Лемківський варіант розв’язання українського питання в Другій Речі Посполитій

Реценція на книгу Ярослава Мокляка (Jarosław Moklak) “Łemkowszczyzna w Drugiej Rzeczypospolitej(Kraków, 1997)

lemkowszczyzna-w-drugiej-rzeczypospolitej-8390644657На проблемах українсько-польських взаємин міжвоєнного періоду останнім часом сконцетрована увага як українських, так і польських істориків. Це й зрозуміло з огляду на стрімкий рух до зближення між Україною та Польщею і на ключове положення обох країн у Центрально-Східній Європі. Українська проблема була для міжвоєнної Польщі однією з найскладніших, бо від способів її розв’язання залежала доля самої держави та збереження її територіальної інтегральності. Відомо, що поміж українцями, котрі проживали в різних регіонах Другої Речі Посполитої, існували суттєві відмінності не лише в рівні національної свідомості, а й у політичній і культурній активності. Так, у Східній Галичині – території колишньої Австро-Угорщини – український рух носив незалежницьке спрямування і мав чітко виражений антипольський характер. Натомість розвій національної свідомості українців Волині, Підляшшя, Холмщини і Лемківщини був слабким, незважаючи на те, що на деяких з цих теренів (наприклад, у Волинському воєводстві) українське населення складало переважну більшість.

При визначенні засад національної політики згадані етнополітичні відмінності регіонів, населених українцями, враховувались. Це дає підставу стверджувати, що керівна еліта мала на меті поглиблювати регіональні особливості, вбачаючи потенційну небезпеку в інтегруванні української національної спільноти. Зокрема, вже на початку 20-х рр. щодо Підляшшя, Холмщини та Лемківщини уряд проводив політику, спрямовану на ізоляцію цих теренів віл решти регіонів, де проживало українське населення. Підтримка регіональної окремішності українських етнографічних груп (бойків, гуцулів, лемків, поліщуків) отримала в українській та польській історіографії назву політики “регіоналізму”, що запроваджувалась у життя упродовж усього міжвоєнного періоду, складаючи важливий елемент національної політики Другої Речі Посполитої взагалі.

Проблема “українського регіоналізму” вже була предметом розгляду як польських, так і українських дослідників. В опублікованих донині працях бачимо принципові відмінності у її трактуванні: польські вчені оцінюють цю політику з точки зору зміцнення молодої польської державності га збереження її цілісності, українські – виходячи з тих міркувань, що політика волинського”, “бойківського”, “лемківської о регіоналізму була скерована на ліквідацію українського національного руху шляхом формування полонофільських настроїв серед українців з метою якнайтіснішого економічного, політичного та культурного поєднання “кресів” з центральним ядром держави.

Проте згадана проблема заторкується як дещо другорядна на загальному тлі українського питання в Другій Речі Посполитій, або ще ширше в контексті міжнаціональній взаємин у Польській державі міжвоєнної доби. Між тим, локальні особливості політики регіоналізму залишаються досі малодослідженими. Що ж до специфіки “лемківського питання”, то воно досі взагалі ще не було предметом узагальнюючих студій. Тому на особливу увагу заслуговує спроба систематизації фактів з політичного життя Лемківщини, а також аналіз як різних течій українського національного руху, так і основних напрямків урядової політики щодо Лемківщнни, яку здійснив у своїй праці польський вчений Ярослав Мокляк, науковий співробітник Інституту історії Східної Європи при Яґеллонському університеті у Кракові.

Джерельну базу дослідження склали, насамперед, неопубліковані документи Центрального державного історичного архіву України у Львові, Державного архіву Львівської області, державних архівів Варшави, Кракова, Перемишля та Ряшева (Жешува). Використано також значну кількість Джерел наративного характеру, що значно підвищує наукову Цінність дослідження. Врешті, імпонує добре знання Автором української історіографії проблеми.

Перший розділ роботи присвячується аналізові основних течій суспільно-політичного життя Лемківщини Другої половини XIX – початку XX століття. При цьому Автор звертає особливу увагу на фактори, що спричинили еволюцію політичної свідомості місцевих українців у бік москофільської та старорусинської орієнтацій. Представники саме цих політичних течій займали домінуючі позиції в політичному та культурно-освітньому житті регіону у вказаний період. Дослідник переконливо показує, що вибух Першої світової війни прискорив поляризацію та розмежування місцевих політичних сил, чітко окресливши національні та проросійські тяжіння у середовищі української інтелігенції. Свідченням цього стала поява двох так званих “лемківських республік” – Віслоцької та Флоринської, що знаменували перший політичний виступ лемків новітньої Доби (с.43).

У другому розділі висвітлюється діяльність основних політичних партій регіону москофільської (Руська народна організація) та старорусинської (Руська аграрна партія, Лемківський Союз) орієнтацій, їх вплив на формування політичної свідомості українців Лемківщини. Автор показує, Що впродовж усього міжвоєнного періоду найсильнішою і найорганізованішою політичною силою регіону була москофільська Руська народна ораганізація (з 1928 року Руська селянська організація), яка стояла на проросійських позиціях і здобула чимало прихильників серед лемків завдяки своїй господарській і культурно-освітній діяльності на селі.

Разом з тим, дослідник справедливо зазначає, що політика державної влади в регіоні була спрямована, в першу чергу, на підтримку тих політичних сил, які заявляли про свою повну лояльність до польської державності. Про свої наміри співпрацювати з польською владою декларувала група старорусинської інтелігенції, що в 1928 р. утворила Руську аграрну партію, і саме ця партія (точніше, її філії на Лемківщині) була оточена особливою увагою з боку урядових кіл, які починаючи з 1929 р. надавали їй значну матеріальну і фінансову допомогу. Така зацікавленість уряду старорусинами пояснювалась, на думку Автора, тим, що діяльність сильної пропольської партії, що змогла 6 конкурувати з українськими та російськими політичними силами регіону, цілком відповідала концепції державної асиміляції, котру уряд почав реалізовувати після травневого перевороту 1926 року.

Власне цій меті мала слугувати і утворена у 1933 р. регіональна проурядова партія під назвою Лемківський союз. Дослідник показав основні напрямки політичної, культурноосвітньої та господарської діяльності Лемко-Союзу в регіоні. Проте слід відмітити, що в роботі недостатньо розкриті форми співробітництва українських угодовських сил з державними структурами. Тому висновок Автора про те, що Лемко-Союз завдяки активній підтримці офіційних органів успішно конкурував з українським національним рухом, звучить не вповні аргументовано (с.77). Місцева українська інтелігенція, незважаючи на постійні репресії з боку місцевої адміністративної влади, розвинула досить активну діяльність по розбудові інституцій українського національного життя.

Останнє переконливо показане в четвертому розділі книги. Щоправда, тут, як здається, надто мало уваги приділено характеристиці радикальних течій українського національного руху, зокрема ОУН, яка стала помітною політичною силою на західноукраїнських землях у другій половині 30-х років. На нашу думку, такий підхід не дав повною мірою висвітлити увесь спектр політичної активності українців Лемківщини.

Важливим інструментом асиміляційної політики Уряду на Лемківщині була Церква. Заслуговує на увагу ретроспективний аналіз Автором конфесійних взаємин у регіоні наприкінці XIX – на початку XX століття. Ярославу Мокляку вдалося переконливо показати, що влада неофіційно використовувала Православну Церкву для своїх політичних цілей – зміцнення польської присутності на Сході. На нашу думку, робота виграла б ще більше, якби Автор провів порівняльний аналіз конфесійної політики табору “санації” у 20-30-х роках XX століття і спроб царського уряду поширити православ’я у галицьких (в тому числі лемківських) греко-католицькнх парафіях напередодні Першої світової війни. Адже дії польського та російського урядів переслідували одну й ту саму мету – послаблення впливів Греко-католицької Церкви як одного з головних осередків формування серед лемківського населення української національної свідомості, оскільки приналежність до цієї Церкви була чи не єдиною ознакою національної окремішності українців Лемківщини.

Останній, п’ятий розділ монографії присвячений аналізу основних підходів польського уряду до вирішення українського (в тому числі “лемківського”) питання. Головну увагу дослідник приділяє концепції державної асиміляції, що була покладена в основу національної політики після травневого перевороту 1926 року. Політика державної асиміляції мала в підсумку прив’язати українське населення до платформи польської державності, тобто цілком відповідала концепції “українського регіоналізму”, що мав за мету підтримку регіональних відмінностей між локальними етнічними групами, аби сформувати серед українців Волині, Підляшшя, Холмщини та Лемківщини почуття приналежності до польської державності і перешкодити поширенню радикальних українських політичних течій.

Як переконливо доводить Автор, концепція “регіоналізму” в підсумку зазнала невдачі. Додатковим свідченням цього, зрештою, може послужити і провал “волинського експерименту” воєводи Г. Юзевського, що здійснювався на Волині впородовж 1928-1938 років.

Аналізуючи основні напрямки національної політики “санації”, Мокляк приходить до висновку, що її стратегічною метою було зміцнення польської державності на східних теренах Речі Посполитої. З цим загалом можна погодитись. Разом з тим варто, як здається, підкреслити ще один важливий момент. Йдеться про провідну ідею і завдання політики практично всіх польських урядів міжвоєнної доби, де присутні (відверто чи опосередковано) не тільки національний чи міжнародний аспекти, відзначені Автором (с. 19, 150,153), а й територіальний фактор. У стратегії майже всіх польських політичних сил українські землі по Збруч розглядались як виключно польські. Тому за будь-яких змін у національній політиці виключалась найменша можливість передачі цих земель Українській державі, а українське населення розглядалось як національна меншина, що підлягає полонізації. Власне це яскраво засвідчили події другої половини 30-х років на Лемківщині, коли почав запроваджуватись план посиленого спольщення цих теренів з метою перетворення їх на “бастіон польськості”.

Автор Юрій Крамар (Луцьк)

Фото Tezeusz.pl

Джерело: Український гуманітарний огляд №1 від 1 січня 1999. – ст. 89-94 // Архів української періодики онлайн LIBRARIA

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео