Орест Авдикович – виховник молодого покоління

Орест Авдикович. Архівне фото

Орест Авдикович. Архівне фото

Довгий час це ім’я заслуженого вихователя молодого покоління перемиських гімназистів, громадського діяча на ниві культури, а також талановитого письменника і літературознавця було замовчуване. Ще й сьогодні пересічний українець небагато про нього знає. То ж при нагоді 140-річчя від дня народження, а невдовзі також 100-річчя смерті згадаймо про Ореста Авдиковича.

Перша ширша стаття про його життя і творчість пера Романа Кирчева появилася в уескатівському «Українському календарі» за 1973 р. Багатший аналіз його літературної творчості провів та уточнив деякі дати з його життя Євген Нахлік у статті «Вразлива душа, упоєна поетичним жалем» («Україна», 1989, № 49). Там же поміщено оповідання О. Авдиковича, написане в стилі його «символістської поезії у прозі» п.з. «Відголоски». Врешті, солідна стаття цього ж автора про перемиського педагога і літератора була поміщена у збірнику доповідей на першій науковій конференції «Перемишль і Перемиська земля протягом століть» (т. І, 1992 р., с. 233–248).

О. Авдикович походив зі священичої сім’ї, народився 16 лютого 1877 р. в селі Сороках на Тернопільщині. Після закінчення єдиної тоді в Галичині української гімназії у Львові, проти волі батьків, як і проти своїх зацікавлень, став студентом Гірничої академії в Леобені. Але його більше притягала гуманістика, тому він покинув Леобен і записався на філософський факультет Львівського університету. Після закінчення цього вишу переїхав до Перемишля, де почав учителювати спочатку в польській гімназії, а з 1903 р. в українській під дирекцією Г. Цеглинського, а також у дівочому ліцеї. Проявив себе як талановитий вихователь молодого покоління і дуже скоро авансував з заступника вчителя на дійсного вчителя (1907 р.) та ц.к. (цісарсько-королівського – ред.) професора (1909 р.). Навчав руської (української) мови, а теж латинської та грецької мов, крім того, був опікуном учнівської бібліотеки і керував літературною секцією молоді, допомагаючи їй готувати доповіді на засідання цієї секції. Від грудня 1911 р. став ще й куратором драматичної секції, під його опікою молоді учасники поставили вже в січні наступного року драму Івана Франка «Учитель».

О. Авдикович не відмовлявся і від громадської діяльності поза школою, деякий час очолював місцеве Товариство лекцій ім. Петра Могили, яке кожного тижня, а навіть частіше, улаштовувало наукові та популярно-наукові доповіді місцевих і запрошених ззовні доповідачів. Сам він також читав доповіді з української літератури, на які приходили переважно перемиські гімназисти. Інколи їх навідувалося біля сотні, а то й більше.

Чимало часу О. Авдикович присвячував письменницькій та науково-літературній діяльності. Вже під кінець 90-х рр. під впливом Осипа Маковея (тоді редактора «Буковини», а потім співредактора «Літературно-наукового вісника») почав писати оповідання. Вони друкувалися спочатку в «Ділі» (1898 р.), «Руслані» (1899 р.) і, врешті, у «Літературно-науковому віснику» (1900 р., «ЛНВ»). Невдовзі появлялися також окремими збірками, серед яких «Поезія і проза» та «Нарис одної доби» (1899 р.), «Метелики» і «Нетлі» (1900 р.), «Демон руїни» (1901 р.).

Уже в перших оповіданнях О. Авдиковича проявляються декадентські настрої, вельми популярні серед галицької молоді, та не лише української, але й польської. Саме тоді (1898–1901 рр.) у Кракові розвивав і популяризував свою творчість овіяний славою, визнаний письменник Станіслав Пшибишевський, наділений багатою уявою та пишномовним стилем, але і прикметами скандального декадента, сатаніста й інших приписуваних йому характеристик. На перші прояви творчого таланту Ореста Авдиковича та інших двох галицьких письменників – Антона Крушельницького і Євгена Мандичевського – звернув увагу Іван Франко, пишучи: «Усі три новелісти виявили неабиякі здібності, але у всіх трьох, крім добрих речей, трапляються праці ще зовсім незрілі: їхнє літературне обличчя ще не розвинулось так, щоб можна було про них скласти остаточну думку».

Найкращі оповідання О. Авдиковича поміщені у збірці «Моя популярність та інші оповідання» (1905 р.), яку підготовив до друку і видав Володимир Гнатюк. Він же в газеті «Діло», а потім у «ЛНВ» писав про це видання: «…оповідання зібрані в оцій книжці вказують на єго белетристичний талант та що той талант починає дозрівати, заокруглювати і конденсуватися. Легкий гумор, делікатна сатира, деяка алегоричність – отсе ціхи найновішої єго збірки. Через усе те збірку належить зачислити до добрих набутків нашої літератури».
У серпні 1914 р. вибухла І Світова війна і своєрідним відгуком (за словами Є. Нагліка) на цю подію була написана О. Авдиковичем «містерія на Різдво 1914» під заголовком «Ой у рідному краю та на Дикому полі», присвячена гуцульським Січовим стрільцям (опублікована 1918 р.). У той час О. Авдикович передав А. Крушельницькому збірку 13 оповідань до друку, але у воєнній хуртовині вони десь пропали. Одне з тих оповідань «На згарищах» було пізніше опубліковане в «Нових шляхах» (1929 р., т. 2, № 4). Його темою є доля (радше недоля) селянина з околиць Перемишля, якого село спалили і він, гнаний воєнними діями різних армій, пробує влаштувати собі життя у власноруч викопаній землянці.

З літературознавчих праць О. Авдиковича збереглися дві солідні розвідки, опубліковані у «Звітах» Перемиської гімназії: «Критичний розбір щоважніших оповідань Ол. Кониського» (1907/8 рр.) та «Форма писань Маркіяна Шашкевича» (1911/12 рр.). У підсумку творчості М. Шашкевича автор пише, що його творчість «не виходила поза сферу інстинктовного змагання до обнови національних почувань» та все-таки, за словами О. Авдиковича, він став «першим сівачем живого слова українського і піоніром національної свідомості». Натомість у цілком інших обставинах писав і діяв О. Кониський. Бачачи скрізь в Україні темноту і ренегатство, він уважав себе вчителем-діячем на полі освіти і національного виховання нетямущих та байдужих. Завершував цю статтю перемиський вчитель професор словами О. Кониського: «Гаряча любов до рідного краю і народу гріє та духотворить і не дає чоловікови валятися гнилою колодою».

На 40-му році життя О. Авдикович тяжко захворів на запалення спинного мозку і вже 1917/18 навчального року одержав відпустку на лікування у Відні, де він і помер 28.10.1918 р. Був похований на Центральному цвинтарі в Перемишлі, але слід його поховання вже давно замели ті, хто й сьогодні закликає позбутися українців «живих і мертвих».

Автор Степан Заброварний

Джерело: Наше Слово, №7, 12 лютого 2017 року

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео