Орґанізація самопомочі на Лемківщині
Передруковуємо статтю Володимира Ганьківського у газеті “Краківські вісті” від 28 жовтня 1940 року, у якій автор роздумує над шляхами вирішення проблеми зубожіння населення на Лемківщині.
Переломові часи, які переживаємо на забутій досі Лемківщині поставити перед нами багато нових проблєм, що ждуть розвязання, а найпекучіша з них це перенаселення, голод на землю і проблєма праці. Еміґрацією самою, чи принагідними заробітками в Німеччині цієї справи не розвяжемо, як не розвязала її численна досі еміґрація до Америки, Німеччини, Арґентини й виїзд до Совітів. Врешті вилюднення Лемківщини не лежить в нічийому інтересі. Здоровий у свойому коріні лемко, опірний на всякі зверхні впливи, роботящий і незвичайно скромний у своїх потребах, до того не здеморалізований демократичними чи комуністичними кличами, є великим плюсом у нашому відродженні. Не достає йому освіти, а якщо дати її бідному лемкові, то половина недостач буде заповнена. Залишиться друга не менш важна ділянка, а саме — потреба життя, забезпечення прожитку головно зимою і весною в ці й будучі часи.
Спогади Івана Вархоляка: про Другу світову війну і депортацію. Частина друга
Продовження спогадів (перша частина тут) уродженця Вороблика Королівського Івана Вархоляка (20.03.1926 – 15.03.2008), в якій розповідається про життя під час Другої світової війни (німецько-польська війна, німецько-радянська війна, переміщення фронту, польсько-українська війна) та депортація до УРСР у 1945 році.
У 1939 році восени настала польсько-німецька война. Мені тоді било 13 років. Мобілізація – забрали всіх мужчин в армію. Десь через тиждень фронт прийшов до нас. Одного дня полякі забрали мене копати окопи по горі Філівці. Польска організація „Щельци” хотіла робити заслон німцям. Вони були такі як я, дітваки, і хотіли побороти потужне військо! Я вирив окоп для одного, а він просить, щоб я вирив ще для себе, бо він дуже боїться… Я так і зробив. За якийсь час дивлюся – догори йдуть танкі. Я показав йому і кажу: „Як хцеш – охраняй, а я пшел до дому”. Десь раз вистрілили і та дітвора повтікала. Ми поховалися в склепі (підвалі) і в нас ще був один сусід. Німці прибігли до дверей і кажут виходити. Сусід був в австрійскій армії і знав німецку мову, крикнув: „Цивілі!”. Ми вийшли, а вони кажут, шоб йшли до хати і нікуди не виходили. Тоді вбили двох сусідів. Всіх мужчин зібрали в селі і погнали на «команду» до Романова. Дякуючи директору школи та учителям, бо вони знали німецку мову і все розказали, всіх звідти відпустили. Поки німці пройшли наше село, всі мужчини встигли вернутись домів. До села вернулись всі, крім польського полковника Вєсьо Лєвіцкі.
5 жовтня в Дуклі було відновлено нову меморіальну таблицю
5 жовтня 2016 року у містечку Дукля на Лемківщині відбулися урочисті заходи з нагоди відкриття нової меморіальної таблиці жертв Карпатсько-Дуклянської операція у період Другої світової війни. Участь у заходах також візьме делегація Львівського товариства “Лемківщина”.
За попередніми консультаціями і домовленістю з місцевою владою було вирішено поміняти стару таблиця з метою перекладу її також на українську мову, а також часткове коригування тексту, в якому не має жодної згадки про українські жертви в складі радянської армії. Читати повністю
Історія лемків. Частина 10
Продовження публікацій із серії “Історія лемків”. Читати частина 1, частина 2, частина 3, частина 4, частина 5, частина 6, частина 7, частина 8 і частина 9.
Надзвичайно важливу роль у лемківських селах відігравало греко-католицьке духовенство, яке загалом мало високий авторитет. Священики були провідниками не тільки в духовних питаннях, а й у світських. Основою для їх утримання були оплати парафіян за релігійні обряди, але мали також власні господарства. Між грекокатолицьким духовенством і прихожанами не існувало явище відділення від мешканців села, як це часто бувало у випадку римо-католицьких, оскільки священики східного обряду переважно мали сім’ї. Дружина пароха вважалася найважливішою жінкою в селі. Проте діти священика не відрізнялися від своїх однолітків. Сім’я була сполучною ланкою між священнослужителем та його парафіянами. З іншого боку, витрати на сім’ю оплачувалися за рахунок парафії. Вони були усе вищими, оскільки священики намагалися дати освіту своїм синам, а дочок вдало видати заміж, що було пов’язано з необхідністю забезпечити їх приданим.
Останні коментарі