Між святим і сатаною? Націоналізм Дмитра Донцова на тлі модерної думки Романа Дмовського
Розмова з істориком Романом ВИСОЦЬКИМ, автором книжки «У колі інтегрального націоналізму. Чинний націоналізм Дмитра Донцова на тлі модерної думки Романа Дмовського»
Богдан ГУК: Герої Твоєї книжки за життя – ідейні вороги, а по їхній смерті Ти як історик зробив з ними те, чого вони – Дмитро Донцов і Роман Дмовський – не побачили б у найгірших снах.
Роман ВИСОЦЬКИЙ: Зіставлення представників будь-якої політичної думки, на перший погляд, не мусить бути логічне. А коли це дві подібні особи з ідентичної течії, то практично нічого не досягаєш. Часто порівнюють Сталіна і Гітлера, але це не є повністю паралельні біографії, як і у випадку Донцова та Дмовського, у яких – різниця років народження і смерті. Цікаве тільки те, що Сталін з Гітлером жили паралельно стільки ж, скільки герої моєї книжки, тобто 56 років.
Про винищення та асиміляцію українців Кубані
Кубанців, яких не винищили, записали росіянами.
Про забуту Україною українську землю; про те, куди поділися 3 млн. кубанських українців; про окрему кубанську національну ідентичність та про кубанську балачку – в розмові з донецьким істориком, багаторічним дослідником Кубані, автором терміну «Малиновий клин» Дмитром Білим.
Валерій Майданюк: Дмитре, які сьогодні настрої серед кубанців? Чи пам’ятають вони свою Батьківщину і як ставляться до України?
Дмитро Білий: Треба взяти до уваги, що Голодомор 33-го року і подальша деукраїнізація були надзвичайно сильними на Кубані. По моєму підрахунку, близько 50% українського населення Кубані загинуло, або було репресоване у 1930-ті роки. Ліквідовано козацтво, козацькі традиції, кубанську інтеліґенцію, насаджувалась імперська міфологія. Недаремно найбільш показовий фільм «Кубанские казаки» (1946 р.) показує Кубань, як упокорений російський реґіон. З Кубані робили своєрідний анклав російського православ’я.
6 вересня у Львові відбулася презентація книги Миколи Горбаля
У вівторок, 6 вересня 2016 р., у львівському Музеї етнографії та художнього промислу відбулася презентація книги письменика-шістдесятника, дисидента, а також лемка Миколи Горбаля “Повернення”.
Лемківщина у роки Першої світової війни
Передруковуємо статтю о.Зиновія Флюнта (з містечка Граб) під назвою “Визвольний відгомін на Лемківщині”, яка вийшла друком у журналі “Літопис Червоної Калини” (1930, Ч.VII-VIII) у Львові. Стиль збережено згідно з оригіналом.
Лемківщина, цей гарний куток української землі, була перед війною так затуманена москофільством, що здавалося, що вона зовсім пропала для української ідеї. Виховувана від довгих літ ріжними агітаторами в москофільському дусі, усі надії своєї незавидної долі покладала на могучу Росію. Українці були на Лемківщині дуже слабо зорганізовані, тому й мали малий вплив на людей. Як де й вони старалися поширити свої часописи та книжки, противники усе знайшли спосіб спараліжувати їх вплив. Притім не перебирали протвники в середниках і впоювали в несвідомий народ таку шалену ненависть не лише до української ідеї, але й до самої назви «Україна», що народ по нинішній день не може отрястися від цього дурману!
Автономія Закарпаття: народний самовияв чи номенклатурний путч?
Питання автономії Закарпаття у 90-х роках невідривно пов’язане з питанням політичного русинства. Це не тільки два чоботи – пара, але і творіння рук одного й того ж, як тепер кажуть, політтехнолога. Політичне русинство у цій зв’язці виступало як засіб досягнення мети та мотивація на неї, а автономія як мета і, можливо, плацдарм для розгортання наступної цілі. Цієї осені минає десять років з часу бурхливого протистояння на ґрунті автономії. Чим не привід з десятилітньої відстані спокійно подивитися на ті події?
Уперше проблема політичного русинства (себто відмежування від українства з намаганням творити окремий етнос) порушуються в 1989 році угорською пресою. Невипадково цій країні випала честь витягнути на Боже світло давно забуте гасло, адже саме в кабінетах угорських чиновників ще сотню років тому зароджувалась ідея окремішности угрорусинів, чи то пак “мадярів греко-католицького віросповідування”, як їх уже тоді називали.
Політичне русинство на Закарпатті – це вже ми проходили…
Смішний, якщо не сказати гірше, демарш проросійського «Сойму Підкарпатських русинів» минулої суботи в Мукачеві – це не перший прояв радикального політичного русинства в українському Закарпатті. І може не варто й було б робити реклами цій невеличкій «купці» радикалів і їхнім «ультиматумам» до української влади, якби до цього не були причетні «сильні світу цього» і не лише в Україні.
Перший, по-справжньому реальний акт політичного русинства в Закарпатській області стався ще у серпні – на початку осені 1991 року, коли компартійна більшість облради в Ужгороді, користуючись розгубленістю і політичним хаосом – ГКЧП, проголошенням незалежності України, промосковським сепаратизмом у Криму, захотіла проголосити автономний статус Закарпатської області. Вже був проект документа облради щодо автономії, який підготували в обкомі компартії за командою ЦК КПРС із Москви і за формальною згодою керівництва Компартії у Києві. Але масові протести кількох десятків тисяч людей, організованих місцевим РУХом і греко-католицькою громадою Ужгорода, блокували тоді облраду і добряче налякали «комуністичних автономістів». Тоді громадяни області ці плани просто зірвали своєю активністю. Читати повністю
Останні коментарі