“Вечір Лемківської Ноші (одягу)” в Сяноці у 1941 році. Ч. 1

Публікуємо статтю “Лемківське село — в Сяноці” авторства Юрія Тарковича, яка була опублікована у газеті “Краківські вісті” 21 лютого 1941 року.

Сянік, 17. лютого 1941.

В суботу й неділю — 15. і 16. лютого ц. р. — переживав наш княжий Сянік направду святочні, незабутні дні. По цілому місті, головно біля домівки УДК, міської салі й станиці напроти греко-католицької церкви, панував у суботу й неділю великий рук. Усюди тут бачили ми повно нашої інтеліґенції й селян. По цілому місті говорили вже на кілька днів перед цією святочною суботою тільки про одно: про Вечір Лемківської Ноші, що його в цих двох днях уладжувала Жіноча Секція при УДК. Початок імпрези був заповіджений на год. 7.30 веч., але вже давно перед цією годиною були білєти випродані. Багатьом прийшлося вернутись від каси з нічим. У просторій міській салі не було місця. Вечір Лемківської Ноші в Сяноці — це перша цього роду імпреза не тільки в Сяноці, але взагалі перша така імпреза на наших тутешніх землях. Тому й не диво, що тут було велике зацікавлення й що в суботу позїздилися до Сянока гості з цілої околиці.

На почесних місцях засіли: апостольський адміністратор Лемківщини о. Малиновський, представник УЦК ред. В. Глібовицький, голова УДК д-р Біланюк та високі німецькі гості з Кракова: полк. A. Бізанц, д-р Фель, д-р Гайнріх і інші. Фільмовий оператор робив світлини фраґментів.

Перед нами на добре освітленій сцені чергується: Правдиве лемківське весілля, селянські вечірки з правдивим кужілем і веретеном; бачимо перед собою наших українців з Лемківщини в їх власноручно робленому одінні й взутті. Бачимо наших селян такими, як вони в себе дома, у власній хаті. Про те, що робилося на сцені й що ми бачили, цього й найпалкішими словами годі описати.

Лемківське весілля передавали люди зі села Воля Мигова біля Лупкова. Наші сватебчани переводять весільні звичаї й обичаї. Все так, як у себе дома. Спокійні й зрівноважені та без найменшого збентеження, одночасно веселі й без штучних поз. Ось деякі весільні пісні:

…Женю я ся, женю, зле я ся бою,

жебимсі не згодив на нещасну долю…

Юж ім ся оженив, юж ім ся утішив,

Юж ім свій віночок на клинку повісив.

Не хтіла єм іти, нагварили сте мя,

родинонько моя, спомагайте же мня.

Єден на мисочку, другий на лижочку,

а ви, старий няньо, робте колисочку…

Потім на сцені дівчата з села Чистогорб біля Команчі. Бачимо селянські правдиві, ні трохи нефальшовані вечірки. Прегарні пісні лемківських гір лунають по великій салі. Публика тільки раз-по-раз дасть про себе знати бурею оплесків. Або візьмім виступ дівчат із села Спільник за Команчою. Побачили ми народній селянський танок без музики. Цей танок називають “карічка”, й виконує його звичайно 8 дівчат. Танцюють кругом і співають:

То смільницьке село на біло білено,

Хто до нього прийде, кожному весело.

А наше обору терньом засадили,

же би до нас, до нас хлопці не ходили

А я ся розізлила, терня розметала,

Ходьте, хлопці, до нас, до нас,

Буду вас кохала.

Не журіться, хлопці, добрий рік настане,

За червене ябко дістанете дівчатко,

За червене ябко, за солодку грушку,

Дістане дівчатко і солодку гpyшкy.

Вісім селянських дівчат танцює кругом і рівночасно співає, хоч сам танець доволі тяжкий. Усі дівчата поставні, здорові, а їх голоси звучать дзвінко в просторій салі. Між строфами стрясає салю гураґан оплесків. Смільницькі дівчата далі танцюють і співають:

Дівчата, дівчата, чом ви так сумете,

Хлопці потунели, ви ничім незнеєте.

Хлопці потунели в Сяноці на ринку,

Шість буде за гроша, семий до причіпку.

Не малам роботи, пішлам на терки,

Не люблю милого, лем його цукерки.

А за нашов хатов виросла ялинка,

Кацапи ся злиют, що я українка.

Червене яблочко по земли ся тулит,

Того хлопця люблю, що зі мною гулят.

Потім ішла ревія лемківської й частинно позалемківської ноші. Ревія дала перегляд аж 11-ти різних лемківських одягів та 2-ох бойківських (із Балигородщини). З Лемківщини виступали такі села: Фриштак, Поляни, Босько, Дошно, Дверник, Волосате, Карликів, Висова, Смільник, Воля Мигова, Прилуки, Команча, Вислік Великий. Бачили ми тут і народню ношу з інших сторін, а саме: Сновидів (Заліщики), Городенка (Коломия), Полісся й Борщів над Збручем.

До лемківського весілля була й власна селянська музика. Наймолодший музика — 12-літній хлопчина з Волі Мигової. Навчився грати на скрипці самотужки. Мистецький провід вечорів (в неділю було повторення програми для поза сяніцьких): проф. Лев Ґец, ноша й обряди; п-на Уляна Дида і проф. Добрянська. Впорядчиків дав Курінь Молоді в Сяноці.

Жіноча Секція при УДК може бути направду вдоволена з виконаної праці. Наші жінки знову показали, що коли направду візьмуться до діла, то справа піде. П-на Дида в неділю вже взагалі не могла говорити й тільки руками жестикулювала. На ній лежала велика відповідальність, бо вона орґанізувала приїзд і відїзд наших гостей-виконавців. А голова Жіночої Секції при ЦДК, п-ні Ванчицька, мала при кінці тільки одне скромне бажання: добре виспатися, Сяніцьке жіноцтво направду доклало всіх зусиль, щоб вивязатися з того завдання й усі разом та кожна зокрема робили, що тільки могли й що можна було взагалі зробити.

Про вдоволення сяніцького громадянства не треба писати. Подібного захоплення ми ще в Сяноці може не бачили. Переважна більшість приявних ще ніколи в свому житті подібного Вечора Лемківської Ноші та взагалі лемківського весілля не бачили. Були хвилини, що ми зовсім почувалися, як у чисто лемківському селі й тільки стіни салі та сама сцена без декорацій пригадувала нам, що ми находимось в українськім — нині, на жаль, з польсько-жидівською більшістю — Сяноці. Ми відчули, що тут ми на частині української землі й що ми тут — у себе дома.

Наша інтеліґенція, без огляду на те, хто з яких українських сторін походить та коли й як опинився тут над срібнолентим Сяном, прийняла наших братів щиро й сердечно. Місто вітало наших селян так, як тільки ми, українці, вміємо вітати. Це відчули й наші селяни та почували себе в старовиннім Сяноці, як у своїм місті й між своїми братами.

Ці два вдатні вечори практично зблизили українське село з містом, інтеліґента й міського робітника з селянином. Всі ми знову відчули, що нас усіх вяже спільна доля, спільна історія й що ми всі — одна родина.

Автор Юрій Таркович

Джерело: Zbruc

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео