Війна і мир у Перемишлі. I частина

Невигідна спадщина
У 1944–1947 рр. польські комуністи і їх непартійні співпрацівники не змогли очистити Перемишля від українців. Політичні двері для цього були відкриті навстіж і вони старалися. Влада, далеко не завжди укомплектована самими комуністами, під час жахливої депортації до Української РСР та акції «Вісла» виловила майже всіх українців, цікавилася родоводом мешканців кількох поколінь, намагалася визначити тип і рівень змішаності українсько-польських сімей, можливість реальної, а не прихованої полонізації.

Комуністичний «ідеологічно-технічний недогляд» у сфері «нормування» відносин шляхом сепарації представників однієї нації від другої остаточно закінчився після 1956 р.: владі довелося дозволити хоч і на контрольоване, то все ж на повертання українців до свого міста. Отак вони до 1989 р. змогли відновитися у двох ключових сферах: Церква та Народний дім. У мінімальній щодо передвоєнної шкалі, але такій, що дозволила їхній історії покотитися далі.

Інтернаціоналізм чи полонізація?
І все ж найгостріші від 1945 р. події в Перемишлі 2016 р., які буду коментувати в цій статті, не відносяться до періоду 1944–1989 рр.
Я пропоную розуміти мої міркування в контексті «довгого тривання» міста з дедалі більш національно та віросповідно перемішаними після XIV ст. мешканцями, які згодом століттями жили в умовах польської державності, у контексті інтересів центральної та місцевої влади, локальних еліт, ідеологій центру та периферії (адже віковічну спорідненість українців та поляків у місті цьому можна визначати й тим, що нині його мером є людина з українським родоводом, у якої ніхто про це чомусь не питається: Роберт Хома).
У події після демократичного, як виявиться, насамперед для поляків 1989 року українці ввійшли як упевнені спадкоємці, а також ті, що, підсумовуючи 1944–1989 рр., могли самого себе вдарити по плечі й сказати: у міру добра робота, ми вистояли. Разом з ними у новий суспільний порядок увійшли тисячі українсько-польських сімей. Також їх не можна нехтувати в ім’я заяв про однонаціональне місто, якого реально таки нема.

Вражав, звісно, брак євреїв, але націоналізм не існує без ворога: відбулося переорієнтування старих напруг на нові, єврейських на українські. І тут слід пригадати єврейську мудрість часу окупації: нами розчинили, вами замісять. Неоднорідність, багатозначність, а тим самим відкритість місцевої спільноти Перемишля після 1989 р. непокоїла не одного представника місцевих еліт. Вони, сповідуючи світогляд національної винятковості, уявляли собі, що саме з огляду на українців живуть, як на замінованій території, в умовах загрози польському національно-державному інтересові. У публічних заявах і діях вони також нині виступають за перетворення перемишлян на однорідну та закриту спільноту. Арґументи проти українців черпали з минулого (злочини УПА) або теперішнього (Об’єднання українців у Польщі як грізне продовження ОУН). До свого ендецького прагнення жити в місті, «звільненому» від чужих, не признавалися, але не тому що це дозволяло б класифікувати їхній світогляд і дії як фашистські.

Місто в коричневій сорочці

Оправдання власного насильства або ворожості насильством і ворожістю, приписаними чужим, – такою була, коротко кажучи, дорога більшої частини політично активної перемиської еліти до дедалі коричневішої нині картини міста, звінчаної насильством щодо Пикулицького походу й окликом «Смерть українцям!» 2016 р.

На початку ХХ ст. український мислитель Вячеслав Липинський людей, відданих ідеям Романа Дмовського,, називав «польською чорною сотнею». Це визначення відповідає нинішньому перемиському не тільки вуличному активові, та розкриває його характер. на мій погляд, у випадку людей, відданих лише тій формі спілкування з іншими, яка називається насильством, маємо справу з фашизмом. Вечірні смолоскипні походи, молодики з червоно-чорними кольорами, гірше чи краще прихованою свастикою, мечем або орлом-хижаком, прославлення сили, володіння єдиною правдою на письмі та на вулиці й трактування чужих, як нелюдську масу, – це ознаки фашизму, виплеканого національною демократією. Мер міста Роберт Хома не переймається тим, що йде в колоні фашистів.

Тестування насильством
Від 1989 р. влада Перемишля, деякі суспільні організації й рухи тестують на міцність Польську Республіку різними формами насильства щодо власних громадян-українців у цьому місті. Не знати, чи перемиські еліти, зокрема члени Міської ради, стараються прочитати інтенції партійних урядів держави, понадпартійну ідею держави чи легковажать партійність і творять власний реґіональний політичний уклад, який апелює до міжнародної загрози від близькості з Україною та внутрішньої – наявності українців (читай: потенційних оунівців або просто чужих).

Здебільшого платять за це українці, але такого типу тести ніколи не приносять будь-якій державі безпеки та поваги. І мали б непокоїти нексенофобські політичні партії та уряди, але від 2016 р. на основі перемиських тестувань українці зрозуміли: Польській Республіці громадянські стандарти у внутрішній політиці не завжди важливі, тому що можуть впливати на результат виборів. У зовнішній політиці уряд держави дотримується угод з Україною, розуміючи одне: це ґарант незалежності Польщі. І все ж у Перемишлі члени Міської ради і національні радикали можуть думати, що цим ґарантом є внутрішня сила польської держави. І активно провіряють. Їхнім мандатом не є виборча програма й голоси виборців, а посилання на Організацію українських націоналістів/Об’єднання українців у Польщі. «Чорна сотня» намагається використати свої п’ять хвилин для поточного закріплення чи гри на політичну перспективу окремих сил або їхніх лідерів. У них є потужні т.зв. об’єктивні чинники. Їхню дію легко відстежувати, але вони нелегко піддаються оскарженню.

Національна держава
Якщо придивитися до того, хто був активним очищувачем Перемишля у ранні 90-ті роки, а хто 20 років пізніше, то можна дійти до висновку: колись ними були малі т.зв. патріотично-комбатантські організації, а нині ними є члени організацій Усепольська молодь, Національно-радикальний табір та футбольні вболівальники. Інакше кажучи: стариків-ендеків підлаштованих колись під «інтернаціональний» комунізм замінила ксенофобська молодь. А це велика зміна. Слід пошукати її причин.

Нинішні 18-річні й аґресивні – це люди, виховані в національній державі. Від початкової школи, університет і парламент – усе однонаціональне. Перемиське тестування свідчить і про те, що національний зміст подається як такий, що у зіткненні з ненаціональним вибухає. Громадянськість як сфера мирного співіснування і посередник-реґулятор слабо присутня.

Національна держава, концепт і практика загальноєвропейська, а не виключно польська, частково знімає відповідальність з нинішньої правлячої партії ПіС за її аґресивну внутрішню політику. ПіС не треба вказувати етнічних чужих – це робить державна національна школа, де дітей навчають, що «Креси» були польські, а не багатонаціональні. ПіС не треба також прямо звертатися по допомогу до всеполяків і націонал-радикалів, це робить за нього неохоча звертати увагу на чужих національна форма демократії в Польщі.
У самому Перемишлі існує велика різниця між змістом навчання на предметах польська мова чи історія та багатонаціональною дійсністю. Ніхто не покаже мені т.зв. освітніх стежок, присвячених ознайомленню польських учнів з відвічними співмешканцями-українцями, а тим з-поміж них, хто називається, напр., Хома, не пояснять у школах походження прізвища: дитину могли б сприймати як національно не лише чужу, але й гіршу. Вийти з такої школи чи підручника історії та подивитися на Перемишль – це пройти тест на внутрішню рівновагу.

А тому в перемиських походах «проклятих» воїнів і нищенні увічнень ПіС не обвинуватити. Це почалося раніше. Громадянська платформа теж ні при чому, хоч обидві партії не ініціювали дискусії над пропорціями між громадянським і національним у школі. Адже довелося б переглядати основи польської культурної традиції, східну політику в минулому, вказати на неґативний вплив браку розрахунку з Польською Республікою 1918–1939 рр. та польським комунізмом. Це не дало б їм доброго виборчого результату.

Стихійне громадянство у дії. Як мешканці Перемишля реаґують на державну школу, однонаціональність, ходи «проклятих» воїнів, омолоджену «чорню сотню», а також пикулицький похід, школу ім. Шашкевича й Народний дім? Поки що добре, тому що не видно ознак сприяння вулиці та мерії. За це кожен центральний уряд мав би їм бути вдячний, однак напад в Елку на арабів наприкінці 2016 р., убивство у відповідь поляка-грабіжника показують: держава навряд чи зможе захистити перемишлян перед повторенням тут елцького сценарія. Тим більша відповідальність на самих людях, сусідах, знайомих. На сьогодні вони своїм спокоєм гідно протистоять фашистам, шумовинню та ендецькій національній стратегії мерії міста. На жаль, не видно (бо ще нема трупа?) активного громадянського спротиву. Не виникла громадянська асоціація проти насильства і фашизації публічної сфери міста. Тут живуть люди, здатні до такого опору, і можна сподіватися, що він виникне, але прикрим є той час, коли доводиться на нього чекати – адже заплатити доведеться дорого.

Перед нами 2017 р. Війна і мир у Перемишлі триватиме, тому що обставини та актори не змінилися. Треба їм придивлятися, бо вони раптом можуть стати частиною нашого приватного життя. І це не будуть доброзичливі гості. Отож, у наступних частинах цієї статті я окремо буду аналізувати три ключові складові: 1) шефа перемиських націонал-радикалів Мирослава Майковського, 2) мера міста Роберта Хому, 3) Перемиський відділ ОУП.

Автор Богдан Гук

Джерело: Наше Слово, №6, 5 лютого 2017 року

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео