Команецька та Флоринська республіки 1918–1920 років на Лемківщині

Прапор і Герб ЗУНР

Перша світова війна 1914-1918 років принесла велике горе на Лемківщину, де майже все доросле населення було мобілізоване до австрійського війська і направлене на фронт. Однак найбільше потерпіла північна Лемківщина від бойових дій, які відбувалися на її території. Коли австрійська армія зазнала поразки під Львовом і почала відступати за Карпати, наступаюча російська армія зайняла північну Лемківщину і розпочала жорстоку боротьбу за перевали, яка не принесла бажаного результату московському царизму. Але найбільш жорстокі бої розпочались в травні 1915 р. За Горлицю, які поширились майже на всю територію північної Лемківщини. Внаслідок цих боїв найбільше потерпіло місцеве населення. Російська армія зазнала поразки й почала відступати.

Цілком закономірно, що, готуючись до війни з Австрією, російський царизм розраховував на допомогу москофілів, тому що він був їх іденим організатором і постійно надавав їм матеріальну допомогу.

Галицькі москофіли вбачали в загарбанні Галичини російською армією вирішення їх особистої програмної мети. Вони все робили для допомоги російській армії, за що були репресовані австрійським урядом.

Адміністрація на Лемківщині, яка була в руках поляків, доклала чимало зусиль, щоб донести, що всі лемки є москофілами. Так, у листі Сяноцького староства від 26 березня 1915 р. до намісництва повідомлялось, «що в руських громадах, які є москофільські, неможливо знайти людей, яких можна було б рекомендувати на тимчасове сільське управління».

Однак незважаючи на це, москофіли в репресіях австрійської адміністрації звинувачували українців. Так, І.Ф.Лемкін твердить: «Уже из самого початку войны австрийски тюрмы переполнени били лемками. Жандарми, користуючись из списку людей, який достарчали им украински агенти и провокатори. Правом руком австрийских жандармов в арестованию лемков били украинские священики и учителя».

Москофіли вдаються до різних вигаданих ними безпідставних і необгрунтованих версій з тим, що репресії австрійського уряду проти москофілів перекласти на національно свідомих українців. За москофільську діяльність значна кількість населення була жорстоко репресована, в тому числі й багато невинних, а найбільш масовим покаранням була депортація в Талергофський табір, куди було вивезено значну кількість галицької інтелігенції і селян, у тому числі з Лемківщини.

Поразка Австро-Угорської імперії в Першій світовій війні сприяла посиленню за національне самовизначення українців та створення самостійної української держави.

Проголошення 1 листопада 1918 року Західно-Української Народної Республіки мало великий вплив на на посилення національно-визвольної боротьби на Лемківщині.

Територія Західно-Української Народної Республіки

УНР, визначаючи право націй на самовизначення, проголосила: «Вся українська етнічна область в Австро-Угорщині, а саме: Східна Галичина з прикордонною лінією по ріці Сян, включно з Лемківщиною, північно-західною Буковиною з містами Чернівці, Старожинець та Серет, і українське пасмо північно-східної Угорщини становлять єдине українське територіальне ціле».

Але у зв’язку з тим, що в Сяноку неможливо було заснувати повітову Українську Національну Раду, оскільки там було розташоване польське військо, було вирішено про створення повітової УНРади Сяноцького повіту у Вислоку, яка стала центром національно-визвольної боротьби.

Завдяки активній дільності пароха с.Вислоку Нижнього о.Михайла Теслі, вчителя Гриця Судомира 4 листопала 1918 року було скликано у Вислоку Нижньому збори представників сусідніх лемківських громад. На збори прибуло 70 делегатів з більш як 30 навколишніх сіл Вислік, Команча, Полави, Поляни Суровичні, Дарів, Щавне, Прибишів, Репедь, Лупків, Должиця, Чистогорб, Явірник, Радошиці, Ославиця, Лукове, Зубенське, Смільник, Миків, Душатин, Прелуки, Тісна та інших. На зборах зачитано відозву-прокламацію Української Національної Ради у Львові і було винесено пропозицію про організацію Сяноцької повітової української Ради у Вислоку Великім, яка була прийнята одноголосно.

Головою Ради збори обрали о.Пантелеймона Шпильку. Керівником Українського повітового комітету був призначений Гриць Судомир. До складу виконавчого органу увійшли Теодор Шпилька, Гриць Судомир, суддя Іван Куціла, Андрій Кира, колишній австрійський підстаршина був призначений повітовим комендантом міліції. На зборах було вирішено з метою підтримання порядку та спокою у всіх селах утримувати озброєну міліцію. Ця міліція налічувала 1000 бійців. На залізниці Лупки-Загіря діяв навіть «панцерний» поїзд.

На керівника комісаріату був покладений обов’язок створення по селах громадських рад, які присягали на вірність Українській Державі. Повітові ради займалися організацією українських шкіл. Суддя Іван Куціла полагоджував усі судові справи від імені Західно-Української Народної Республіки. З метою запобігання непорозумінь було вирішено, щоб громади надавали всіляку допомогу демобілізованим з армії, які верталися на батьківщину. Усі невідкладні справи вирішувалися власними органами влади Вислоцької республіки.

Найбільшою турботою голови повітової УНРади була організація оборони республіки. Бажаючих було чимало, однак не було відповідного керівництва та зброї. З цією метою Рада вислала делегатів о.Шпильку та Назаркевича в табір демобілізованих старшин з метою набору добровольців. Хоч і з великими труднощами, але о.Шпильці вдалося набрати дванадцять українських підстаршин. Консул виділив 10 00 австрійських крон на утримання цих добровольців. Підстаршини склали присягу на вірність Українській Державі. Шість підстаршин було призначено комендантами станиць української жандармерії у Вислоці, Суровиці, Команчі, Щавнику, Куляшному, Репеді. Решта добровольців отримали більш складні завдання, повязані з організацією війська, але для боротьби з польським наступом вони не надавались.

Зважаючи на всі ці та деякі інші труднощі, які були пов’язані з проголошенням Повітової УНРади, Вислоцька республіка не могла довго втриматись.

Ввечері 23 січня 1919 року поляки захопили Вислок. Вони одразу кинулись на приходство, шукаючи за о.Шпилькою, який у цей час перебував у селі Габуран Пряшівщині. За його видачу було встановлено винагороду у розмірі 5 тис. австрійських крон. Уранці 24 січня 1919 року польська армія захопила Команьчу.

Самостійно виникнувши 4 листопада 1918 року, не маючи безпосереднього зв’язку з Центральним Урядом ЗУНР, українською армією, не дістаючи від них жодної допомоги, Лемківська республіка проіснувала майже три місяці, до 24 січня 1919 року.

Дещо інша ситуація склалася в західній та полудневій (південній) Лемківщині. З огляду на обставини, що склалися, політичний провід у свої руки тут взяли лемки-москофіли, які на своїх вічах висували політичні вимоги. Створювалися «Руські Ради» для повітів. На вічі у Гладишові було створено «Лемківську Руську Раду» і прийнято рішення про те, що Лемківщина має належати до держави, яка буде організована на Галичині. 5 грудня у Фльоринці було скликано віче, в якому взяли участь лише діячі москофільського руху та їх прихильники. На ньому було проголошено створення «Руської Лемківської Республіки». Було обрано «Руську Лемківську Раду» та «Руський Лемківський Уряд» на чолі з президентом Ярославом Качмариком, міністром внутрішніх справ о.Д.Хиляком та міністром сільського господарства М.Громосяком. Цей уряд координував політичний рух на Лемківщині, керував «Руськими Радами», які були об’єднані у «Великий Лемківський Союз» у Горлицях.

Ця республіка на перших порах налагодила дружні взаємини із Повітовим Комісаріатом ЗУНР. На південній Лемківщині 8 листопада 1918 року в м.Стара Любовня було засновано Руську Народну Раду, яка перша на Закарпатті проголосила тезу про возз’єднання Закарпаття з Україною. А вже на спільному засіданні Пряшівської Народної Ради та Верховного Лемківського Союзу в Горлицях 6 грудня 1918 року було проголошено про приєднання їх до Росії (в той час більшовицької). Це є свідчення того, що їх керівництво слабо орієнтувалося в політиці та географії.

Після розгрому українських визвольних змагань 23 січня 1919 року делегація галицьких лемків у складі Андрія Гагатка, Олександра Волошиновича із Сянока та Мирослава Грабця з Лупкова відвідали командира чехословацького війська в Кошицях полковника Шебла і передали йому прохання приєднати галицьку Лемківщину (територію між ріками Сянок та Попрадом із залізницею Сандель-Сянок) до Чехословаччини. Пряшівська Руська Народна Рада 31 січня 1919 року проголосила себе за єдину законну представницю лемків з обох боків Карпат, тобто північний комітатів Угорщини та південиих комітатів Польщі з містами Новий Тарг, Новий Санч, Грибів, Горлиця, Ясло, Кросно і Ліско. Мирна конференція в Парижі відхилила таке прохання. Етнічна група лемків і надалі була штучно розділена між двома державами – Чехословаччиною та Польщею.

Слід відзначити, що ці події були яскравим виразом боротьби за національне визволення Лемківщини. Відмінним було лише те, що провідники Республік стояли на різних політичних позиціях. Одні відчували себе органічною частиною України, тоді як інші вбачали своє майбутнє у складі «Великої Росії».

Джерело: Турчак О. Талергофська трагедія. Лемківські республіки 1918-1920 рр. // Лемківщина: Історикоетнографічне дослідження у 2-х томах. Т.1. Матеріальна культура. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 1999. – с.101.-104

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео