Деукраїнізація Сяніцького повіту. Перша частина
9 вересня минає 77 років від часу підписання договору між урядом УРСР і маріонетковим Польським комітетом національного визволення про обмін населенням. В результаті близько пів мільйона українців Закерзоння були змушені назавжди покинути рідні домівки. Сяніцький повіт був одним з тих, звідки у 1944—1946 роках до радянської України було депортовано 70% усього українського населення.
Пропонована історична розвідка є спробою стисло описати процес депортації українського населення із Сяніцького повіту до УРСР, слідуючи хронології та логіці її виконавців. У зв’язку з тим, що декларований задум добровільного виселення принципово розходився із практикою примусової депортації, її перебіг супроводжувався неодноразовими переглядами графіків, розрахунків і методів, що було причиною пануючого хаосу, а також суттєво ускладнювався активними та пасивним спротивом українського населення.
ПЕРША ЧАСТИНА
Сяніцький повіт є одним із сімнадцяти повітів так званого Закерзоння і сьогодні входить до складу Підкарпатського воєводства Республіки Польща. У теперішньому вигляді він був утворений у 1999 році і має 95 тис. мешканців, з виразним домінуванням польського населення. Проте перед Другою світовою війною Сяніччина мала не лише відмінний адміністративно-територіальний поділ, а й кардинально інший національний, етнічний та конфесійний склад. Українці становили виразну більшість усього населення повіту, поки їх не депортували у 1944—1947 роках. Таким чином в результаті деукраїнізації повіт втратив свій традиційний руський та східнохристиянський характер, який формувався тут від часів високого середньовіччя. Український всесвіт Сяніччини спіткала така ж сама доля, як і Любачівщину (про це див. “Деукраїнізація Любачівщини” та “Деукраїнізація Любачівщини: акція «Вісла»“). Сьогодні про нього нагадує значний культурний спадок, переважно сакральної архітектури, а також невеликі громади автохтонного українського населення, які залишились у Сяніцькому повіті.
Петро Трохановський – «Olek», секретний співробітник СБ
Невідомі документи з архіву Інституту національної пам’яті у Ряшеві.
Управління безпеки (Служба безпеки Польської Народної Республіки) – це тривалий слід у житті не однієї людини, яку ми зустрічаємо серед нас. Нині намагаємося пізнати й оцінити вибори тих людей, хто не вистояв перед насильством держави: таємних співпрацівників (польське: tajny współpracownik, TW; радянське: сексот, тобто «секретный сотрудник»). Не завжди можна збагнути причини й розміри втрат як для самої людини, яка відмовилася від власної свободи, так і для її сім’ї, знайомих, громади, інколи нації чи держави. Може, й усе здається просте, та нелегко однозначно збалансувати добро і зло, хоч живемо в культурі, яка від дитинства навчає нас відрізняти добро від зла. Адже зло також уміє представляти себе як жертву й просити в нас милосердя або зрозуміння.
Можливість неупереджено пізнавати людську долю і державу, яка її нищила, дає публікація документів. Услід за ними може йти дискусія. Саме така настанова циклу статей у «НС» про вплив УБ/СБ на українців, що проживають у Польщі (їх відкрила рецензія Григорія Сподарка «Підкарпаття під наглядом спецслужб» на книжку Ярослава Сирника «Nadzór specjalny», див. «НС» 14/2016). Читати повністю
«Бандерівці, націоналісти і фашисти» ? 67 років життя з клеймом
28 квітня 1947 року ? це чорна сторінка в післявоєнній історії української меншини в Польщі. Цього дня збройні сили Польської Народної Республіки, як сказано в одному з тогочасних документів, взялися до «остаточного вирішення українського питання» в Польщі. Приблизно 20 тисяч солдатів, офіцерів і міліціонерів Управління безпеки почали Акцію «Вісла», метою якої було не тільки ліквідувати українське підпілля, застосовуючи колективну відповідальність, а й, перш за все, виселити все українське населення і польсько-українські сім’ї, незалежно від їхнього ставлення до нової польської держави.
Останні коментарі