9 вересня минає 77 років від часу підписання договору між урядом УРСР і маріонетковим Польським комітетом національного визволення про обмін населенням. В результаті близько пів мільйона українців Закерзоння були змушені назавжди покинути рідні домівки. Сяніцький повіт був одним з тих, звідки у 1944—1946 роках до радянської України було депортовано 70% усього українського населення.

Пропонована історична розвідка є спробою стисло описати процес депортації українського населення із Сяніцького повіту до УРСР, слідуючи хронології та логіці її виконавців. У зв’язку з тим, що декларований задум добровільного виселення принципово розходився із практикою примусової депортації, її перебіг супроводжувався неодноразовими переглядами графіків, розрахунків і методів, що було причиною пануючого хаосу, а також суттєво ускладнювався активними та пасивним спротивом українського населення.

ПЕРША ЧАСТИНА

Сяніцький повіт є одним із сімнадцяти повітів так званого Закерзоння і сьогодні входить до складу Підкарпатського воєводства Республіки Польща. У теперішньому вигляді він був утворений у 1999 році і має 95 тис. мешканців, з виразним домінуванням польського населення. Проте перед Другою світовою війною Сяніччина мала не лише відмінний адміністративно-територіальний поділ, а й кардинально інший національний, етнічний та конфесійний склад. Українці становили виразну більшість усього населення повіту, поки їх не депортували у 1944—1947 роках. Таким чином в результаті деукраїнізації повіт втратив свій традиційний руський та східнохристиянський характер, який формувався тут від часів високого середньовіччя. Український всесвіт Сяніччини спіткала така ж сама доля, як і Любачівщину (про це див. “Деукраїнізація Любачівщини” та “Деукраїнізація Любачівщини: акція «Вісла»“). Сьогодні про нього нагадує значний культурний спадок, переважно сакральної архітектури, а також невеликі громади автохтонного українського населення, які залишились у Сяніцькому повіті.

Читати повністю →