Про ідентичність лемків та бойків

Визначення «малої батьківщини» лемків не породжує жодних протирічь. Питання «великої батьківщини» є значно складнішим. Питання національної приналежності лемків породжує багато суперечок.

Лемки розглядають в українській традиції мешканці Лемківщини, регіону, який розтягнувся з північних і південних схилів Карпат. Він становить особливий півострів поміж польськими та словацьким етнографічними територіями.  Кількість лемків у Словаччині нараховує цілому 100-140 тис. Населяють регіон, який словаки називають Шаришем, а також незначні частини Спишу і Замплін. Українці називають його Пряшівською Руссю або Пряшівщиною. Населення лемків в межах Польщі займали – на думку українських дослідників – до 1947 р. південні межі повітів: Новосандецького, Горлицького, Ясельського, Кроснянського, Сяноцького, південний-схід Ліського і кілька сіл Новотаргівського. У 1930-х рр.. кількість населення лемків в Польщі становила близько 160 тис. Вони населяли близько 300 сіл.

В Польщі панівною залишається точка зору, запропонована відомими етнографом Романом Райнфуссом, думка, що східний кордон історичної Лемківщини проходить по р. Ослава, враховуючи Буковиці і Великий Діл. Далі, за р. Сян розтягнулася – на думку Райнфусса – так звана перехідна лемківсько-бойківська межа (замішанці). Таке визначення меж Лемківщини виключає з її меж Ліський повіт і більшу частину Сяноцького повіту. Відмінність у підходах розуміння східних меж регіону має не лише науково-дослідницьке значення. Це також становить важливий компонент роздумів про національну приналежність лемків.

 До Другої світової війни лемківська група повсюдно користувалася діалектами, які відносяться до української мови. Не менше вживали вони багато слів зі словацької і польської мови. Найбільш характерною ознакою лемківських діалектів є використання слова «лем» (лише, тільки), запозичина  зі словацького «лем», «лен». Сьогодні в Польщі лише незначна частина лемків користується цим діалектом у щоденному житті. Він використовується він переважно під час спеціальних приводів, таких як зустріч родини чи фольклорних заходах.

У 1944-1947 рр. на території польській частині Лемківщини відбулася трагічна депортація населення. 9 вересня 1944 р. Польський Національний Комітет Визволення та уряд УРСР підписали договір, згідно якого обидві сторони зобов’язувалися до «евакуації» з Польщі усіх осіб української, білоруської, російської національності, так само як і виселення з УРСР усіх поляків та євреїв, які були громадянами Польщі станом на 1 вересня 1939 р.

Переселення повинно було мати добровільний характер. Проте обмін населенням набула по суті характер брутальної акції депортації. Військо оточувало лемківські села. Примушені до поспішного зібранні речей і переміщено, під експортом, до переселених таборів, огороджені колючим дротом. Звідси їх залізничним транспортом відправляли до радянської України. Люди ховалися від військових у лісах. Солдати проводили облави на втікачів. Лемківські родини масово втікали до Чехословаччини, які проте насильно повертатися на польську сторону.

Свідченням трагічної долі лемківського населення є рапорти керівників частин чехословацької армії, які знаходяться в чеських і словацьких архівах. Ось фрагмент одного документу від 24 травня 1946 р.: «Інформую, що 21 травня 1946 р. о 2:00 год. була завершена акція відлову українських втікачів, які мають польську державну приналежність, які три місяці перед тим втекли з польського прикордоння до ЧСР, перед страхом польського терору. В процесі акції затримано 4011 осіб (…). Втікачі були голодні і часто хворі. Загалом в поганому стані знаходились діти. Втікачі за жодних обставин не хотіли повертатися до Польщі. Чоловіки, жінки і діти падали на землю і просили, щоб їх краще розстріляли, аніж віддавали у руки польської влади. Хотіли залишити своє майно на території  ЧСР, оскільки поляки і так усе у них відберуть.»

Частина лемківської молоді вступила до лав Української Повстанської Армії. Підтримка УПА у східній частині регіону достатньо сильною. Натомість вона була слабкою у західній частині. Проте ніколи серед лемків не панувала думка про проведення етнічних чисток стосовно польського населення.

Намагаючись уникнути виселення, лемківське населення скеровувала до влади звернення, в яких переконували про свою лояльність до польської держави. Зверну крім цього увагу, що договір від 9 вересня 1944 р. не передбачала обмін населення лемківського населення. Це питання становило таку проблему для влади, що Головний представник уряду Польщі у справах евакуації звернулися 1 квітня 1945 р. до Польської Академії Умінь з проханням про роз’яснення національності лемків. Відповідь надійшла 16 квітня. У наданому заключні стверджувалося, що лемки є такою самою частиною українського етносу як переважна більшість населення Галичини. Водночас було визнано їх приналежність до українського народу. Це визначило долю лемківського населення.

Виселення українського населення з Польщі відбувалося до кінця 1946 р., коли радянська влада остаточно відмовилася приймати подальші поїзди. Лемківські села спорожніли. Виселено близько 95 тис. лемків, а саме 2/3 населення. Решта частина лемківського населення (близько 30-35 тис.) комуністична влада депортувала у 1947 р. в рамках операції «Вісла» на «повернені території».

Депортовані приймали розпачливі спроби повернутися в рідні землі, які найчастіше закінчувалися повторною депортацією. Лише після 1956 р. появилася можливість повернення, хоча обмежені зі сторони влади. У 1957-1958 рр. мала місце значна хвиля повернення лемків в основному у Горлицький повіт у Ряшівському воєводстві. Поверталися вони також і пізніше, проте не так чисельно.

Сьогодні в Польщі лемки мешкають переважно на Дольному Шльонську і Любуській Землі (в основному околиці Лігниці, Любіна, Хоцянова, Глогова, Волова, Пшемкова, Шпротова, Нової Солі, Зеленої Гори, Швєбодзіна, Меджиріччя, Сквєжина, Стрілець Краєнський, Гожова Великопольська). Знаходиться досить великий відсоток деяких сіл у Підкарпатському воєводстві (Бортне, Бліхнарка, Білянка, Конечна, Кунькова, Воловець, Висова).

У Словаччині після ДСВ лемки уникнули трагічної долі своїх краян у Польщі. У багатьох місцевостях на Шаришу досі можна почути у публічних місцях розмови на лемківському діалекті, хоча тут також відбувалися процеси асиміляції. В Україні лемки поселилися переважно в межах Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської (Станіславівської) областях. Також існує група лемківської діаспори в Канаді, США, балканських країнах (Сербії, Хорватії) та інших країнах.

Фактором єдності лемків є перш за все сильний емоційний зв’язок із землею їхніх предків – Лемківщиною. Наступні покоління культивують пам’ять про карпатських предків. Багато лемків будують літні будиночки у місцевостях, з якої було депортовано їхніх родичів. Проявом зв’язку лемків з їхньою «малою батьківщиною» є перш за все «Ватри», тобто великий з’їзд лемків, які відбуваються раз в році у липні. Їхня історія бере початок у 1980-х рр.. Від 1990 р. «Ватри» відбуваються у с. Ждиня у гміні Устя Горлицьке. Щороку мале, загублена в горах село перетворюється на метрополію. Біля села постає наметове містечко. Багато людей також мешкає у довколишніх готелях і пансіонатах. З’їжджаються лемки з різних кінців світу. Перш за все прибувають з Польщі, але також з України, Словаччини, Балканів та Канади і США. Часто ці люди давно заангажовані. Погоджуються на незручності пов’язані з далекою подорожжю і проживанням у наметі, аби протягом нетривалого часу побувати у себе вдома, поміж своїми.

Центральним місцем «Ватри» є амфітеатр, в якому відбуваються виступи творчих колективів, які відтворюють лемківські традиції. Виступають рокові чи хіп-хопові виконавці, співають по–лемківськи чи виконавці, які презентують співану поезію. Найбільшим успіхом користуються групи, які презентують традиції, лемківський фольклор. Проте «Ватра» це перш за все приятельські зустрічі. У Ждині відбуваються правдиві родинні зустрічі. Зустрічають друзі,які набачились роками,і заводяться нові знайомства. «Ватра» ніколи не засинає, дружнє життя триває протягом цілої доби.

Лемківське середовища організовує у Польщі ще два «Ватри» – у селі Михалів у Полковицькому повіті в Дольношльонзькому воєводстві та у селі Луги в Стрілецько-Дрезденівськім повіті в Любуському воєводстві. Користуються великою популярністю, проте їхній статус є нижчим, аніж імпрези в Ждині. Називаються «Ватрами» на чужині, аніж на батьківщині. У цей спосіб лемки окреслюють своє ставлення до західних земель Польщі, де зрештою більшість з них мешкає. Для них це є батьківщина, з якою не відчувають сильного емоційного зв’язку. Важко дивуватися, оскільки поселились на цій землі під примусом і зазнали багато лиха.

Визначення «мало батьківщини» лемків не породжує жодних протирічь. Питання «великої батьківщини» є значно складнішим. Питання національної приналежності лемків є предметом  суперечок у наукових дослідженнях. Це породжує також запеклі суперечки під час дружніх дискусій у лемківському середовищі. На зламі XIX і XX ст.. серед лемків сформувалося дві політичні орієнтації – українська і москофільства. Прихильники першої вважали лемків частиною українського народу. Москвофіли були орієнтовані на царську Росію. Ця орієнтація значно переважала, оскільки сила царської держави імпонувала лемкам. Вбачали у Росії свого природного союзника.

Лише підсумки по роках Першої світової війни похитнули віру лемків у міць Росії, яка в 1917 р. погрязла у громадянській війні. Владу у давній царській імперії здобули більшовики. Нова влада в Росії не викликала захоплення у лемківських москвофілів, які назагал були переконливими консерваторами. Проте падіння царської Росії не спричинив до масової зміни орієнтації лемків на українську.  Незначна частка лемківських москофілів еволюціонувала в сторону комунізму. Більшість проте схилялася в сторону русинської орієнтації. Вона також називається карпаторусинською.

Ідея русинізму сформувалася на Закарпатській Русі, а звідси проникла на Пряшівщину та польську Лемківщину. Велику підтримку також отримала в еміграційних середовищах у Канаді і США. Суть цієї ідеї полягає у тому, що русини не є ані українцямИ, ані росіянами, а окремим народом. До русинського народу зараховують польських і словацьких лемків, бойків, гуцулів та населення Закарпатської Русі. Русинський рух був сформований діячами з Угорщини, під пануванням якої перебувала Закарпатська Русь і Словаччина до 1918 р. У міжвоєнний період його підтримувала угорська держава, яка прагнула до внутрішнього поділу Чехословаччини і відновлення кордонів до Першої світової війни. Крім цього чехи використовували конфлікт між українською та русинською орієнтаціями на Закарпатській Русі у власних інтересах.

Русинізм підтримувала Польська Республіка, вбачаючи у цьому русі джерело обмеження розвитку національної української свідомості. Польська держава у міжвоєнний період підтримувала русинський рух в Чехословаччині. Також підтримувала русинську орієнтацію на Лемківщині. Натомість створена після Другої світової війни Польська Народна Республіка, під керівництвом комуністів, не визнавали лемків за окремий народ. Проте – як можемо судити на основі відомих сьогодні документів служб безпеки – конумістична Слубжа Безпеки провокувала у середовищі української меншини у в Польщі суперечки, на основі лемківського сепаратизму.

На проблему стороннього втручання на формування і розвиток русинізму велику увагу звертає українська історіографія, зводячи його значення до чужої диверсії, спрямованої проти українського народу. Проте такий підхід видається надто срощеним. Незалежно від міркувань лідерів руху чи їхніх, часто незрозумілих, політичних зв’язків, русинізм постав з реальної суспільної потреби. Вона відображає переконання, які лежать глибоко у свідомості їхніх послідовників, хоча не завжди реальних.

 Після падіння комунізму у Центрально-Східній Європі  відбулося особливе відродження карпаторусинських тенденцій у деяких середовищах. В Україні цей рух отримав назву неорусинізм. Його метою є створення держави  Карпатська Русь, а точніше Підкарпастька. Основну частина цієї держави становить Закарпаття, а також словацька Пряшівщина, польська Лемківщина і невеликі території Угорщини та Румунії. В неорусинському русі (на Закарпатті) домінує проросійські тенденції.

Основним осередком неорусинізму є Закарпаття, яке є частиною України. Сильний вплив також має карпаторусинство на лемківське населення Словаччини. Під час загального перепису населення у 2001 р. русинську національність задекларувало 24 201 особа, тоді як українську – 10 814 осіб. Поділ на національній основі також має місце у лемківському середовищі Польщі. Під час загального перепису населення у 2002 р. українську національність задекларувало 30 957 громадян Польщі, а лемківську – 5 863 особи.

Найбільша кількість осіб, що декларують лемківську національність зосереджена довкола Лігниці на Дольному Шльонзьку. Під час загального перепису населення у 2002 р. лемківську національність зазначали переважно у наступних повітах: Полковицький (гміни Хоцянув, Полковиці, Пжемкув, Радваниці), Любинському (гміни Любінь, Рудна, Шцінава), Лігницькому (гміни Лігниця, Хойнув, Проховиці, Куніци, Кротошиці, Лігницьке Поле, Руя, Мілковиці). Лемківську приналежність також відносно часто зазначали кількість мешканців гміни Громадка в Болеславицькому повіті. На зазначених теренах лемківську національні вказали 2 564 респондентів. А тому майже половина осіб, які декларують цю національність у Польщі, проживають на території згаданих чотирьох повітів. Проте варто також додати, що за результатами згаданого перепису у Поковицькому, Любинському, Лігницькому повітах і гміні Громадка українську національність вказало 840 осіб. А це також перш за все лемки.

Відносно значна кількість осіб вказала лемківську національність на території історичної Лемківщини.  У гмінах: Криниця-Здрій, Мушина, Устя Горлицьке, Секова, Ропа,Липинки, Осяк Ясельський, Крампна, Дукля, Команча, Горлиці її зазначили під час перепису 1 642 особи. Проте 789 осіб вказали українську національність.  Гміну Устя Горлицьке – на основі даних перепису – можна визнати як найбільш лемківську у Польщі. Цю національність задекларувало 11,6% мешканців гміни (725 осіб). Натомість у гміні Команча декларування української національності (521 особа) значно переважає лемківську (35 осіб).

Немає сумніву, що споміж більше як 31 тис. громадян Польщі, які вказали під час загального перепису населення українську національність значну частину становлять лемки. Особи, які декларують лемківську національність становлять основу підтримку для нерусинського руху у Польщі, хоча декларування лемківської національності не означає автоматично підтримку для цих ідей. Багато респондентів розглядало таке рішення як спосіб декларування власної окремішності як від поляків, так і від українців. Про карпаторусинство не знають або вважають ці ідеї фальшивими. Інші розглядали такий вибір як своєрідне єднання проти польського середовища. Відверте декларування української національності може в Польщі може спровокувати остракізм зі сторонни місцевої громади.

У Польщі функціонує дві основні лемківські організації. Об’єднання лемків займає українську орієнтацію, а Стоваришення лемків – неорусинську. Кожна з них вважає себе єдиним справжнім виразником інтересів лемківської спільноти, а поміж керівниками іде гостра суперечка. Проте лемківська спільнота в цілому стоїться осторонь від цієї “війни на горі”. Лемки-русини чисельно прибувають на “Ватру” в Ждині, яку організовує Об’єднання лемків, а лемки-українці не уникають “Ватри” у Михайлові, яку організовує Стоваришення лемків.

Поділ у лемківському середовищі має у великій мірі релігійну передумову. У міжвоєнний період частина лемків (близько 20%) здійснили релегійну конверсію з греко-католицизму на православ’я. У підсумку операції “Вісла” велика кількість православних лемків було поселено на Дольному Шльонську, в околицях Лігниці. На сьогодні прихильники карпаторусинства є перш за все прихильниками православ’я.

Засоби масової інформації у Польщі, подають поділ у лемківському середовищі, роблять це часто у спосіб, що невідповідає реальності, розрізянючи українську і лемківську менишну. Проте в існуванні лемківського народу  напевне немає і ніколи не було прагнень до його створення.

Стоваришення лемків вважає лемківське населення регілнальною чатсиною русинськогоабо точніше карпаторусинського народу. Проте надзивчайно велика чатсина лемкі ввважає себе регіональною частиною українського народу.

Подекуди публіцисти у Польщі, поряд з так ззваною лемківською меншиною,  виділяють також бойківську. Історична Бойківщина охоплює Високі Бескиди, східну частину Середніх Бескидів, західну частину Горганів, частину Середніх Карпат. Бойки перш за все проживають в Україні, а також у Польщі та Словаччині. Так само як і лемків їх виділяє особлива говірка і традиції. У минулому їх також виокремлював окремих одяг та стиль будівництва. Проте на цьому подібність з лемками закінчується.

Бойки не проявляють регіональну ідентичність, внутрішньої солідарності, а ні особливого зв’язку з “малою батьківщиною”. Не наголошують на своїй назві, яку вважають несерйозною. Таку назву вони отримали від сусідів, проте жодний “справжній” бойко не признається що він бойко. У 2006 р. на Бойківщині перебувала етнографічна експедиція, яку організував Інститут етнології та культурної антропології Університет ім. Адама Міцкевича у Познані. Учасникам експедиції не вдалося знайти бойків. Усі співрозмовники здивовано заперечували про належність до спільноти з такою назвою. Подекуди означували так мешканців сусідніх сіл, проте себе ніколи. Так стверджував один з учасників експедиції: “Село, у якому здійснював своє дослідження находиться на території, яка ще у 19 ст. окреслена етнографами назвою Бойківщина. Проживати у ній повинні були люди, що означені назвою етнографічної групи, а часом і групи етнічної, що називаються бойками. Практика досліджень місцевості породила у мене певний сумнів, щодо слушності вживання цієї назви до місцевих мешканців, що населяють цей регіон.”.

Теоретики неорусинізму вважають бойків складовою частиною  карпаторусинського етносу. Проте бойківська спільнота, як в Україні, так в Польщі та Словаччині чинить великий спротив ідеї русинізму. Натомість бойки відзначають сильним українським патріотизмом. У роки Другої світової війни та у повоєнні роки цей регіон особливим бастіоном УПА.

В Польщі після Другої світової війни бойки розділили долю інших українських регіональних груп. В рамках операції “Вісла” їх було переважно депортовано на Помор’я, а також на Вармію і Мазури. Так само як їхні побратими в Україні не називають себе бойками та не проявляють міцного зв’язку з бойківською регіональною традицією. Вважають себе українцями (очевидно крім тих, хто піддався цілковитій полонізації). У Польщі не існує окремої бойківської організації. Під час загального перепису населення не було зафіксовано такої національної приналежності. Немає достатніх підстав для того, щоб у Польщі вирізняти бойківську меншину.

Переклад з польської Тарас Радь

Автор Богдан Гальчак

Джерело: „Przegląd Powszechny”

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео