Незабутній владика – Йосафат Коциловський

Єпископ Йосафат Коциловський. Фото Національного цифрового архіву

Єпископ Йосафат Коциловський. Фото Національного цифрового архіву

Ще недавно придорожня капличка, зведена в давні часи в Пакошівці при головній трасі, що біжить від Ряшева через Березів у Бескиди, була німа. Висока мурована будівля, старанно побілена вапном, ні в чому не зраджувала зв’язку з визначним духівником – перемиським єпископом Греко-католицької церкви Йосафатом Коциловським.

Сьогодні все змінилося — па-м’ятна дошка на фасаді промовляє двома мовами: «На цій площі стояв будинок, у якому народився греко-католицький єпископ Перемиської єпархії, в’язень НКВД у Києві, мученик Христової віри, бл. Йосафат Коциловський. Благословенний Йосафате, молись за нас!».

Ієрарх Греко-католицької церкви народився в цьому підсяніцькому селі 3 березня 1876 р. як Йосиф. Його батьком був родовитий пакошів’янин Петро Коциловський — адміністратор земського маєтку, що належав шляхетському роду Тишковських, у 1870—1876 рр. був депутатом Крайового сейму Галичини. З дружиною, яка походила з цієї самої місцевості, Катериною (з дому – Мазур), виховав четверо дітей; усі вони зв’язали своє життя з Церквою. Йосиф став єпископом, Януарій був місіонером у Бразилії, Анна вийшла заміж за уніатського дрогобицького священика о. Петра Подляшецького, натомість Ма-рія стала дружиною пароха парафії Гошани (Градівка) о. Казимира Гермака.Капличка, правдоподібно, є ділом Петра Коциловського, який не залишився назавжди в Пакошівці, а доживав свої роки у Глинному коло Ліська, де набув під кінець ХІХ ст. невеликий маєток. Займався там громадською діяльністю, головуючи, між іншим, читальні «Просвіти».

Пакошівка часів Коциловських була селом особливим. Хоч проживали в ньому представники двох народів, польського та українського, не мала ані однієї святині — греко-католики поспішали на Службу Божу до недалекого Лалина (де Коциловські хрестили всіх своїх дітей — поза згаданою четвіркою, правдоподібно, також двох синів, які померли зразу після народження); латинники молилися в парафіяльному костелі в Страхотині. Церкву ніколи не побудували, зате у міжвоєнний період тут був побудований костел. Незважаючи на різниці у віровизнанні, суспільство жило у гідному подиву симбіозі, вільному від спорів, що виростали з релігійних причин.

Образ тодішньої Пакошівки зберіг у пам’яті народжений у цьому селі 1922 р. (помер 16 жовтня 2016 р.) Володимир Марчак, сибіряк, активний діяч української громади Сяніцького повіту, який виконував функцію дяка при архиєпископі Адамі Дубцю. Він згадував: «За маєтком була середина села. Там проживали поважні родини Мокрицьких, Мадеїв, Венгриняків, Романчуків, Адамяків, Домбровських, Джуганів і Вінницьких. З цього місця села виводився також останній перемиський греко-католицький єпископ йосафат Коциловський. Народився він у домі, який назвали „У Гірнячки”, тому що жінка Джугана була з гір – „гірнячка”. Населення Пакошівки і руське, і польське було горде, що з їхнього села походить єпископ. Що стосується самої родини Коциловських, то старі пакошів’яни мали серйозні до них претензії. Говорили, що дід єпископа був економом в останніх панів Тишковських. Правдоподібно, він мав заповіт, у якому пан Тишковський призначив пасовища і ліс громаді Пакошівки. Спочатку село ці пасовища вживало. „Діл” мав свою частину під Вроченем, „середина” – на Вазах (…), a „гора” мала пасовища від села Поляна. Ліс „на Босні” мав бути для всієї громади. Коциловський заповіт приховав, а весь маєток віддав Краківській академії. За цю трансакцію отримав гроші, за які купив маєток у селі Глинному Ліського повіту, куди під пресією села змушений був переселитись».

Вихований у повній толерантності атмосфері в заможному домі, Йосиф Коциловський досить скоро залишив село, і не тільки тому, що хотів здобути освіту, отже мусив вступити в гімназію, яка була в місті (навчався в Сяноці, потім – у Самборі, а на кінець – у Яслі, де 1896 р. отримав свідоцтво про закінчення навчання), але і з приводу переїзду батька у Глинне. До 4-річної загальної школи ходив, зрештою, не в Пакошівці, а в Ліську. Після випускного іспиту став студентом права Францишкансього університету у Львові. Академічні обов’язки поєднував тоді з громадською працею — активно діяв у спортивному товаристві «Сокіл», був членом Академічної громади, думав про майбутню вчительську професію (закінчив у Празі курси для вчителів фізичного виховання), а коли серед українців, активних у «Соколі», почали домінувати русофільські настрої, вийшов з цієї організації і став одним з організаторів українського «Сокола».

Суспільну активність перервав обов’язок упорядкування військових справ: щоб не марнувати часу на довготривалу службу з побору, він зголосився сам на однорічну службу. З уваги на науковий ступінь, його скерували до артилерійської школи у Відні, а після успішно складеного офіцерського екзамену та номінації на підпоручника почав річну службу в артилерійському полку у Львові. Коли служба закінчувалась, він мав намічену мету: священ-ство, тому на юридичний факультет уже не повернувся.

За згодою митрополита Андрея Шептицького виїхав у Рим, щоб там почати навчання в Collegium Rutheanum (Колегія святого Йосафата або Українська папська велика семінарія ім. св. Йосафата). Діяв у різноманітних сферах студентського життя, в Італії отримав два наукові ступені: 1903 р. став доктором філософії, 1907 р. – доктором теології Папського університету святого Томи (Angelicum); опанував латинь і три мови — німецьку, італійську і французьку. Був 1907 р. висвячений і залишив Вічне Місто з номінацією на викладача догматики в Духовній семінарії в Станіславові. Дійшов там до посади заступника ректора, після чого відмовився від наукової кар’єри і 1911 р. вступив до згромадження василіанів, де прийняв ім’я Йосафат (на честь св. Йосафата Кунцевича). Три роки виконував обов’язки викладача в Лаврові і Львові.

Педагогічною працею займався також у роки І Світової війни. Через російський наступ був евакуйований до Австрії, жив спочатку у Відні, а з часом організував еміґраційну семінарію у Кромерижу на Моравах і зайняв там посаду ректора. Після двох років такої праці навесні 1915 р. цісар Кароль запропонував кандидатуру Йосафата Коциловського на перемиського єпископа. Кандидатуру, запропоновану монархом, затвердив 29 січня 1917 р. папа Бенедикт XV.

Новий владика засів на єпископському троні 10 вересня 1917 р. і прийняв єпископські свячення від львівського митрополита арх. Андрея Шептицького. Керувати єпархією довелось йому у винятково важкий час: пережив розпад Австро-Угорської монархії, братовбивчу українсько-польську війну, надію на створення незалежної держави — Західноукраїнської Народної Республіки і її фіаско, польсько-більшовицьку війну та зраду польськими союзниками українських солдатів, організацію польської держави, яка по-мачушиному трактувала представників національних меншин, і її програну війну 1939 р. Пережив також II Світову війну з її страхіттями. Мотто, яке завжди супроводжувало його діяльність, було добро українців, яких репрезентував у контактах з державною владою.

Переживаючи за своїх земляків, він організував велику акцію матеріальної допомоги, реалізовану за посередництвом заснованого 1918 р. товариства «Єпархіальна допомога», а також Інституту вдів і сиріт. Зорганізував та опікувався духовною семінарією в Перемишлі. Мав великий авторитет навіть у середовищах, далеких від його щоденного оточення (підтвердженням цього було включення його 1928 р. до складу Комісії єпископату Польщі до справ католицької акції, де він засідав поруч з Августом, кардиналом Гльондом і єпископами: Адамом, князем Сапєгою, Теодором Кубіною і Леоном Ветманським). Не уникнув теж і гіркого досвіду. Багато злого ферменту викликала, наприклад, справа впровадження серед уніатського духовенства целібату. Ті, кому не подобалась така реформа, звинувачували перемиського єпископа у насильстві над традиціями і латинізації Церкви; йому також не вдалося зосередити під своїми крилами всіх вірних. Поразкою закінчилися, наприклад, його старання стримати створення для лемків автономної Апостольської адміністрації Лемківщини.

Владика старався, незважаючи на хворобу, завжди бути близько до вірних. І так часто, як міг, відвідував родинну парафію. Про один такий візит розповів автор трилогії «Українець у Польщі» Володимир Марчак: «Єпископа Йосафата Коциловського (…) я запам’ятав ще з малих років. Єпископ візитував нашу парафіяльну церкву в Лалині. Мені було десь 6-7 років. У той час для зустрічі єпископа люди позичили в маєтку бричку. Нашого великого коня взяв до пари для свого Михайло Венгриняк. Я мав перший подати єпископові квіти. Посадили мене спереду коло фірмана. Довкола нашої брички на конях їхало шестеро селян – двоє спереду, двоє по краях і двоє ззаду. Хлопи на конях були одягнені в білі штани і „полотнянку” (такий плащ), на голові мали високі баранячі шапки, але були босі (певно, тому, що не мали у що взутись). Ми поїхали за єпископом до Домбрівки біля Сянока. Коли я подавав йому квіти, з емоцій трясся, як осика. Єпископ, усміхаючись, щось мені говорив, а я відітхнув лише тоді, коли, згідно з наказом, поцілував його дві руки.

Ще один момент залишився в моїй пам’яті. Коли ми приїхали до Пакошівки, єпископа вітали війт Стефан Косар з багатьма поважними господарями, власник маєтку пан Кароль Глущак, сільський письменник пан Адамяк і пожежна частина на чолі з Іваном Кучмою. Оркестром пожежників з Пакошівки дириґував Йосиф Мазур. Після привітання єпископ зійшов з брички і пройшовся з людьми майже 300 м до дому пана Джугана (в „ґірнячки”), оскільки в цьому домі єпископ народився. Я був дуже цікавий і весь час біг попереду. Тоді я побачив, як перед капличкою, що стояла перед домом, єпископ став на коліна і помолився. Люди, які його супроводили, зробили те саме».

Марчак відрізнявся особливою па-м’яттю на дрібниці. Запам’ятав, а потім записав коротку історію з єпископом Коциловським у другоплановій ролі – першоплановим її героєм був жебрак «Ланцьо з підковою». Подія мала місце на відпусті в Сяноці, на якому, зазвичай, був присутній перемиський єпископ, який додатково носив титул єпископа Сянока і Самбора.

«Пам’ятаю таку картину, – писав Марчак. – Один з жебраків мав дуже здеформовану ногу. Була вона грубо замотана шматами, під якими була прикріплена кругла підкова. (…) Одного разу був поставлений гарний вівтар, а збоку вівтаря велике крісло – трон для єпископа Коциловського, на приїзд якого всі чекали. Процесія стала коло дороги, а разом з нею і все духовенство. Один зі священиків трохи нечемно наказав жебракам відійти, бо будуть провадити владику. „Ланцьо з підковою” добре говорив українською. Звернувся до того священика з проханням, щоб той дав пожертву для жебраків. Священик, поспішаючи з процесією, щось гостро йому відповів. Ланцьо сказав жебракам: „Ідемо”, і всі пішли під зведений вівтар. Жебраки стали у два ряди, а Ланцьо зі своїми торбами сів на приготованому для владики кріслі.

(…) Прийшло пару чоловіків і зажадало, щоб Ланцьо забирався геть.

Повний зміст статті: 4 березня 2017

Автор Вальдемар Балда

Джерело: Наше Слово, №6, 5 лютого 2017 року

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео