Останнє інтервю з відомим лемківьским різьбярем Степаном Кищаком (1928-2017)

Степан Іванович Кищак за роботою

Степан Іванович Кищак за роботою

За Божею волею так трапилось, що це інтерв’ю було записане в останній день життя Степана Івановича Кищака (1928-2017) – майстра кругової різьби по дереву, представника лемківської школи різьбярства, популяризатора лемківської різьби та культури у Львові та Україні, засновника Музею лемківської різьби і писанки у Львові та автора численних публікацій про лемківську культуру.

Разом з працівниками львівського музею “Територія Терору” ми фактично записали останні слова Великого Лемка, які ви маєте змогу прочитати у запропонованому інтерв’ю. Степан Кищак надзвичайно любив розповідати про лемківську різьбу по дереву, історію та культуру Лемківщини, а також ділитися спогадами про життя там, на рідній Лемківщині, до переселення і тут, в Україні, де пройшла основна частина його земного життя.

Запропонований тут матеріал є дослівною розшифровкою інтерв’ю із Степаном Івановичем. Ми намагалися зберегти усе так, як було сказано ним, незважаючи на можливу наявність певних неточностей чи різного роду помилок. Разом з тим, хочемо висловити співчуття родині Кищаків та Русиників у зв’язку з утратою близької людини! Боже Вам заплат, Степане Івановичу!

* * *
Звати мене Степан Іванович Кищак. Я народився 12 січня 1928 р. в селі Балутянка ґміна Риманів у Сяніцькому повіті, що на Східній Лемківщині.

У нашому селі Балутянка, яке мало 54 хати, в кожній хаті різьбили. У сусідньому селі Вілька було 34 хати і в ньому також усі різьбили. Це було два основні лемківські різьбярські села. Причиною цього було те, що Лемківщина прекрасна своєю природою, виховуючи любов до краси. Лемки різьбили усе, що їм потрапляло до рук.

Різьба виникла у 1887 році. Графиня Анна Потоцька, яка володіла усією довколишньою землею, лісами, нафтовими покладами дуже любила лемків, бо вони дуже працьовиті, горді, чесні люди. Вона побачила надзвичайну здібність хлопців, які різьбили, пасучи худобу, проте не мали відповідних інструментів. Тому вона запровадила у 1887 році до Риманова-Здрій місцевих майстрів. По-перше, це їй було вигідно для реклами курорту. До цього часу хлопці тільки різьбили рамки, а там майстри допомогли їм оволодіти технікою. Різьба почала швидко розвиватися. Лемки були дуже їй вдячні. Вона навіть запрошувала лемків на весілля до себе на курорт. Моя мама навіть брала там участь, співала.

Організував це весілля Михайло Орисик. Це був найбільш здібний різьбяр в селі Вілька. Він був неграмотний. У нас не було школи, яку побудували аж у 1911 році. Він лише хрестики ставив (сміється). Але на що тільки подивився, то одразу вирізьблював. Він мав багато учнів. Мав п’ятьох синів і всі були різьбярами: Іван правда загинув, Василя забрали до Німеччини на роботу. Син графа Потоцького приїздив до села і розказував йому, що ваш лемко Орисик виконує різьбярські речі німцям в німецьких костелах…

Лемки в основному займалися землеробством: орали, сіяли. Найбільше в нас родився овес. Люди мали п’ять-шість морґів поля (примітка – 0.57 га), а хтось і десять. Але загалом не багато було. Більше на Лемківщині родився овес, жито, ячмінь, пшениця мало родилася. Богдан-Ігор Антонич пише і згадує, що Лемківщина це земля яглівця і вівса. А овес це такий продукт, що від нього коні бігають (сміється). Люди були дуже здорові, хворіли мало. З палицями ніхто не ходив, так як тепер ми ходимо. Та то сміх був.

Коли різьба розвинулась лемки почали церкву будувати, іконостаси, царські ворота… У нашому селі була церква Успення Пресвятої Богородиці. Вона була заснована десь у 17 столітті. Але до того вже була на цьому місці старіша церква. І тут в музеї я маю копію царських воріт, які походять чи не з 11 століття. Я не історик, але говорили поляки, що наша церква спершу була православна, а пізніше, коли я народився, у нас не було ніякого православ’я, а були греко-католики. Парафія була в селі Дошно. Священика привозили на Службу з Дошна.

Школа була побудована у 1911 році стараннями поляка з села Климківка Вайса. Він також був першим вчителем в школі, який дуже любив лемків. Школа мала чотири класи. Садочку як такого не було. До школи ходили діти з Балутянки і Вільки. Мене особисто вчила вчителька Софія Попель – дочка священика з Малнова. Дуже грамотна, музикально грамотна. Вона вчила усі предмети. Мала брата, який боровся за Україну. Як такої назви як українська мова не було, а була руська, język ruski. Поляки казали, що ми є не українцями, а є руснаками. Бо Лемківщина знаходилась за горами, далеко, і назва “Україна” не дійшла сюди так скоро. Вчителька викладала на простій народній мові.

У селі були одні лемки і лише п’ять родин польських. Ми жили прекрасно, один одного шанували взаємно. Разом святкували Різдво. Коли були наші свята поляки не працювали, коли були католицькі – ніхто не працював. Кожна лемка і лемкиня мала по п’ятеро дітей і самі їх бавили. Старші діти допомагали виховувати молодших. На Лемківщині виробляли льон, з нього робили полотно, а його потім білили. Завданням дітей було дивитися, щоб кури не запацькали його.

Лемки займалися лісництвом. У нашому селі лісів не було. Був громадський ліс, з деревини якого будували школу. А от там, де жила моя дружина Тереза, її батько мав сім гектарів лісу… У нашому селі була маленька річка, яка впадала у річку Табор, а та – до Вислоки…

Мій батько називався Іван Кищак, проте у селі його називали До Коваля, бо колись у нашій хаті був коваль. Батько був дуже здібний. Так само як і татів вуйко Петро Стефанівський, який жив в Дошно, і навчався у шкілці, яку заклала графиня Потоцька. Він вивчив архітектурну різьбу і його пізніше забрали до Кракова, де він на Вавелі різьбив Зиґмунтовську каплицю.

Моя мама Параскевія Одрехівська, походила з села Вілька. Вона була дуже гарна, талановита, співала прекрасно. Їх було п’ятеро сестер. Мама була з дуже співучої родини. Її сестра Ева виїхала до Америки, де її одразу взяли виступала. Також виїхала сестра Анна…

Я мав брата Василя і сестру Маріку. Мій брат також був різьбярем і працював ось тут у цій майстерні разом зі мною. Був членом Спілки художників. Він одружився і Бог йому дав трьох близнюків – Богдан, Олег і Орест, – які тепер мешкають у Львові. Займаються фотографією, писанкарством і будівельною справою.

У селі в школі була кооператива, одни з організатором якої був мій батько. Він організував різьбярів, виписував газети “Наш Прапор”, мені виписував “Дзвіночок”. У 1936 році у Закопаному було Свято Гір, де були представлені Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина. Батько навіть взяв мене, маленького хлопчика, із собою. Були кіоск лемківський, гуцульський, бойківськи. До нашого прилавку підійшов президент Польщі Іґнацій Мосцицький. Йому дуже сподобалась, особливо балерина, яку вирізьбив Олекса Стецяк з роду Орисиків. Він запитався у тата, хто це зробив і батько показав на Олексу. Тоді президент сказав, що він має вчитися в Академії образотворчого мистецтва у Кракові. Його взяли туди на навчання і він провчився там два роки. Після цього приїхав до Львова і вступив до Спілки художників і тут через те, що щось не так сказав посадили його на 10 років…

Коли прийшли німці, то вони почали відкривати школи, в Криниці відкрили семінарію, де я навчався, в Ярославі – гімназію, у Сяноці – торговельну школу. Я поступив до семінарії у 1941 р. до п’ятого класу до Риманова…

Коли прийшли німці, то Польща організувала оборону. Мій батько і вуйко Павло Одрехівський пішли до армії. Пізніше вуйко потрапив до армії Андерса і воював під Монте-Касіно. Коли він повернувся додому, то Вільки вже не було, усіх лемків поляки вигнали. Батько довго не служив, за деякий час дезертирував, втік додому. Приїхав у зеленому плащі, у якому я пізніше ходив на навчання в Криниці. Німці любили порядок. Якщо ніхто проти них не виступав, то вони мовчали. Проте згодом на Лемківщині також почали з’являтися люди, які виступали проти німців…

У нас УПА не було, але лемки у нас ставились до повстанців позитивно. Знали, що Балутянка різьбярське село, що вони розвивають мистецтво, а тому не будемо їх чіпати. Але були комуністи. На Йордан, коли святили воду вони лили ропу до річки. Був такий Завійський. Його батько служив в австрійській армії і він підтримував комуністів. Поляки хотіли його розстріляли, але люди сказали, що він австрійський солдат і його не розстріляли. Комуніст вже тоді до нас пхався. У моєму селі комуністів не було, але в селі Королику були комуністи.

Коли я закінчив навчання в Криниці моя мачуха сказала, що за мною додому приходили молоді люди у плащику, з пістолетом і хотів мене вбити. Ми були свідомі, що ми неповинні виїжджати, говорили людям нікуди не їхати. Тим часом почали вбивати священиків, вбили отця з Дошно, в Шклярах. І я мусів, хоч-не-хоч, виїхати. Мачуха спочатку не хотіла мене пускати, щоб я їхав сам на Україну, бо був ще малий.

Вбивали поляки. Нехай вони тепер не крутять носом. Якби не українці, то Польщі не було би. Це ж українці допомогли Пілсудському здобути Польщу у 1918 році. У Польщі є люди культурні, які розуміють і є польські фашисти. Зараз, що вони роблять, що вони роблять з українськими могилами? Хіба так можна?

Я казав родині, що потрібно втікати, бо нічого не зробимо. Але тато казав і всім іншим людям говорив, щоб нікуди не виїжджати. Проте ми виїхали у січні 1945 р. Як нас вивозили ще ішла війна. Зі мною поїхала моя мачуха. Нас повезли аж до Овідіополя в Одеську область. Моя мачуха і ще деякі бідняки думали, що там буде краще. Коли люди вийшли з вагонів, то побачили ту землю і подумали, що це помилка. Я пишу листа до тата одного, другого, третього: “Тато, скажіть цілій парафії, що ви не виїжджали на Україну. Тут люди добрі, працьовиті, але бідні. Виїжджайте хіба під кулями в Тернопільську, Львівську область”. Тато отримав одного листа і переповів парафії. Вони виїхали у 1945 р. і приїхали у село Потутори в Бережанському районі. У Потуторах люди сиділи десь три тижні. Тут село Вілька і Балутянка розділилися. Селяни пішли до Підгайців, де була гарна земля, тоді як різьбярі переїхали у село Гутисько. А я залишався жити в Овідіополі. Але там життя нема. Попрацював у колгоспі, хвалили, але нічого не платили. Я почув, що в Акермані (Білгород-Дністровський) відкривають вчительські курси і туди записався. Поступив. Там були хлопці з Волині, побачили такого бідняка в подертих штанях (сміється) і підтримали мене. Я там провчився і в 1945 р. після закінчення війни закінчив курси. Дали мені направлення в Підгайці. Я забираю деякі свої манатки і іду через Одесу в Потутори, а далі до батьків у село Гутисько.

Коли стало відомо, що треба виїжджати, то спочатку поїхало кілька сімей бідняків. Проте пізніше, коли стало зрозуміло, що вибору немає, селяни зійшлись біля церкви і прийняли рішення їхати. Завезли на до Вороблика, а сюди звозили людей із сусідніх сіл Дальова, Гирьова…

У Гутисько я думав як допомогти сім’ї. У вирішив їхати до Львова шукати людей, які зацікавляться Лемківщиною. І так сталося. За якийсь час я тата і цілу сім’ю спровадив до Львова. Я познайомився з директор музею Паньківим, який був відданим колегою Стефаника, і душею був за народне мистецтво. Він нам дав усі можливості. Допомогли мені влаштуватися до університету. Я бачив хлопців, своїх колег, які ходили по Львову і носили на плечах свої вибори. Я вирішив, що щось треба робити. На вулиці Костюшка біля Львівського університету була артіль імені Лесі Українки. Я підійшов до директора Андрюка і запитав чи ми могли створити в артілі цех надомників різьбярів. Так був створений школа лемківської різьби у Львові. Я взяв 10 хлопців з Гутисько до артілі.

Записано 18 травня 2017 року у Львові

Тарас Радь

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео