Втрачене покоління

Lost GenerationУ цих розмірковуваннях ітиметься не про “втрачене покоління” письменників міжвоєнного періоду в літературі Еріха Марію Ремарка, Ернеста Гемінгвея, Томаса Еліота, Френсіса Скотта Фіцджеральда чи Джеймса Джойса, а про друге і третє покоління переселенців українців із Закерзоння, які сьогодні мешкають в Україні, Польщі або США.

Саме цей термін мені видається найбільш влучним для означення проблеми, яку хочу підняти у цьому короткому тексті. Проблему спадковості та нерозривності історичної пам’яті між поколіннями українців, що були депортовані в рамках так званої “евакуації населення” до УРСР у 1944-1946 роках, акції “Вісла” у 1947 р. на так звані “повернені території” Польщі, а також пізньої еміграції у період десталінізації 1950-1960-х роках до Північної Америки (США, Канада).

Не випадково, що сам термін в обох випадках стосується життя людей у повоєнний період – час розрухи, невизначеності і спроби почати життя заново, а дуже часто, намагаючись забути усе те, що було під час війни як про болюче нагадування про минуле. У випадку переселенців, крім усього іншого, це також зовнішній фактор тоталітарної системи, яка переслідувала усі форми пам’яті у публічній і навіть приватній сфері, впроваджуючи культ безпам’яцтва і манкурства.

Проте у середовищі українських переселенців із Закерзоння за різних умов “втрачене покоління” проявило себе по-різному і в різний час. Якщо у випадку переселенців в Україні, то це друге покоління – перше, яку народилося в Українській Радянській Соціалістичній Республіці, то у ситуації українців-автохтонів Польської Народної Республіки та емігрантів у США – це третє покоління, сучасних молодих людей. В усіх них є спільна риси. З об’єктивних чи суб’єктивних причин вони виявляють інертне ставлення до минулого своїх предків, пристосовуючись до наявних обставин та комфортно почуваючи себе за цих умов.

Якщо говорити про перше покоління українських переселенців з Польщі, яке народилося вже в УРСР, то воно було приречене на забуття. Зростання та формування їхньої особистості в умовах тотальної опіки радянської системи – дитячий садок, школа, армія, університет, робота за скеруванням тощо – позбавляла їх можливості та необхідності задумаватися над тим хто вони і звідки прийшли. Разом з тим, страх їхніх батьків розповідати дітям про недавнє минуле, що могло призвести до проблем або труднощів для родини, а також часто їхнє не бажання згадувати про важкі часи воєнного лихоліття і пов’язаним з цим травматичним досвідом зводив можливості другого покоління пізнати своє минуле та передати його наступному поколінню до мінімуму. Сюди також можна додати, навіть, побутові непопрозуміння між людьми, коли місцеве населення не завжди ставилося доброзичливо, а опдекуди насміхалося над переселенцями, коли поняття “лемко” чи “переселенець” вживалось як образливе. Усе це вплинуло на той факт, що покоління моїх батьків у переважній більшості росло без усвідомлення свого етнографічного походження та не зуміло належним чином передати естафету історичної пам’яті третьому поколінню – своїм дітям. Це не означає, що не було таких, котрі незважаючи ні на що плекали у своїх дітей любов до свого минулого, адже без них ми сьогодні навряд чи говорили про ці та інші проблеми. Проте такі становили неспівмірну меншість з-поміж півмільйона українців, які були депортовані у 1944-1946 роках з Польщі до УРСР.

Сьогодні їхні діти та онуки переселенців намагаються по крихтах відшукувати свої коріння, пізнавати своє минуле, повертаючи з небуття те, що ще не втрачено назавжди. На щастя, практика не одного народу доводить, що саме представники третього покоління намагаються відродити пам’ять про минуле, хоча не без непоправних втрат. Зокрема, саме цим можна пояснити факт “українізації” лемківської спільноти в Україні, яка частково втратила свою етнографічну самобутність та самобутню культуру як частини загальноукраїнської культури. Проте навіть це було б неможливо, за умови, відсутності власної незалежної держави. Адже за умов збереження радянської системи, вже у четвертому та наступних поколіннях переселенців в УРСР лемківську культуру та ідентичність було б втрачено назавжди.

Дещо по-іншому склалася ситуація серед українців-автохтонів у Польщі та США. Друге покоління депортованих в рамках акції “Вісла”, що зростало і виховувалося на півночі та заході Польської Народної Республіки росло з усвідомленням свого походження, хоча робило це виключно у приватній сфері, тоді як у публічному просторі ця тема була табуйована польською комуністичною владою. Хоча це наклало свій відбиток на їхнє сприйняття минулого і свого місця у ньому, проте у більшості з-поміж 150 тис. депортованих українців зберігалося відчуття усвідомлення свого українського походження. Цьому також сприяв такий негативний факт як їхня колективна відповідальність за приналежність до української меншини у Польщі і звинувачення у “бандеризмі” та підтримці “банд УПА”.

У період “відлиги” у Польській Народній Республіці, після смерті Сталіна, протягом 1956-1964 років, коли польський уряд визнав українців національною меншиною та офіційно дозволив розвивати культурне життя незначна частина лемків вирішила повернутися на Лемківщину (близько 3 тис.), тоді як дехто з першого покоління разом з дітьми прийняв рішення емігрувати до Сполучених Штатів Америки. Вони втратили усе, що колись мали на Лемківщині і так й не зуміли належно освоїтись на “повернених землях”, які були для них чужими. Через це вони відправлялись у чергову невідомість і пошуку кращого життя, адже у Польщі їх мало що тримало. Для цього покоління та їхніх дітей усвідомлення власної ідентичності, свого минулого та культури були важливими чинниками самозбереження в умовах багатокультурного “плавильного казана” США. Розмова вдома українською мовою та лемківською говіркою, відвідування недільних українських шкіл, участь у роботі суспільно-культурних організацій, відвідування своїх церков були невід’ємними компонентами добровільного “переселення” за океан. Перше покоління дуже важко фізично працювало, щоб забезпечити майбутнє для своїх дітей та онуків, дати їм освіту та поставити на ноги.

Проте вже у третьому поколінні переселенців як у Польщі, так і в США прийшли до тієї ж проблеми, яка виникла в Україні на покоління раніше. Онуки першого покоління автохтонів та емігрантів почали поступово дистанціюватися від свого українського та лемківського походження, ненадаючи особливого значення цьому факту. Це своєрідний відкладений ефект асиміляції, яка була первинно задумана польською комуністичною владою за підсумками акції “Вісла”. Тут крім свідомого задуму “остаточного вирішення” українського питання також спрацювали об’єктивні фактори епохи, у якій живе молоде покоління переселенців – процес глобалізації, яка нівелює національні відмінності та відчуття потреби власної ідентичності, а також, що дуже важливо, економічна стабільність і загальний добробут. На відміну від своїх предків з першого і навіть другого покоління, які мусіли важко працювати, що почати життя заново їхні онуки уже мали усе, що повинен мати самодостатня людина – освіту, відчуття безпеки, достаток, упевненість у завтрашньому дні. Цей факт зіграв певною мірою злий жарт з українською громадою у Польщі і США, коли маятник хитнувся у протилежну сторону.

Разом з тим, це не означає, що на цьому “втраченому поколінню” українська і лемківська громада в Україні, Польщі та США завершить свою історію. Це спад, який змушує задуматись над тим, яким чином діяти у майбутньому. А можливо, в цілому задуматися над тим чи потрібна історична пам’ять і якій меті вона служить . “Втрачене покоління” це симптоми історичної амнезії, яка супроводжується короткочасними втратами пам’яті на шляху від пригадування до забуттям.

Автор Радь Тарас

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео