науці існує декілька гіпотез щодо етимології етноніма «лемко», проте найбільш правдоподібно ця назва походить від загальновживаної лемками діалектної частки «лем» у значенні «лиш», «тільки».

У період Австро-Угорщини влада проводила асиміляцію лемківського населення, проти чого боролося духовенство та свідома інтелігенція. Під час Першої світової війни  серед лемків особливо загострилось давнє політичне протистояння: українофіли на східних теренах Лемківщини проголосили Команчанську республіку, яка увійшла до складу ЗУНР, тоді як москофіли на заході створили Флоринську республіку, яка мала увійти до складу Російської імперії, а згодом Чехо-Словаччини. У міжвоєнний період протистояння перейшло у релігійну площину – між греко-католиками та православними. У 1926 році прихожани греко-католицької парафії у Тиляві масово перейти до православної церкви, давши початок довготривалої конверсії, що більш відома під назвою Тилявська схизма. Паралельно у період 1934-1947 років на частині лемківських деканатів Перемишльської єпархії УГКЦ існувала так звана Апостольська Адміністрація Лемківщини, яка на пряму підпорядковувалась Ватикану.

Лемки протягом довгих століть, зберігаючи прадавні київсько-руські побутові, духовні та мовні традиції, створили водночас своєрідний культурний пласт, який є оригінальним внеском до загальної скарбниці української, а також європейської та світової культурної спадщини.

Серед визначних лемківських постатей український поет Богдан-Ігор Антонич, вчений та громадський діяч Володимир Кубійович, маляр-примітивіст зі світовим імям Епіфаній Дровняк та ікона поп-арту Енді Воргол (Андрій Вархола), автор музики національного гімну України Михайло Вербицький та композитор Дмитро Бортнянський, оперний співак Модест Менцинський, публіцист і лемкознавець Юліян Тарнович-Бескид, плеяда греко-католицьких єпископів – Йосафат Коциловський, Сильвестр та Йосиф Сембратовичі, родинні різьбярські династії Орисиків, Амбіцьких, Сухорських, Одрехівських та інші.

У результаті першої хвилі депортацій 1944-1946 років більшість депортованих лемків опинились на території сучасних західних областях України. Усім тим лемкам, яким вдалося залишитись на рідних землях довелося розділити долю свої побратимів вже у 1947 році. В результаті організованої польською владою акції «Вісла» як спроби остаточного розв’язання «українського питання» близько 150 тис. українців південного-східної Польщі були депортовані на так звані «землі одзискане», що становить західні землі сучасної Польщі. Таким чином на території Лемківщини автохтонне населення залишилось лише в її українській частині та ті поодинокі, які лемки, які зуміли повернутися на рідну землю.

В силу історичних обставин, зокрема, трудової іміграції, насильницьких депортацій, лемків переслідувала доля бути теж українською діаспорою, розселеною по різних країнах світу, серед яких США, Канада, Сербія, Хорватія.