Інтерв’ю з Катериною Петрушко (Шпак) з села Стежниця

Катерина Антонівна Петрушко, з родини Шпак, народилась 18 лютого 1932 року у с. Стежниця біля Балигрода на Лемківщині в заможній селянській родині. За люб’язної згоди пані Катерини мені вдалося записати з нею інтерв’ю в рамках збору спогадів лемків-старожилів.

Розкажіть про своє дитинство, свою родину і життя у селі перед Другою світовою війною

У нас було 60 моргів поля, 2 га лісу, 2 га сінокосів. Була дуже велике господарство: молотарка, млинок, січкарня, кират (кінний привід – Ред.), багато возів – для копання картоплі, для збирання зерна, сани, повна кошара овець, пара коней для виїзду.

Мій дідо Іван чотири рази був в Америці. Він міг вранці разом з пастухом вигнати худобу на пасовисько, а ввечері вже не повернутися додому. Якщо в коморі не було капелюха з п’юрком, гуньки, шкіряної торби і широкого пояса значить дідо поїхав на заробітки. У цей час в Америці жив його рідний найстарший брат, який був фабрикантом і мав різні інструменти. Через це дідо, коли повертався додому, то привозив з собою рашпілі, пилки, геблики, копита (до взуття), молотки, обценьки та різні ніші інструменти. На зароблені гроші він купував землю, а тому у нас було багато поля і лісу.

Село було надзвичайно прогресивним. Дуже свідомою була моя сім’я: моя мама була в “Союзі Українок”, входила до церковного братства Пресвяте Серце Ісусове, виписувала журнал “Місіонер”. У селі була 4-річна школа, читальня “Просвіти”, церква. Я закінчила чотири класи. З дитинства я пам’ятаю, що вчилася гарно. Вже з малих літ дуже багато виступала, декламувала вірші, співала. Пригадую на свято Шевченка я декламувала вірш:

Поклін тобі, Тарасе, Великий наш пророче,

Для тебе вірно б’ється те серденько діточе,

Ти любиш рідний нарід і рідний край коханий

Для нього кажеш жити, для нього і вмирати.

 

Ось тут, перед тобою малі вкраїнські діти,

Святочно обіцяють сповнити ці завіти.

У школі нас привчали до шанування пам’яті Шевченка і на свято Шевченка нашим відомим різьбярем Михайлом Черешнівським був виготовлений бюст поета. Приймала активну участь у Святі матері і Свята святого Миколая. Пригадую пісеньку:

Травню, ласкавий, маю-розмаю,

Шовкові трави з долинного гаю,

Стели нам трави, розсій квіточки,

Щоб ми їх мали на три віночки.

 

Перший віночок – гарно прибрати,

Той образочок, де Божа Мати.

Другий віночок – квіток багато,

Для матусеньки на її свято.

Третій віночок, ген, край діброви,

Де спочивають стрільці січові.

З дитинства, вже з першого класу нас привчали до релігії. Двічі на тиждень був урок релігії. Ми обов’язково повинні були мати молитовник і вивчити молитви, Службу Божу, молебень і антифони. Все це було з дитинства обов’язковим. А особливо травень місяць це було свято для дітей, які сходилися з усього села на маївку. Хоч маївку фактично відправляли старші, проте це було свято для дітей.

Церква не була така як тепер: вийшли люди, розбіглися і немає навіть кому “Слава Ісусу Христу” сказати. Я пам’ятаю, що люди виходили і гуртувалися разом: ґазди збиралися у свої купки, жінки мали свої бесіди, молодь заходила у читальню, де була бібліотека, обмінювалися книжками. Передплачувалися часописи “Господар”, “Бджільництво”, “Малі друзі”. Діти тут мали свій куточок: тут було дві шафи з дитячою літературою. Ми ішли з книжками, щоб обміняти на інші.

У читальні був портрет Євгена Коновальця, Тараса Шевченка і Лесі Українки. І не раз задумуюся над тим, чому не було портрета Івана Франка? Наша молодь була прогресивною, навчалася в гімназії в Криниці, в Сяноку, і очевидно, вона вважала його соціалістом, що тоді було не до кінця вивченим і мало негативне значення.

Читальня відігравала дуже велику роль. Тут писалися писанки, відбувалися проби церковного хору, керівником якого був батько моєї мами – мій дід. Мої батьки чудово співали, що передалося моєму братові Михайлу (Михайло Шпак – мешкає у Самборі, активний учасник громадсько-політичного життя і голова місцевого лемківського осередку – Ред.) і сестрі Славі, і мені, оскільки як 16 років співала у вчительському хорі. Тепер продовжують співати онука і правнучка. Батьки завжди брали нас на вечорниці, де ми вивчели усі пісні у нашому селі, які ми видали окремою книжкою – 300 пісень з села Стежниця. Після, яку співала Соломія Крушельницька “Родимий край” походить з мого села.

Якою Вам запам’яталася війна?

У 1939 році розпочалася війна. Пригадую, як було чути перше гудіння літака 1 або 2 вересня, коли впала перша бомба у моєму селі десь за пів кілометра від моєї хати. Ми, діти, бігли за тим літаком, бо коли падала бомба то думали, що пускають щось таке, що можна буде собі взяти. Проте як бабахнуло, то зібралося ціле село на одній площі і почало молитися. Задовго до цього було здалека було чутно гул гармат, коли німці наступали на Польщу.

Першими у наше село зайшла радянська розвідка. Заїхало троє москалів на конях. Їхнього командира застрелив хтось з українських повстанців (бандерівців), а його тіло закопали у гною. Коли його тіло знайшли у селі була жорстока розправа: 40 хат вздовж верхньої частини села було спалено і вбиту усіх хто у них був. Це була помста за вбивство цього командира радянської розвідки.

1940-му році на подвір’ї на луці біля моєї хати отаборилися німці. Вони сказали звільнити кухню, а в другій половині хати, можливо, був якийсь штаб, бо сюди приходили офіцери. Ми, діти, заглядали до німців, а вони говорили “weg, weg, weg” (“геть, геть, геть”). Проте пам’ятаю, що німці не ставилися негативно до населення, часом пригощали нас своєю їжею, бувало шоколадками пригощали. Були такі вишколені, були дисципліновані, акуратні. Проте пам’ятаю, якими вони були, коли поверталися: були обмотані своїми шапками, нещасні, похилені.

Пройшов фронт 1942-1943 роки. У 1942 році розпочалася мобілізація у селі. Тата забрали на війну, багато мужчин пішло на війну. Мій тато втік з фронту з кулеметом на плечах. У селі була така частина поля, що називалася Жбірки – невеличкі два пагорба, на якому він разом з побратимами збудував бункер.

У 1943 році розпочався повільний відступ німецьких частин. І знову “Катюші”, і знову німці втікають і наступають москалі. Від них я тільки чула “Гітлер kaputt”, “Гітлер kaputt”. І теж не можу сказати, що ті москалі, які наступали щоб вони робили якогось безчинства. Було у нас багато поранених і багато у нашому селі загинуло українців зі сходу, які втікали від радянської влади. Багато з них було поховано на цвинтарі у Стежниці.

Як відбувалося виселення до радянської України?

У 1945 році пройшов фронт. Травень місяць 1946 року: засіяли поля, посадили картоплю. Здавалося, що моє село не буде виселено, хоч досі активно виселяли села. У Балигроді розташовувалася польська військова частина. Просто зі Стежниця багато хлопців, близько 24 осіб, було у бандерівцях, тата наймолодший брат був сотником УПА, а тому поляки їх боялися.

Ми ховалися в лісі, щоб нас не вивезли. Пригадую, що коли перший раз розпочалася акція з вивезенням, то люди повтікали до лісу, забирали худобу. В хаті залишилась лише стара бабця і стрийко інвалід Першої світової війни. Поляки забрали худобу, яка була на окраєні села, а люди почали втікати десь у глибінь, хащі, непроходимі ліси. Я з татом ховалися в одному місці, а мама із синами Михайлом і молодшим Володимиром кудись втекли, що ми їх мусіли потім шукати. Нашу худобу забрали аж до Ліська за 30 км. від нашого села. За нею ходила моя бабця, бо вона була з якогось польського роду і повернула її додому.

Тата рідний брат, яким очевидно, був у сотні “Біра” разом з розвідницею Анною Черешнівською приїздили до нашого села і зупинялися у нашій хаті. Стрийко казав, що вони не зможуть стримати виселення людей, тому треба готуватись до акції. Батьки почали різати курей, качки, гуси, пекти багато хліба, смажили пампушки і все це складали у мішки в дорогу. І це означало, що це потрібно буде передати бандерівцям. Був день, коли тато приготував мішки зерна, постіль, подушки й перини позав’язували у клунки і підвозив возом ближче до залізничної станції Лукавиці. Перед днем виселення вдалося раніше завести два вулики, два куфри (скрині) зерна, два накаслики (креденси), постіль, можливо, корову. Коли у село прийшли поляки, то часу на збірку вже не було.

Уникнути депортації не вийшло. З нижнього села почали заходити поляки і заки вони зайшли у верхню частину ми зуміли щось взяти на одного воза. Добрих коней не було: спочатку забрали німці, другий раз те, що було трохи кращим забрали москалі, і нам залишилась стара кульгава кобила. На возі була бабця, стрийко і троє дітей.

18-19 травня їдемо возом в Лукавицю, де була залізнична станція з якої нас мали завантажити і вести на Україну. Нас супроводжували поляки зі зброєю. Два тижні ми провели просто неба на землі в очікування вагонів. Тут люди, худоба, коні – все на купу. Завантажили нас у вагони: в одній половині коні, вівці чи то, що люди зуміли взяти, а в другій – люди з дітьми. Священику не дозволили з нами поїхати: його арештували, а після того як випустили він, начебто, був у когось наймитом.

В основному з нашого села вивозили у східні райони Тернопільської області недалеко від Збруча. У 1946 році тут була велика посуха. Наша і ще кілька родин вивантажились у місті Самборі. Моєї мами шваґер працював тут в скарбовому уряді (ощадному банку) після того як виїхав сюди у 1945 році. Тоді ж виїхала моя перша вчителька Євгенія Ліницька разом зі своїми трьома дітьми Іриною, Лідою й Володею і лікар Михайло Старух, який пізніше працював в Охматдиті у Львові. Завдяки клопотанню швагра нашій сім’ї та ще близько 12 родин було дозволено вийти у Самборі. Ми вийшли на станції Оболоня, де ми близько двох тижнів жили просто неба. Місцеві люди позабирали до себе матерів з дітьми, а мужчини розійшлися по довколишніх селах, щоб знайти якесь житло. Пам’ятаю, що ще була корова, бо дітям давали пити молоко, а також давали хліб, який невідомо звідки брали. У той самий час у нашому селі залишилася повна стайня худоби, повна кошара овець, багато курей. Ми ще не встигли покинути хати як поляки вже забирали те, що залишилось після нас. Добре, що хоч три образи встигли взяти.

Як відбувалося поселення на новому місці та продовжувалося життя після депортації?

Перше село, де ми поселились було Вільшани Самбірського району у хаті поляків, які виїхали до Польщі. Тут ми були недовго. Пізніше переїхали в село Курналовичі, де ми були близько двох тижнів. Батько лишив нас з мамою, бабцею і стрийком, а сам поїхав до Самбора, де знайшов стару опущену хату на вулиці Дільній, що знаходилась на передмісті. Тут ми і замешкали усією родиною. Це був липень місяць або початок серпня. Ось так ми від травня скиталися, поневірялися з місця на місце.

Спершу нам дали 8 га засіяного поля, проте вже восени не можна було вижати жодного снопа, оскільки все було забрано до колгоспу. Ми жили неподалік млина, де тато влаштувався на роботу: в стані доглядав худобу, потім став водієм директора млина.

1 вересня тато нас, трьох дітей, записав до 8-річної школи на вулиці Середній. Радянська школа, російська мова. Після закінчення сьомого класу у 1952 році я поступила до педучилища. У 1956 році закінчила навчання в училищі. Мене разом з іншими 12 випускниками-відмінниками скерували викладати російське мову у Сколівський район у 8-річній школі. У той самий час також організувала там дитячий хор і вчила дітей співати. Пригадую першу пісню, яку я вивчила разом з дівчинкою:

Після одного року роботи у 1957 році поступила в педінститут в Дрогобичі. Спочатку мені хотілося вивчати німецьку мову, але не сподобалося, щоб там не було що робити, а лише прочитав – переклав, прочитав – переклав. Оскільки я дуже любила з дитинства читати, то я перевелася на філологічний факультет. Після завершення навчання отримала скерування у Самбір: спочатку у 8-річну школу, пізніше в середню, а далі у новозбудовану школу №10. У 1973 році мене перевели у місцеву російську школу, яку було збудовано на базі військових частин.

У Самборі було п’ять потужних військових частин і п’ять потужних військово-промислових заводів: два заводи радіоапаратури (виготовляли локаційні системи), хімічний завод, Теплоконтроль (виготовляли боєголовки до ракет). Бункери з ракетами перехоплення у ралівському лісі, ракетні війська у Хлопчицях, десантники у Хирові, частини у Новому Калинові. Оскільки я працювала у російській школі, то мала можливість прийти з учнями на екскурсію у військові частини. Ми приїздили з виступами на свято Шевченка, Франка, Лесі України. У російській школі було дуже багато дітей з українською національністю і там, де тато і мама були українцями, то було помітно, що діти свідомі свого походження.

На зорі незалежності України

Згодом я активно залучилася в громадсько-політичну роботу. Коли назрівало відродження  вчитель праці з Турківського району Кирило Степанович, який викладав у школі №1, мій брат Михайло і я разом з ним сформували групу, до якої пізніше долучилися старші діти. Я була членом Гельсінської спілки з 1988 року, коли Михайло Горинь давав мені рекомендацію.

Була знайома з В’ячеславом Чорноволом і Левком Лук’яненком, оскільки ми зустрічалися у квартирі вуйка (татового двоюрідного брата) Ярослава Менкоша у Львові. Я була делегатом усіх перших київських зібрань товариства української мови імені Т.Шевченка, Народного руху за перебудову, вела протоколи їхніх засідань, також долучилась до відродження товариства “Просвіта” і Союзу Українок у Самборі. Не було могили  на Самбірщині, якої ми б не відвідали: Солоноватка, гора Маківка, перенесення пам’ятника Тараса Шевченка у Самборі з парку у центр міста, знесення пам’ятника Леніна.

Важливою подією було відродження Греко-католицької церкви, яка проходила з бійками. У якийсь час у Самборі появилися священики російської православної церкви Швеці. Отець Іван був вважався прогресивним, брав участь у спільних заходах, прибирав з нами парк, сповідав людей і хрестив дітей. Проте він виявився сексотом і доносив усе відповідним службам. Пізніше він також привів до Самбора свого брата Олександра. У той самий час настоятелем храму Різдва Пресвятої Богородиці був о. Голод, який закінчував Перемиську духовну семінарію. Ініціативна група прийшла до цього отця і просили його виступити й закликати громаду до переходу на греко-католицьку церкву. Настоятель був цілком згідний, але сказав, що має клопіт з о. Іваном Швецем, який виявився донощиком. Пізніше брати Швеці очолили боротьбу проти переходу на греко-католицьку віру.

Розмовляв Тарас Радь

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео