Польсько-український історичний байстрюк або Пам’ять і політика після Грушовичів

Від 26 квітня 2017 р. пам’ятника воякам Української повстанської армії у Грушовичах під Перемишлем нема. Важливу для українців, громадян Республіки Польщі, споруду на честь борців проти комуністичного поневолення Європи знищили аґресивно налаштовані націоналісти, використовуючи заради прикриття патріотичний клич нібито від імені всіх поляків та їхньої держави. Однак разом з цим критикований пам’ятник справді перейшов у символічну сферу та заторкнув ціннісний момент у функціонуванні України та Польщі.

Критична реакція України на грушовицьке руйнування не залишає сумніву: ми, українці в Польщі, після Грушовичів стаємо свідками (або й гравцями) у важливій історико-політичній дискусії між обома нашими державами. Її наслідки, так чи інакше, вплинуть на стан і прояви нашої національної пам’яті. А в нас є про що пам’ятати. Монументами в пам’ять українських жертв і воїнів УПА ми можемо заповнити головні площі всіх сіл і міст від Володави до Криниці. Соромитися нам нема чого. Схиляти голову перед диктатурою пам’яті тим більше.

Відомства й паритети «війни»
Українська держава на грушовицький скандал прореаґувала так гостро, що заступник голови Інституту національної пам’яті (ІНП) в Польщі Кшиштоф Шваґжик 21 червня назвав це «проголошенням війни». Справді, після Грушовичів чи не вперше політикою щодо пам’яті зацікавилося безпосередньо Міністерство закордонних справ України. І вперше від 1991 р. Україна готова (?) на такому високому рівні вести переговори не лише відносно історичної політики, але й основоположних цінностей для Європейського Союзу. Міжнародний аспект, але не в загальноєвропейському масштабі, має рішення Українського інституту національної пам’яті (УІНП) з 27 квітня припинити розгляд польських звернень про надання дозволу на встановлення пам’ятників, пам’ятних знаків або реставрацію вже існуючих на території України (!). Інакше кажучи, польську пам’ять на території України жде повільна смерть, але це лише нагадує багаторічну практику Польщі щодо української пам’яті в Польщі. Різниця може бути тільки в тому, що Україна зробила це не з власної ініціативи, а як відповідь, але це не означає, що в неї так само одним махом народилася продумана історична політика щодо Польщі. Ми вже були свідками не одного помаху словесною шаблею та чули про великі плани.

А тимчасом Міністерство закордонних справ Польщі поки що в переговори щодо переформатування пам’ятних відносин не включене. Ймовірно, що МЗС виявилося не готове до такого повороту й тепер швидкими темпами вивчає історичну політику в ІНП. Реально переговори ведуть ІНП і Міністерство культури. Після зустрічі у Львові голів інститутів національної пам’яті України та Польщі Володимира В’ятровича і Ярослава Шарека нинішні позиції сторін «взаємонесприйнятні». УІНП підтримав свої заборони, вимагає розслідувати злочини та відновити 15 знищених за останні 3 роки українських увічнень на території Польщі. Польський ІНП радикально не сприймає Української повстанської армії (УПА) взагалі – ані в Польщі, ані в Україні, звівши проблему до того, що УПА вбивала поляків.

Така позиція польської сторони може дати українській великі вигоди. Це не лише кількісні «паритети»: польська сторона, посилаючись на незаконність пам’ятників УПА в Польщі, може вказати на 15 увічнень, а українська на території України на 105 нелеґальних польських увічнень.

Перевага України, ймовірно, і в тому, що вона може – дзеркально до польського ставлення до УПА – потрактувати Армію крайову (АК) як формування, що займалося виключно вбиванням українців. Ще гірше буде тоді, коли УІНП потрактує Польську Республіку 1918–1944 рр. як окупаційну щодо західноукраїнських земель. Буде важко й тоді, коли Україна перестане визнавати АК воюючим формуванням ІІ Світової війни, а буде вважати лише антиукраїнським окупаційним формуванням ворожої держави. Злочини, зокрема вбивства українців, вчинені АК, просто ще не систематизовані, але їхні жертви можна рахувати тисячами. І співпраця АК з Червоною армією на території України проти українців і вільної України очевидна.

Привертає увагу те, що ІНП Польщі вважає присутність польських поховань в Україні вільними від історичного насильства над українцями. Українські дозволи на спорудження польських увічнень чи фільтрування змісту меморіальних написів малозрозумілі. Якщо нема бажання критично подивитись на результати присутності Польщі у 1919–1939 рр. в Україні і на цій основі намагатися встановити компроміс, то арґументом стає переговірна позиція не сенсу, а держав. Не задума над минулим, а лиш актуальна державна позиція починає маркувати минуле.

Автор Богдан Гук

Джерело: Наше Слово №31, 30 липня 2017 року

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео