Інтерв’ю з Юрієм Судином з села Люблинець Старий

Юрій Судин народився у 1933 р. у с. Люблинець Старий (1 500 українців) у Любачівському повіті на Любачівщині у селянській сім’ї. У сім’ї було троє дітей – крім Юрія, також старший брат Дмитро (1928) і сестра, також жила із сім’єю баба Марія.

До війни була біда, людини не мали за що жити, землі не було. У нас також було небагато землі – 3 могри (1,5 га). Через це батько комбінував: спершу сіяв жито, а після – також сіяв ріпу, яку до осені встиг зібрати, так що виходив другий врожай.

Початок Другої світової війни

У 1939 р. прийшла війна. Пригадую як приїхали у село німці на великих вантажівках, рукави закочені. Проте вони довго не затримались, а поїхали кудись дальше, десь на Львів. Через два тижні вернулися німці і до нас прийшли росіяни, совєцькі солдати. Але ці солдати у нас в селі також не довго затримались. Через короткий час сюди знову повернулися німці. Тому від 1939 р. ми були під німецькою окупацією. Вони одразу завели свої порядки, встановили контингенти – здачі хліба, зерна, продукти, – а для бідних селян це було важко. Другою болючою проблемою став забір молоді до Німеччини на роботу. При цьому на початку 1940-го року люди ще їхали добровільно, тому що агітація зробила свою справу, але починаючи з 1942 р. почали вивозити примусово.

У передвоєнний день [перед німецько-радянською війною] німці нас попередили, щоб цієї ночі ніхто не ночував у своїх будинках, щоб поховались хто де може подальше. Може діятися щось страшне і може заподіяти шкоду людям. Проте особливого лиха не було, бо кордон від нас був дальше як на 7 км. на схід. Німці як наперли, то пішли вперед і десь там біля села Дахнів затримався гарнізон, а потім пішли на схід. У цей час у селах відкрили школи: якщо у нашому була 4-класна школа, то у сусідньому [Люблинець Новий] відкрили 7-класну. Молодь мала можливість вчитися, а після закінчення школи їхали в гімназії, технічні школи. На той час культурний рівень на селі піднявся. Час приїздили із сусідніх сіл виступати самодіяльні драматичні гуртки.

 Історія переселення до УРСР

Десь у кінці 1942 – 1943 рр. почалися напади польських банд. Немає такого розрізнення чи це була Армія Крайова, Батальйони Хлопські. Факт той, що приїжджали і грабували. Під час цих грабунків час-від-часу гинули люди, тоді ще не багато. Коли повернулась радянська влада, то вбивства почалися більш масові.

У липні 1944 р. повернулися радянські війська. Знову почали брати контингенти. Почали забирати хлопців до Червоної армії. Правда від нас не пішли, а забрали тільки двох хлопців, а решта втекли у ліс, в УПА.

Страшним днем для нашого села було 20 березня 1945 р., коли другий самодіяльний оперативний батальйон внутрішніх військ Польщі вранці оточили і спалили село. У цей день загинуло 123 особи, а в сусідньому селі – 173 особи. Люди почали нарікати упівцям, чому ви нас не обороняєте. То після цього через день повстанці перед селом зробили заставу і в той як їхали поляки, то вже до села не заїхали. Тоді їх там загинуло 11 осіб, хтось каже 80 осіб, проте основне що поляки відступили.

Переселення розпочалося ще у 1944 р. Тоді з села ніхто не поїхав до Союзу. Люди знали про реальне становище у Совєтах. Самі люди їздили до рідних до Львова, бачили яке було життя, знали про радянські розстріли. У сусідньому селі, де до війни діяла КПЗУ, то кілька людей поїхали, поки не приїхав хлопець і не сказав, що там забирають усе і щоб люди не їхали.

У нас основне переселення відбулося від осені 1945 р. до червня 1946 р. Спочатку приїздила польська міліція, обивательська чи якась інша банда, почала бити людей, грабувати, вибивали вікна, розвалювали печі. Тоді ще не виганяли під силою зброї, проте говорили, що у вас 2 год. – “забирайтеся, щоб вас тут не було”. Тоді дехто поїхав, але більшість ховалися хто де міг. Пам’ятаю ми з татом і сестрою втікали до ліса, сиділи там тижнями поки мали продукти. Пізніше поляки прислали регулярні військові частини, три дивізії – здається, дев’яту, шосту і третю, які приїздили у село і силою зброї оголошувало усім, щоб через 2 год. ви були готові до виїзду. Везли на залізничну станцію у м. Любачів, де люди збирались під наглядом польської міліції. Одно разу було, що на станцію прийшли упівці, прогнали варту, а люди розбрелися додому. Нас тоді не було, а була наша бабця, то вона усе що із собою взяла – постіль, одіж – залишила тоді на станції, так і згубилось.

На початку червня 1946 р. була така сама картина, ситуація повторилася. Приїхали польські війська, прийшли під нашу хату, яка вже тоді була знищена [20 березня 1944 р.] і сказали, щоб через 2 год. зібралися. Взяли мішок зерна, муки, картоплі, їжу перш за все, невелику скриню з одежею, постіллю, поклали це все на воза, який прислали поляки, а зверху на це все поклали хвору бабу і поїхали до Любачева на залізничну станцію. У той час як ми збирали речі поляки приглядалися до тих речей, які залишилися, чого не забрали із собою люди. Коня у нас вже не було давно, його забрали калмики. Їхню дивізію прислали німця для боротьби з радянськими партизанами. Вони були не довго, дні три. Вони оточили совєцьких і польських партизан: совєцькі вибрались з оточення, а польській практично усі загинули.

Звідти нас поїздом везли через Ярослав, Перемишль, Медику, Шегині до Львова. Нам ближче було через Раву Руську їхати, проте тут залізницю підірвали упівці. У Львові зустрічала музика, оркестр. То виглядало трохи смішно, люди нещасні. Далі нас повезли на Тернопіль. На залізничній станції Озерна (20 км. від Тернополя) нам сказали вивантажуватися, бо потрібно було вагони. Це було вночі, пам’ятаю падав дощ і всі ці лахи намокли. На станції люди зробили щось на зразок шатра, щоб не лило на голову і там сиділи два тижні. Більшість мешканців Люблинця Старого поселили у районі Збаража, Чорткова, а нас невелику групу скерували в Озерну, де пізніше розселили по району.

По дорозі, як ми виїхали з Перемишля, а може скоріше, наша баба померла. Вона була хвора. У вагоні лежав труп, ми його накрили бузком, щоб перебити запах, проте довго так їхати не могли. Пішли до конвоїрів, що охороняли поїзд, щоб вони дозволили поховати тіло. Поїзд зупинився серед поля, ми викопали гріб, покропили свяченою водою і поховали бабу Марію. Так більше ніколи біля цієї могили не був.

З нами не поїхав мій старший брат Дмитро. У 1945 р. він пішов до лісу, був тоді ще хлопцем – мав 16 років. Пішов в СКВ [Самооборонний Кущовий Відділ], що не було частиною УПА, проте усіх їх називали упівцями. На початку 1947 р. його разом з ще одним хлопцем спіймали поляки і присудили їм кару смерті. Проте під час ув’язнення польський солдат допоміг йому написати звернення у прокуратуру про те, що він малолітній і щоб переглянули вирок. Таким чином смертну кару було замінено на ув’язнення. Брат відсидів 8 років і вийшов на волю у 1955 р. В селі нікого з наших не залишилось, а поїхати до нас в Союз не було можливості і він поїхав на Пруси [захід Польщі], куди переселили останніх односельчан по операції “Вісла”. Тут він одружився з іншою переселенкою, у яких народилося двоє дітей. Він тут прожив решту свого життя до смерті.

Життя на новому місці

З Озерної нас перевезли в село Ярчівці Зборівського району. Тут нас підселили до старої баби, вдови. Хата глинянка, така, що я малий і то не міг на повний зріст зайти, потрібно було пригинатися. Але дах над головою був. Так ми жили у приймах 6 років. У 1952 р. нам дали власну хату, яку віддали нам після того як помер у селі одинокий чоловік. Це господарство нам дали в замін того, яке ми залишили у Польщі, десь удома є акт передачі.

Тут розпочалися колгоспи. Через рік [у 1947 р.] почали гнати до колгоспів. На початку переселенцям дали землю, хто скільки хоче. Ми взяли 3 морги,  стільки скільки у нас було раніше. Земля була недоглянута, за час війни поля ніхто не обробляв, вони поросли пирієм. У нас не було тяги, коней, щоб обробити землю. Тато обробив кусочок, посіяв, але нічого не вродило. У 1947 р. загітували до колгоспу, пиши заяву. З цього часу ми працювали у колгоспі.

На новому місці спочатку люди не дуже привітно ставилися. Казали зайди, волоцюги, прийшли на нашу землю, що вам тут треба. Правда не всі, але були і такі, що допомагали. Перший рік як приїхали, то щоб заробити на хліб працювали на господарстві у заможнішого сусіда. Жали за 10-й сніп, тобто 9 господарю, а 10-й собі, щоб вижити. Наймалися до різної роботи до місцевих.

Восени 1946 р. я пішов у 4-й клас місцевої школи, продовжив навчання у 7-класній школі у Підгайчиках, а далі у с. Волосівка, куди у 1948 р. перевели школу. У 1950 р. переїхав до Львова на навчання. До 11 листопада 1951 р. навчався у залізничному технікумі, який покинув за власним бажанням через нестачу коштів для оплати за проживання і навчання. Хоча була стипендія, проте цього не вистачало. Я написав заяву про відрахування. Після цього влаштувався учнем токаря на автобусний завод, а паралельно вступив у 9-й клас вечірньої школи.

24 жовтня 1952 р. забрали на службу до радянської армії, звідки повернувся 24 жовтня 1955 р. Знову повернувся на автобусний завод і поновився у вечірній школі, яку закінчив у 1961 р. З 1961 по 1968 рр. – навчався на механіко-технічному факультеті Львівської політехніки.

У 1972 р. вперше після депортації побував у рідному Любленці Старому. У селі поселилося близько 20 польських родин з Центральної Польщі. Церкву було перетворено на костел. Дерев’яну школу було розібрано після того, як було збудовано нову муроване будівлю.

Розмовляв Тарас Радь

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео