Останні коментарі

Спогади Івана Вархоляка: про Другу світову війну і депортацію. Частина друга

Продовження спогадів (перша частина тут) уродженця Вороблика Королівського Івана Вархоляка (20.03.1926 – 15.03.2008), в якій розповідається про життя під час Другої світової війни (німецько-польська війна, німецько-радянська війна, переміщення фронту, польсько-українська війна) та депортація до УРСР у 1945 році.

varcholiak_i_old

Іван Вархоляк. Фото з родинної колекції

У 1939 році восени настала польсько-німецька война. Мені тоді било 13 років. Мобілізація – забрали всіх мужчин в армію. Десь через тиждень фронт прийшов до нас. Одного дня полякі забрали мене копати окопи по горі Філівці. Польска організація „Щельци” хотіла робити заслон німцям. Вони були такі як я, дітваки, і хотіли побороти потужне військо! Я вирив окоп для одного, а він просить, щоб я вирив ще для себе, бо він дуже боїться… Я так і зробив. За якийсь час дивлюся – догори йдуть танкі. Я показав йому і кажу: „Як хцеш – охраняй, а я пшел до дому”. Десь раз вистрілили і та дітвора повтікала. Ми поховалися в склепі (підвалі) і в нас ще був один сусід. Німці прибігли до дверей і кажут виходити. Сусід був в австрійскій армії і знав німецку мову, крикнув: „Цивілі!”. Ми вийшли, а вони кажут, шоб йшли до хати і нікуди не виходили. Тоді вбили двох сусідів. Всіх мужчин зібрали в селі і погнали на «команду» до Романова. Дякуючи директору школи та учителям, бо вони знали німецку мову і все розказали, всіх звідти відпустили. Поки німці пройшли наше село, всі мужчини встигли вернутись домів. До села вернулись всі, крім польського полковника Вєсьо Лєвіцкі.

Але і Польща була злодійска держава. Коли в місті крали, то в селі гроші тобі могли вирвати з рук і ніколи нікого поліція не спіймала. Понеділок – ярмарковий день у Риманові. З цілих гір аж до самої чеської границі в місто з’їжджались на ярмарок. Вели корови, свині, бикі і т.д. Купці приїжджали з Польщі та заграниці. Знаючи, що поліція не захистит, хлопи ходили з палицямиі. Якщо злодія піймали, зразу били його. В той час появився поліцейский свисток і за побиття злодія давали місяць тюрми. Тому хлоп забирав гроші в злодія, а той тікав на інші двері. В селі крали снопи, вози, осі до воза, кола, обкрадали хати, комори. Неможливо било спастися ніякими замками.

Коли ж прийшли німці, то через місяць (у жовтні) вони забрали з нашого села двох злодіїв і по них слід простиг. Від того часу можеш лишати інвентар в полі – і ніхто його навіть не рушить. Зі злодійством було покінчено. Всі інші злодії виїхали в Німеччину добровільно. Нова влада – нові пор’ядки. І коротко, за всьо – розстріл. Непосильні контингенти, жорна людям позабирали, свині, корови покульчикували, продати, зарізати – заборонено під карою смерті. Населення ловили “людолови” і висилали до Німеччини. Одної неділі я ішов зі сусідом по дорозі до церкви, вискочили поліцаї і нас обох повезли до Кросна в лагер. Через два дні приїхав ксьондз Пархомій до староства і нас визволив, так як я був один в діда. Лем він повернув всіх, хто бив забраний з нашого села. Дальше ми від таких полювань втікали.

Десь в 1941-му прийшов наказ: всіх коней до “асентерунку” (військовий набір – ред.). Нам дуже тяжко захворів дідо і по дорозі з тим, що ми їхали до Кросна, взяли ми діда до лікаря. Зі мною бив вуйко Ґерлях. Діда ми оставили в лікаря, а самі повели коней. Забрали мені коня, не поміг ніякий плач і прозьби. Діда ми разом з вуйком привезли додому. Лікар сказав, що в діда звапнення жил і нічого йому не поможе. І дійсно – дідови відняло праву руку і ногу так, що він лежав та не міг ся повернути. Бабця сама не могла його перевернути, того я мусів помагати і бути коло них. […]

По сусідству з намижив мій одноліток Василь, ми обоє били на однаковому становищі, отже рішили вкрасти собі зерна на кишенькові розходи. Так ми якийсь час один другому помагали і носили до Кота, в него був маленький склеп.

А та подія сталася в червні 1941-го. В неділю, о 2 ночі, коли всі поснули твердим сном, нараз стався такий гук, немовби валилася земля. Корови ревуть, пси виють, люди повискакували з ждинь, не знают, шо ся робит. Побачили ми над собою хмару літаків-бомбовозів, які йшли на схід. Зрозуміли – почалася війна з СРСР. Коли в село підтягнули нові військові частини і в селі завели комендантську годину, ми бачили, шо пахне великою війною. Від нас до граници било 28 км до Сянока. В Коросні било велике військове летовище, саме більше в Польщі, побудоване перед війною. Всі ті літаки пливли через наше село, їх було сотні, тисячі! В той час в нашому селі йшла велика комуністична пропаґанда, говорили, шо совєти мають великі танки, шо зсередини одного такого виїжджає десять малих, а руска армія непобідима. Ми ждем, шо скоро прийдуть москалі, але оказалося, що все не так. Пропаґанда пропаґандою, але треба мати зброю, бо наше село било частково комуністичне, до церкви не ходили, а коли робили весіля, то до букетів чіпляли червони ленти. Комуністи церкву звали кузьнею, а ксендза – ковалем.

У сусіднему селі, Вороблику Шляхотскім жив пропагандист Шалайда, голова комуністичних ячейок. Сам він хоч і не дуже працював, ґандлював коровами, але мав достаток – більшевики платили добре. Саме дві особи в нашім селі били в повазі: ксендз і Шалайда. Ксендз Полянский бив гоноровий і не мав контакту з молоддю. В нього била ше аморальна сторона. Які хто мав жалі, приходили до Шалайди, а він старався кожному хоч чимсь допомогти. Його шанували, як українці, так і поляки, бо на той час вже била Польська робітнича партія під керовництвом Гомулкі. В 1940 між німцями і рускими бив договір, шо німці їдуть в Німеччину, а українці, які бажають, можуть їхати на Україну. Зголосилося їхати десять сімей, в тім числі Шалайда.  Коли ладувалися на вагони і від’їздили, то так курило, шо не можна било з хати вийти, люди казали, шо за ними чорт женеться. Коли мали їхати, на станції вивісили червоний стяг, а начальник станції Головацкій каже: „Дзєці, здєйміцє там червоно онуче, єще оно вам надої, пшездзеце ґраніце, то бєндзє робіць цо хцете”. 1942 вони всі повтікали з того „раю”, остався тілько Шалайда. Коли ми добровільно-примусово у 1945 році приїхали в Україну, то Шалайда робив та продавав мило, а як хтось з односельчан хтів з ним заговорити, то він лем махав руками і втікав. Десь він казав, що робив все за наказом КҐБ, вони йому платили. А тепер став непотрібний. Дочку його арештували, а він втік, шоб не стрічатися зі своїми людьми. Так комуністи “платили” за добру працю.

У 1944 мені було вже 18 років і моїх однолітків німці забирали до “бавдінсту” (будівельна служба або Служба Праці – ред.). В Німеччині перед армією забирали молодь на один рік в робочі батальйони і, заразом, військовий вишкіл. Їх дуже добре кормили, гарно одягали. Наших хлопців забирали в бавдінст, але вдягали в мундир з кропив’яної матерії, взували в дерев’янці і кормили так, як військовополонених. Співали: „У бавдінсті добре жити: літра води та крупина”. Я боявся туда попасти. Багато хлопців з нашего села били пожарниками на летовищі у Коросні. З них – бідняк Мазуркевич навчився добре по-німецки, попав до пожарної команди (брандмайстер). Я його попросив і він мене устроїв за 10 кг пшениці. На службу я приїздив кожних три дні. Одягнули нас в німецку форму, перше била чорна, а потом – військова солдатска. Я служив там десь півроку. В нас било три машини різного призначення. Місця били занумеровані, кожний з нас мав чітко виконувати команду. У свобідний час ми чистили машини, перевіряли гідранти, а зимою посипали сіллю. Нас, вільнонайманих, било близько 10 осіб, інші – німці. Кормили нас так, як і німців. Наше летовищу било учебне. Там в той час вчили літати руминів. Виїзджати приходилось часто, так як багато їх падало і вбивалося. Ми гасили літаки.

Прийшов приказ нашій частині переїхати в Естонію. Бив приказ забрати і нас, але кинулись батьки до старости і він дав приказ нас оставити на місці. Допомогла в тому найбільше жіночка з нашого села, котра була домробітницею в старости. Вона дуже багато помогла нашим людям. У березни 1944 мене визвали на комісію і забрали в “бавдінст”. Призвали мене до Переворска. Там були два польскі й один український “абтайлюнк” (батальйон – ред.). Я призвався в 3-ій український “абтайлюнк”. Обмундірували, дали кропив’яний мундир, дерев’янці, тризуб на пілотці, коц і торбу з мискою і ложкою, що треба носити з собою. В бараку ми мали свій угол і всі хлопці були з наших двох сіл. З наших хлопців один працював кравцем, а інші – на тютюновій фабриці. Я працював на бавмані. Ми копали котловани, передаючи болото один одному аж на п’ятий ярус. Ставали в 5 ранку, милися, йшли на молитву. Кожен ранок підіймали синьо-жовтий стяг, молилися і співали „Боже, Україну нам дай”.

Форарбайтерів (єфрейтор або старший над робітниками – ред.) било половина українців і половина поляків. Ще давали в миску кави без цукру і кавалок хліба, а часом на хліб таку противну мармеляду з румбамбару. Обід привозили на робочі місця, то била миска баланди без хліба. В четвертому польському абтайлюнку служили нам знакомі полякі і через них ми дістали пілоткі з літерою П. В місті страшно ненавиділи українців, особливо наш абтайлюнк (підрозділ). Як тебе бачили в пілотці з тризубом, то гляділи, як на чорта. Нашим хлопцям полякі нічого не продали. Била спроба напасти на наш лагер і після цього організували відділ оборони, їм видали зброю. Ми по черзі ходили в місто, але зразу за воротами здіймали свою пілотку і надівали польську, більше нічим не виділялися від поляків. Заходили в хлібний чи м’ясний магазин і просили продати шось бідному хлопцеві. Кажеш, що ти з четвертого абтайлюнку, форарбайтер, такий, як і всі і купуєш їжу дешевше (ліверна ковбаса і кілька хлібів). Спасало нас то, шо добре розмовляли польскою. Їдженням ми всі ділилися. Один раз на місяць могли поїхати додому. Старшиною цілого підрозділу був добрий наш українець. Я привіз йому горівки півлітра і він мене пускав ше раз додому нелегально. Біда била тим хлопцям, котрі приїхали з Карпат. Вони не мали знакомств і не знали польскої мови. Мудрійші приставали до нашого гурту, давали на всіх бринзу, хліб, що мали, а ми їх захищали і підкормлювали зі своїх статків. Горе било тим, шо хотіли самі по собі жити. Їх обкрадали й били немилосердно. Нас боялися, ніхто не чіплявся, нас поважали інші форарбайтери. За час служби наших ніхто не зачепив. Екзекуції над хлопцями форарбайтери робили майже щовечора. Ложили хлопця на лавку, один форарбайтер сідав на голову, інший – на ноги, а третій – бив штилем від лопати. Діставалося нам тільки тогді, коли хтось з форарбайтерів схтів нас помуштрувати. Гонит 5км, дає команди лягати, вставати і тд, але то било рідко. Саме гірше нам надоїдали воші, блохи і блощиці. Як, бивало, прийдем в лагер перші, то від блох не можна било ся відігнати. Наш форарбайтер був поляк Голубко. Ходив все зі штилем від лопати і кричав, кляв, тільки роботи й було, шо чути, як налетит Голубко на когось з хлопців і проклинає його, б’є штилем по землі, а зачепити не сміє. Тоді тихо говорит: „Тихо уцєкай на друґій ярус, жеби цє загубілі!”. Довгий час я працював в тім болоті, а одного разу старший німец запитав, хто є плотник. Я зголосився. Він мене взяв до себе, дав інструмент робити огорожу. Я збивав квадратні стовпці і зрізував рівненько під розмір. Біда, що мені пилка втікала то в одну, то в іншу сторону. Прийшов німец і питає, чи я справді плотник. А я кажу, що коло плотника стояв. Він засміявся, а все ж оставив мене робити. Коло нього я попрацював, певне, місяць. Він часто приносив на обід мені дві кромкі хліба з маслом чи повидлом. […]

Зазвичай їхали додому аж через Хирів. Поїзд їхав 15 годин і спинявся на станції Риманів. Другий поїзд ішов коротшою дорогою через Ряшів з пересідкою в Яслі, теж на Риманів. Я поїхав через Ряшів. Поїзд доїхав до Ряшева і там тривога, далі не їде. Всю ніч я просидів на вулиці, лив велький дощ, я обгорнувся коцом і на голову вдягнув миску. Зранку дощ перестав, але поїздів на Ясло нема, навіть товарних. Їсти ся хоче, нога болить. Я пішов жебракувати… Зайшов на залізничну столову і польською попросив хліба. Якби знали, шо українець, то, певне ножем би стукнули, а так дали кусень хліба. Діждався я товарного поїзда і виїхав до Ясла. Звідтам поїзд на Риманів через день.

Другого дня сів на поїзд, а він мене завіз аж у Сянок. В Риманові не останавлювався. З Переворска я виїхав у четвер, а в неділю ще не був вдома, в Сяноку. Сів знову на поїзд, їду до Ясла, а він поспішний, на нашій станції не ставав, я вирішив скакати з поїзда на станції. Вискочив і стрибнув на праву, болячу ногу, потім на здорову, а за тим знов на праву, впав. Почув голос начальника станції: „Дзєцко, чо ти зробіл, так можна себе убіць!”. Як впав, я скоро піднявся і пішов до виходу зі станції. Зубив затяв і так, якби нічого не сталося, пішов. Як ступав на болячу ногу, то в мене іскри в очах світилися. Все ж я скочив дуже удачно. Так я фражєрився, поки не вийшов з поля зору інших людей. Зайшов у рів, там була річка, я став митися, полегшало. До хати мені було йти кілометр і я йшов з 10-ї до 20-ї. […]

Німці не так воювали, як рускі, бо в них, як йдеш на війну, то або ранили, або вбили. Німці йшли на позиції, як на зміну на роботу. Після 24 годин на першій позиції їх змінювали, а вони в селі милися, приводили себе в порядок. Були жнива і вони дозволяли збирати зерно між фронтами, тільки забороняли класти мандлі (копи). Людей брали ночію на міжфронтову полосу щоб розкидали снопи.

Десь в половині вересня був наступ радянскої армії, німці повтікали, прийшли радянські війська. Коло нас в саду поставили «Катюші», що обстрілювали Карпати. Лем забрали катюші, як ці місця почали бомбити німці. Половина села розбомблена і згоріла. Наша хата осталася, а мамина, шо за 150 м від нас – розбомблена. Мама з братом Славком перейшла жити до нас.

Фронт передвинувся в Карпати, а до нас в село прийшла на відпочинок танкова частина. Дуже добрі були молоді хлопці. В нас був екіпаж танка на постою. Нам приходилося працювати день і ніч, звозити з поля зерно, копати бульбу, збирати, шо не успіли. В хаті господаркою занималися танкісти. Шо било в хаті, ми казали їсти, а вечорами била спільна вечеря. В хаті за їх перебування не пропало нічого, все по-господарски доглянуто. […]

Ішов 1944 рік. Ще за німців на наше село стали нападати польскі банди. Вбивали людей за те, що вони – українці. Забирали людей з поля із кіньми і ті пропадали безвісти. Їхало п’ять чоловік з Коросна додому, їх просто-напросто вбили. Це був жах. Біля кожної хати на дереві робили дзвінки і як нападала банда, то дзвонили, тарабанили, хто в що міг. В селі молоді люди били вооружені і вартували село зі всіх сторін. Я тоже мав карабін і гранати. Все било на поясі. Як хто мене зустрічав вечером на вулиці, то мій палец був на чеці. Я був готовий зірвати себе з своїми ворогами.

Подумайте, що з людьми робить політика! Жили разом між собою поляки і українці, як в Україні, так і в Польщі. Ходили одні до других, любилися, женилися і вдруг між них вступив дідько і почали різати одні других. Святкували свята одні і другі, молилися як в костелі, так і в церкви. Священики правили і там, і там, а потом польскі ксьондзи руководили бандами і вбивали наших священиків.

Польська влада так захопилася польонізацією, що забула християнску мораль. Знали тільки те, що Польща од “можа до можа” (ідея польського великодержавства з територією від Балтійського до Чорного моря – ред.). За часів польскої влади українец українцеви не мав продати поля, лем полякови, на жодну роботу українця не принимали. Як хотів робити в урядовій установі, мусів перенести метрику до костелу. Україну до Збруча заселили кольоністами і надавали їм майже безплатно самі лучші землі. Українців, як могли, зганяли з власних земель. „Цо, кабане, не умєш по польску?” – питали судді в судах. Українці – твердий нарід, а тим більше лемкі – нікого поляки не сполонізували, а якщо переніс метрику, при потребі, в душі оставався русином. Поляки інакші. Їхня країна під німецкою окупацією била всього п’ять літ і з поляків, певне, 15% стали фольксдойчерами. У нашому селі з п’яти польських сімей знімчилися дві. Українців з села – жодного.

Деякий час село мало спокій, поки в нас переомундірувалася словацка армія. Вони поляків ненавиділи і ті боялися йти в село. Коли їх забрали на фронт, банда появилася знову. Ще ми мали біду, коли в село тільки прийшли москалі. Мобілізували в нас 5 річників до війска. Поляків не брали, тільки українців. Ще не навчили стріляти, а вже погнали на фронт. Зразу багато загинуло. Хіба було жаль бандерів? Пізніше приїзджали в село і ловили в армію насильно. Приходилось втікати і ховатись від похідних воєнкоматів. Поляків не брали до армії, щоб завоювати прихильність їхнього населення, а наш брат мусить воювати і проливати свою кров за чужу країну.

Польскі банди вбивали українских інтелігентів, священиків, все, що називало себе УКРАЇНЦЕМ. Брати католикі не дивились на те, що ми належали до „єднеґо ойця папєжа” і не дивились на християнску мораль, а проливали невинну кров. В сусіднім селі Боську, коли правилась Служба Божа і правили три священики, в тім числі й катихета Головача, котрий мене вчив релігії, польска банда розстріляла їх з кулеметів при вході в церкву зі Святими Дарами. […]

На переговорах між Сталіним і Рузвельтом підписано вирок корінному населенню лемків, їх знищення. Це робилося в той спосіб, що українців (русинів) з батьківщини виселяют, а зайдів поляків заселяют на наші місьця. У нашому селі був пересильний пункт. Гори били сильно розрушені війною, спустошені та спалені. Лемки не мали виходу, писалися і їхали в Львівску область. Ми знали, що там за „комуністичний рай” і їхати не хотіли. Богато людей не хотіло їхати, дивились на нас. Тому кагебіст, котрий відповідав за наше село, мав заставити Вороблик виїхати. Він підмовив банду, а може й заставив своїх солдат зробити провокацію. Ночію підіслав їх з горішньої сторони в село. Бандити запалили хату і почали стріляти з скорострілів. Для того, щоб не било жертв, стріляли верхом, лем гілля летіло. У селі настала паніка. Ця провокація усіх дуже налякала, бо добре пам’ятали про те, що було в Боську.

 Депортація до УРСР

Весною 1945-го нас погрузили на вагони і поїхали ми в Львівську область…

Нас вигрузили на станції Ожидів в Олеському районі. Багато вільних хат било коло Львова, але тут треба било зразу записуватись в колгосп. Наші старші люди не хотіли і молоді мусіли скитатись декілька літ і по блату діставатися до Львова. На станції в Ожидові ми провели Зелені свята, сиділи під дощами ввесь тиждень. Район порекомендував нам села Золочівського району – Білий Камінь, Черемошню і Ушню. Родичі поїхали шукати хати, а там ше жили поляки. Все ж таки видали підводи і більша частина односельчан поїхала в Ушню, решта і поодинокі остались в тих двох селах. Ми приїхали до оселі Покутицких. І поки вони збирались до виїзду, ми жили в стодолі, хоча влада, яка нас заселяла, казала навпаки – нам бути в хаті, а їм – в стодолі. Приїхавши в село я дуже здивувався, шо вони всі говорять по-українски, а польскої не знают. Я говорю до них по-польски, а вони на мене очі вилупили. Молоді хлопці просили мене навчити і їх польскої. Я ж їм відказував, що цього не потрібно, бо обридло мені все польське. На Лемковині ми про бандерів зовсім нічого не чули, а тут поляки зі зброєю в руках від них оборонялися. Та я на це мало звертав уваги. Був настільки змучений, що тільки-но торкався до подушки, зразу ж засинав мертвим сном. Ночію поляки стріляли, відлякували нас, я ж нічого не чув.

Десь за дві неділі поляки виїхали. Просто так їх виганяли, як і нас із Польщі. Тоді стало легше. Почали знайомитися з селом. Настали жнива. Треба було зібрати зерно, так як нам дали господарку, било брусове, яке засіяли поляки, а ми збирали шоб мати з того хоч якийсь сніп. Я ходив з косою, мама відбирала і так до осені. Я так був змучений, що робив все механічно, на очі нічого не бачив. Треба било заготовити сіно, копати картоплю. Заготовити дрова на зиму. Приходилося робити мені з мамою. Дідо був старий, Славко малий, а бабця більше коло хати трудилася. Треба було засіяти на озимину і, звісно, молотити.

Ми контингенту не здавали, але москаль знає, як правдами і неправдами виманити. Благодійний, армійський фонд і т.д. В нас багато приїхало молоді і хоч тяжкий час, але горяча, молодеча кров грає. Ходити било страшно, але й вдома сидіти не хотілося. Ночію ходили партизани УПА і на них робили засідки москалі. Сам не знаєш, під чию гарячу руку попадеш. Як я ішов з села додому, то все співав і удавав п’яного. Часто я бачив на снігу горбкі і це означало, що попав на засідку. Бандерівці агітували йти в ліс із ними, а москалі організували “стрибки” для самооборони. Молодь знаходилась між молотом та ковадлом. Було зрозуміло, що горстка героїв нічого не вдіє з армією, що поборола гітлерівську Німеччину і має сильну техніку та запроданців-сексотів. Мій вуйко Міхнєвіч, мамин брат, був у той час головою сільради. Москалі організували комсомол, а ніхто туда не вступав, за це можна било дістати кулю в лоба. Бог мені допоміг в тім, що я оминув комсомол та й не попав до стрибків.

Вуйко знав, що має відбутись і мене заздалегідь відсилав на якісь курси. Як агітував район вступати в комсомол, я просто втікав, а коли організовували “стрибки”, то я був на курсах агрономів. Всіх хлопців з села визвали на воєнкомат, там визначили старшого Теретка, старшого кавалера, всім повісили карабіни на шию, дали набої і, кажуть, йдіть, куда хочете – в ліс чи додому. Звісно, вони пішли додому. Вночі прийшли бандери, оружія в усіх позабирали і привели їх до хати-пустки коло сільради. Теремкови дали 25 буків і всіх відпустили. Теремка ті буки спасли може й від Сибіру. Пізніше все ж таки організували “стрибки”, але мене вже не було, бо був в радянскій армії. Начальником стрибків був молодий Чиж з села Ялиховичі. Був він людиною поганою і бандери його вбили, коли він йшов на вечерю до Магомети. Родичі коли приїхали, забрали труп, а його батько сказав, що “собаці собача смерть”.

Редагування Тарас Радь

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео