Останні коментарі

Операція “Вісла” в польській історіографії

Незважаючи на те, що минуло 60 років акції «Вісла» продовжує породжувати чималі суперечки і контра версії в польській історіографії. Десятки публікацій присвячені цій темі формує розмаїтий матеріал для роздумів. Автор цих рядків не є першим, хто піддав аналізу цієї великої спадщини, хоча б тому, що таких дослідників як: Влодзімєж Бонусяк, Ігор Цепенда, Гжегож Мотика, Рафаль Внук, Анджей Л. Сова, чи зрештою Кшиштоф Бортник.

Наукові дослідження присвяченні акції «Вісла» появляються лише після жовтневого перелому 1956 р. Доти панувало уявлення сформоване пропагандою тогочасної влади. До 1989 р. однак цю тему піднімали рідко, найчастіше в рамках дослідження боротьби українського підпілля у період перших повоєнних років (зокрема в публікаціях Ігнація Блюма, Яна Герхарда, Анджея Б. Щешняка і Вєслава З. Шоти та інших). Узагальнюючи, у них прослідковувалося позитивне трактування акції «Вісла» як заходи, які могли завдати людям, які пережили переселення (депортацію?) певні кривди, але були необхідними для ліквідації українських «фашистських банд» під назвою ОУН-УПА. Такий підхід співпадав з офіційним пропагандивним чорно-білим баченням, згідно фальшивої схеми кривавого українського підпілля з однієї сторони, і геройським та морально бездоганних міліціонерів й військових, які з ними боролись з іншої (як це неодноразово наголошує книга Яна Герхарда «Місяць в Бескидах»). Формував він протягом багатьох років світогляд пересічних поляків, який залишає сильний вплив у суспільній свідомості до сьогоднішнього дня. У період Польської Народної Республіки також вийшло кілька вартих уваги праць, в основному соціологічного характеру, таких як: Геновефі Лукасевіча, Анджея Квілеського, Казімєжа Пудли і Мєчислава Вінніцькєго, що описують життя переселенців в місцях нового поселення.

Лише в 1970-х роках з другої спроби, перш за все в публіцистиці, з’являються інші погляди на усього повоєнного польсько-українського конфлікту, у тому числі стосовно акції «Вісла». Проте немає нічого дивного в  тому, що від 1989 р., коли зникла цензура, появився ряд  досліджень, які ставили під сумнів та переосмислювали досі загальноприйнятий підхід. Основну роль у цьому відіграли статті та позиція Альдони Хойновської, Тадеуша А. Ольшанського і Євгена Місила. Варто наголосити, що статті перших двох авторів були опубліковані ще до переломного 1989 р. в паризькому журналі «Зошитах Історичних». Цим самим і без того гідне для україночко-польських відносин середовище, сформоване довкола постаті Єжи Гедройця вкотре привнесло новий зміст до історіографії польсько-українських відносин. Натомість останній з авторів не лише підібрав вдалий момент для переосмислення суті акції, але також підібрав збірку документів, які до сьогодні виступають вихідним пунктом для наступних досліджень.

На початку 1990-х років в Польщі масово появилась маса наукових та публіцистичних статей, які стосуються польсько-українських відносин у XX столітті. Суперечки щодо них були неодноразово озвучені під час цілого ряду конференцій, які були організовані різноманітними інститутами і науковими середовищами. Можна навіть висловити припущення, що історія стосунків з жодним іншим сусідом Польщі не були за останні роки так глибоко і багатосторонньо переосмислені по-новому, як відносини з українцями. Очевидність цього інтересу, зокрема, можна пояснити неможливістю їх розгляду досі, болючі рани, які взаємно завдавали один одному обидва народи у цей період. Серед цих публікацій почесне місце займають матеріали, які стосуються до різних аспектів акції «Вісла». Можна помітити, що якщо взяти до уваги хоча б їхню кількість ця проблема посідає найважливіше місце в польській історіографії з-поміж усіх повоєнних польсько-українських відносин, значно більше, аніж ,наприклад, передуюче переселення до Радянської України, хоча тривали вони довше, стосувались у тричі більшої кількості осіб і були не менш кривавими. До певної міри це пояснюється тим, що серед авторів, які широко піднімають цю проблему є багато потомків переселених в рамках акції «Вісла».

Серед найважливіших праць, які переосмислюють історіографію ПНР з цього погляду потрібно виокремити Ришарда Тожецького, Анджея Л. Сову, Романа Дрозда, Євгеніуша Мироновича, Гжегожа Мотику, Лєшка Олейника, чи зрештою фахівця з повоєнної історії Польщі Кристини Керстень. Вони розглядають акцію «Вісла» по-різному, не обмежуючись виключно боротьбою з підпіллям, що домінував доти, а зосереджуються на різноманітних заборонених доти питаннях, серед яких опис становища обох сторін конфлікту, доля цивільного українського і польського населення, греко-католицькі і православні церкви, пропаганди влади у порівняні з реальними діями, міжнародно-правова оцінка аспектів акції «Вісла», концтабір для українців в Явожно тощо. Проте найбільше уваги в польській історіографії займає питання наслідків акції «Вісла», перш за все подальша доля депортованого українського населення на півночі та заході Польщі, цього разу у більшій мірі з погляду істориків, а не соціологів, як було доти. Цьому питання присвячено аж чотири книги і ряд статей, що є великою мірою зрозумілим, зваживши хоча б на походження багатьох дослідників цієї проблеми (наприклад, Ігор Галагіда чи Роман Дрозд). Цей напрямок навіть домінує серед предметної літератури по відношенні до інших аспектів.

В усіх згаданих працях звертають увагу на брутальність дій польської влади і викривають приховувану досі боротьбу з цивільним українським населенням з боку міліції та армії. Як основний, а подекуди навіть як єдиний привід для цих подій, згадується бажання помсти зі сторони офіцерів і солдатів, які походили з Волині чи Східної Малопольщі (Східна Галичина) за страждання, що зазнали вони та їхні родичі (цей зв’язок досі не є достатньо вивчений і доведений). Також поставлено під сумнів офіційну причину проведення акції, а саме замах відділу УПА на віце-міністра оборони генерала Кароля Свєрчевського, описуючи завчасне приготування до її проведення Генеральним Штабом від осені 1946 р. (єдине Анджей Л. Сова стверджує, що це не дає прямих підстав для таких висновків). Підкреслюється ряд негативних аспектів і наслідків акції, від брутальної депортації з батьківської землі і розпорошення тисячі українців й повзанні з цим страждання (його символом стали долі в’язнів концтабору в Явожно), до знелюднення (опустіння) території Бєщад і Низьких Бескидів та цілковите знищення унікальної культури польсько-українського пограниччя. Як влучно зауважив Кшиштоф Бортник, самі зміни відбулися у сфері понять. Наприклад відділи ОУН і УПА трактуються не як банди, а розглядаються як партизанські частини. Поміж тим навіть найбільш авторитетний дослідник проблеми як Ришард Тожецький називає таку діяльність польської влади геноцидом, як це трактує українська історіографія.

В полеміці з тезами історіографії ПНР деякі автори (Гжегож Мотика) вважають примусове виселення українського населення не лише як застосування колективної відповідальності в супереч прав людини, але як не обов’язковий захід боротьби з підпіллям, хоча б тому, що активність української партизанки спадала, натомість зростало дезертирство. Основним предметом суперечки серед цього типу історіографії є відповідь на питання чи проведення акції було самостійним рішенням польської влади без втручання Москви (Дрозд, Галагіда, Миронович), чи з вказівки останньої та в якій мірі стояла за її проведенням (Тожецький, Мотика). Деякі дослідники (Місило або Дрозд) основною та очевидною причиною акції вважають не ліквідація підпілля, а прагнення остаточного розв’язання українського питання в Польщі (Мотика, Ольшанський, Тожецький). Роман Дрозд вказує на прагнення створення мононаціональної держави з асиміляцією решти українського населення, що залишилось після переселення до УРСР, проте ця теза викликає застереження (зокрема Сови чи Олейника), стверджуючи, що основною причиною була очевидна загроза зі сторони ОУН-УПА (так само вважав Тожецький). Натомість не буду заперечувати твердження, що комуністична влада використала акцію для збільшення своєї підтримки серед польського суспільства за результатами сфальсифікованих виборів.

Крайнє крило публікацій з цієї проблематики становлять праці деяких польських авторів українського походження. Деяким з них (наприклад, Міколая Сівіцькєго чи окремі розділи з книги : «Акція «Вісла» та фоні …») можна одразу відкинути, оскільки наголошують, і неодноразово перебільшують – факт, що замовчували досі – вбивство цивільного українського населення, розглядаючи усю діяльність українського підпілля як спосіб захисту від поляків. При цьому опускає або не приділяє достатньо уваги вбивство польського цивільного населення, применшуючи їхній вплив на поведінку польської сторони. Недостатність зв’язку з діяльністю ОУН-УПА можна знайти навіть в іншому вартому уваги випадку і в спосіб наростаючої антиукраїнської політики польської влади в монографії Романа Дрозда. Проте я далекими від виокремлення такого роду праць в окрему групу досліджень, виразною ознакою яких є національна приналежність, що на моє переконання, має значний впливає на сформовані в їхніх книгах думки.

Погляди і тези вище згаданих дослідників досі ставляться під сумнів рядом інших авторів (зокрема, Богуслав Борусь, Здзіслав Конєчний, Збігнєв Польський, Едвард Прус, Віктор Поліщук, Ева Сємашко, Ришард Шавловський та Яцько Е. Вільчур). Обидві групи (проте поміж них існує значна розбіжність поглядів на цілий ряд загальних питань пов’язаних з акція «Вісла») засадничо розділяє погляд на причини і наслідки проведення акції. Навколо цього також точаться основні суперечки. Проте дослідники цього крила також не є однорідною групою. Домінують серед них вихідці з польських кресових середовищ, які виголошують свої тези на організованих ними конференціях і або через публікації у своїх видавництвах (публікації Товариства вшанування пам’яті жертв українських націоналістів у Вроцлаві вперше, особливо опубліковані від початку 1990-х років в часописі «Na Rubiezy»). В них виразно прослідковується трактування акції «Вісла» через призму попередніх подій на теренах (кресах) північно-східної Польщі, а саме подій на Волині і східній частині Галичини під час Другої світової війни. Захищаючи позицію комуністичної влади щодо проведення акції вони наголошують, що діяльність українського підпілля на території тодішньої Польщі була спрямована на послідовне винищення за допомогою сил ОУН-УПА польського населення на кресах, що перешкоджали територіальної цілісності краю. Цей підхід добре відображає назва збірки матеріалів представників цього підходу, видана у 1997 р.: «Перед Акцією «Вісла» була Волинь» (Przed Akcja “Wisla” byl Wolyn). Частково це є частиною іншої, ширшої суперечки про діяльність ОУН і УПА, яку представники першої групи розглядають як боротьба за незалежність Україна, що ставиться під сумнів опонентами з другої групи. З цього погляду останні вважають діяльність армії під час акції необхідною для попередження подальших жертв серед поляків, але також з гуманітарною метою. Тут вони полемізують з раніше згаданим твердженням Гжегожа Мотики та Романа Дрозда із занепаданням українського підпілля на зламі 1946/1947 років. Показовим є вживання деякими із згаданих авторів поняття – операція «Вісла» – для підкреслення її військового характеру – проте цей термін, як видається остаточно не прижився навіть в середовищі цієї групи. Деякі крім цього додають, що самі переселенці виграли від того, що замість бідних хат на неродючій землі отримали значно більші й заможніші господарства на по німецьких землях. Матеріали представників цієї групи в основному становлять полеміку зі статтями раніше згаданих дослідників, звертаючи увагу лише на окремі найбільш контраверсійні аспекти акції, аніж на комплексне вивчення проблеми. Потрібно також звернути увагу, що їхні тези часто не лише не відповідає нашу погляду на цю проблему, але також не відповідає методологічним вимогам, хоча їх пишуть особи з науковими званнями (наприклад, Едвард Прус чи Ришард Шавловський). Вони також ставлять перед собою політичні завдання (наприклад, дискредитація Об’єднання українців в Польщі). З цього погляду Гжегож Мотика навіть виділяє особливу групу псевдонауковців. У більшості матеріалів цього напрямку (наприклад, остання книжка З.Конєчнего «Польсько-Українські відносини на землях колишньої Польщі 1918-1947 роках», Вроцлав, 2006) присутні виключно односторонні висновки, регулярно опускаючи посилання (зокрема на джерела) на інформацію, яка не підходить до сформованих тез, для прикладу, спогади про вбивство українського цивільного населення міліцією, солдатами чи групами антикомуністичного польського підпілля. Ця остання книга згадує про напади на цивільне українське населення, відходячи у цьому місці від крайніх публікацій цього напрямку. Найбільш достойними з наукової точки зору  серед матеріалів цього напрямку є публікації Збігнєва Польського і Марка Ясянка.

Кілька років назад Гжегож Мотика виділяючи ці два напрямки назвав перший з них ревізіоністським, тоді як другий традиціоналістським. Зрештою, варто зазначити, можливо крім Едварда Пруса вони не публікували праць з цієї проблеми до 1989 р. і не є апологетами історіографії комуністичного періоду, не оперуючи тогочасними марксистськими шаблонами, а лише підтримують основні тези сучасної історіографії. Вартим уваги є запропонований Рафалем Внуком поділ на праці, які розглядають проблему з різних сторін й точок зору (multi-perspective), на противагу до односторонніх візій, які формуються по обидві крайні позиції (З цього погляду по різні сторони полюсу знаходяться Євген Місило і очевидно Міколай Сівіцький, а на другому – Здіслав Конєчний).

Підсумовуючи наукову дискусію довкола акції «Вісла» в польській історіографії чітко помітно, що вона досі породжує запеклі суперечки в Польщі, що виникають в основному довкола мети та доцільності проведення акції, відповіді на які обидві сторони висловлюють діаметрально протилежні позиції. Суперечка представників обох протилежних груп з плином років не спадає, як це показує хоча б бурхливе завершення VIII історичного семінару (результат спільної ініціативи Світового союзу воїнів Армії Крайової і Зв’язку українців у Польщі) в листопаді 2000 р. у Варшаві. З нашої точки зору на передумови, перебіг і наслідки акції «Вісла» найбільший внесок нової інформації та узагальнень зробили представники ревізіоністського напрямку, значно розширивши поле дослідження, проте варто  також критично ставитись до деяких контраверсійних тез, які вони відстоюють.

На жаль часто висновки дослідники часто роблять під впливом емоцій. Це впливає на якість наукового дослідження, його об’єктивність та справжню цінність поданих аргументів, що знецінює рівень наукового дискурсу. Проте варто звернути увагу на те що, незважаючи на те, що суперечки істориків зазвичай відбуваються якось осторонь, поза увагою широкого загалу, в затишку конференційних зал, що у даному випадку це призводить до гарячої реакції на публічних форумах та в пресі (перш за все, у крайньо консервативній, наприклад «Mysl Polska», “Nasza Polska” тощо з однієї сторони, і виданні Об’єднання українців в Польщі «Наше Слово» з іншої), наростаючи в часі якихось чергових круглих дат чи то Волинської трагедії, чи власне акції «Вісла», як це можемо спостерігати тепер. Високу температуру можна простежити по вимогах звільнення з видання авторів (на щастя не виконаних), чи навіть звернення до прокуратури про вчинення злочину (наприклад, як це було з книжкою Сівіцького), в чому проявляються прихильники традиціоналістського напрямку. Характерними також є приватні наукові конференції (остання в лютому 2007 р. у Перемишлі), на якій виступали виключно доповідачі однієї групи і не запрошено істориків, які відстоюють іншу точку зору. Такого роду резонанс ніколи не приносив користь науковій справі, так як це є в даному випадку. Залишається плекати надію, що з часом по обидві сторони суперечки спадуть емоції і у деяких дослідників переможе латинська максима, яка вимагає проводити дослідження sine ira et studio (укр.. без гніву і пристрасті).

На завершення ще два корисні зауваження, що містять заодно наукові принципи. Варто звернути увагу на те, що усі згадані праці піднімають проблеми акції «Вісла» в рамках значно ширшого аналізу повоєнної політики польської влади щодо українського населення, а також – у випадку статей і доповідей на конференції – мали по суті короткий і через те дуже загальний причинний характер. До сьогодні ні в Польщі – ані також в Україні – не було видано спеціальної монографії присвяченої акції.  Так що наскільки згадані дослідження добре висвітлюють ґенезу і загальний перебіг акції, настільки ж їм не вистачає конкретного її опису, зокрема, окремих аспектів. Також досі залишається не з’ясована вже згадувана проблема, де виникло остаточне рішення про проведення акції, у Варшаві на вимогу Москви, чи в Кремлі. Проте потрібно погодитись з думкою Анджея Л. Сови, з поширенням її наскільки є для цього можливо, відповідь на це питання очевидно можна буде знайти у досі недосліджених радянських архівах, перш за все тих, які знаходяться у Москві. Без цього подальші суперечки довкола цієї проблеми видаються непродуктивними.

Крім цього варто також звернути увагу на менш помітну, проте важливу справу, на яку звернув увагу Богдан Гук. На жаль більшість написаних за останні роки досліджень у переважній більшості посилаються на досі відомих від початку 1990-х років джерелах, перш за все друкованих. Так само в друкованих матеріалах, як і в своїх судженнях не привноситься нічого нового до загального розуміння акції «Вісла», повторюючи раніше сформовані погляди, а особливо у вивчені конкретних проблем. Багато таких публікацій мають зрештою претензійний характер, що само по собі не є недоліком і збагачує наше бачення, проте залишає зацікавленого читача з почуттям голоду (хоча б книга матеріалів видана два роки тому, A.L.Sowa Akcja “Wisla”).

Можливістю для пожвавлення дискурсу слід шукати у використанні нових архівних даних, особливо документів польської Служби безпеки, що знаходяться в архівах Інституту національної пам’яті, хоча б тому, що функціональна роль органів безпеки в проведені акції досі не була в належній мірі висвітлена, про що кілька років тому вже писав Аджей Л. Сова, і на жаль так і залишається не дослідженою. На запит автора цих слів очевидно, що там також знаходяться багато документів іншої сторони конфлікту, переважно наказів і звітів різних підрозділів українського підпілля в Польщі, з яких лише незначна частина є відома завдяки ряду томів «Літопису УПА». Хоча минуло шість років від часу моєї роботи у ІНП, досі їх не було опубліковано для ширшого використання (крім раніше згаданої книги Ігора Галагіди). Залишається сподіватись, що завтра пролиє нове світло і збагатить рамки проблеми.

Автор Ян Пісулінський

Переклад з польської Тарас Радь

Джерело: Pisulinski, Jan. Akcja “Wisla” w polskiej histiriografii // Україна – Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. Вип. 2. Депортації 1944-1951. – Львів: Національна академія наук України, Інститут українознавства ім.. І.Крип’якевича, 2007. – с. 46-53

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео