Спогади Івана Вархоляка: про родину і Вороблик Королівський. Частина перша

Публікуємо спогади Івана Вархоляка (20.03.1926 – 15.03.2008), які нам надіслав його онук Тарас Вархоляк. Тут історія кількох поколінь родини Вархоляків з Вороблика Королівського, що неподалік Риманова та Коросна. Ми скоротили текст, проте зберегли мову оригіналу спогадів, щоб передати дух часу та переживання самого автора.

Вархоляк Іван Павлович  народився 20 березня 1926 року на Лемківщині в селі Вороблик Королівський Риманівської гміни Кросненського повіту, нині – Польща.

Отримав чотирирічну освіту початкової школи у Польщі. Пережив Другу світову війну (був серед робітників у складі дивізії “Галичина”). Депортований з мамою, братом, бабцею і дідом у село Ушня Золочівський район Львівську область.

varholiak_ivan

Іван Вархоляк в юнацькі роки. Фото з родинної колекції

Після військової служби в СРСР оселився вже зі своєю молодою сім’єю у Львові. Дружина – Марія з Дубляниць, також переселенка, але вже з Надсяння (село Дібча, Ярославський повіт).

Влаштувався на електроламповий завод, який згодом став заводом кінескопів. Там і пропрацював усе своє життя. Пройшов кар’єрний зріст від звичайного слюсаря до майстра (спочатку закінчив вечірню школу, а потім – школу майстрів). Кар’єри не мав, бо категорично відмовився вступати до комуністичної партії.

Вступне слово онука

Дідо помер більш як десять років тому. Він був запальною, впертою і твердою людиною. У дуже нелегкі післявоєнні роки поселився з дружиною у цілком чужому Львові та зумів дати впевнений шлях у життя чотирьом дітям.

Сьогодні його б назвали громадським діячем. Поруч із багаторічною роботою на заводі “Кінескоп” дідо співав у хорі “Лемковина” та знаходив час на те, щоб довго “воювати” за справедливість, писати скарги особисто Брежнєву і Горбачову – чи то через несправедливість із проїздом в автобусі, чи через земельну ділянку на селі.

Зламав дідове здоров’я інсульт. Тоді він багато читав, міркував та взявся за написання спогадів. Значна їх частка припадає на Лемківщину. Помітно також і те, що дідо запам’ятав чимало розповідей свого діда-тезки Івана. Їх тут теж можна побачити серед іншого: еміграція до Америки, протиборство москвофілів та народовців, Перша і Друга світові війни, напади польських банд і… наостанок депортація.

До 1999 року, коли були написані ці спогади, змінилось усе – побут, оточення, робота, та й навіть мова (аби це продемонструвати, у тексті збережено і лемківські, і русифіковані слова). Зрештою, у дідовій свідомості відбулася трансформація від москвофільства до українського патріотизму.

Тут є чимало описів Воробликів, Королівського і Шляхетського. Та цікаво те, що дідо від часу виселення ніколи не бував у рідних селах – протягом півстоліття саме такими їх зберегла його пам’ять.

28.01.1999р.

Спогади автора про село

Пишу я історію нашого роду щоби нові покоління знали, з якої землі їхні корені. Прошу пробачення в тих, хто буде читати мою безґрамотину. Може бути, що бракуватиме деяких слів, траплятимуться незакінчені речення, або ж неправильно зіставлені. Дається взнаки старість та після мікроінсульту не хоче слухатись рука. Взагалі я мало освічений, мої руки звикли до лопати, сокири, молота й зубила. В житю я мав бути хліборобом, жити в полі з худобою, вирощувати хліб і радіти сім’ї. Але Бог скерував в іншому напрямі. Я мусів бути ковалем, слюсаром та й працювати на інших роботах.

 Я – Іван Вархоляк народився на Лемківщині в селі Вороблик Королівський (Короснівський повіт, Львівське воєводство). За мого житя мінялися держави, райони, области і з тим мінялося моє житя. Від діточих літ то була справжня боротьба за виживання.

 …Якщо станете на станції Риманів (Романів), то побачите здалеку одразу два села: Вороблик Шляхетський і Вороблик Королівський. Обидва тягнуться вздовж річки Табор. До станції Риманів від самого дальшого кутка нашого села було півтора кілометра. Села тягнуться понад річкою Табор та Моравою. Село Вороблик Шляхетський – з лівого боку річки, дальше Табор пливе через Лядзін. Тоді – по лівому боці Риманова і Посаду Римановску (на той час уже спольщене село, – ред.). Називаю сторони проти течії ріки, це є в сторону гір. З другої сторони села тяглася гора Тавор. Це не дуже висока гора, яка переходила в похилу площину. Село було розташоване між рікою та горою. Можна було навіть сказати, що Тавор – це просто висота, яка переходила зі всіх сторін у рівнину. Коло тої висоти аж до станції Риманів і тяглося село.

Моє село, Вороблик Королівський, тягнулося по річці Морва по обох його боках. З правої сторони села була гора Філівка. Ця гора була багато висша за Тавор, але також переходила з одного і другого кінця на більш-менш рівнину. Сама висша точка гори була десь на середині села, довжина її десь 1,5 км. Філівка вся оброблялася. Від села була досить прикра, а з другої сторони більше положиста і переходила в рівнину. Щоби дістатися в поле, треба було об’їжджади з одної або другої сторони гори. Майже всі поля селян находилися за горою і до поля з іншого боку Філівки треба було діставатися в об’їзд. Пішки в поле йшли через гору, бо то була більше як на половину коротша. Між горами Тавор та Філівкою і вздовж ріки Табор і Моравою простяглись два українські (лемківських русинів) села. Між селами була рівнина і там оброблялися поля, а дальше до підніжжя гір були сіножаті. Ріка Табор була більша і коли випадали в горах дощі, приносила людям багато неприємностей. Морава була менша і трохи спокійніша.

Описую я про два села так, як ніби то було одно ціле. Хати нашого села і хати їхнього села віддалялися не більше як на 10 метрів, хоча й були… в різних повітах. Село Вороблик Шляхетський належало до Сяноцького, а Вороблик Королівський – до Коросна. Коросно тепер у Польщі стало воєводство (на той час, коли писав дідо. Зараз – повітове місто, – ред.).

Нам було набагато гірше жити саме у Короснянському повіті, ніж сусідньому селу в Сяноцькому. Майже всі села біля нас були польськими і всі самі тяжкі повинности накладували на українців. В Сяноцькому повіті переважали українці і їм було легше жити. До міста Риманова було 3 км. До Сянка по залазниці – 28 км. До Коросна було 12 км. Станція Риманів від міста була віддалена на 3 км. Желізна дорога проходила поза селом через наші поля.

У нашому селі була читальня імені Михайла Качковського, молочарня, бібліотека, магазин – цегляний одноповерховий будинок. Рядом був часний магазин. Трохи дальше по центральній дорозі була побудована двоповерхова школа, а біля церкви була двоповерхова плебанія, де жив священик.

Центральна дорога через село була (особливо в свята або неділі) дуже людна. У читальні і в клубі сходились люди, щоб дізнатись новости, слухали радійо, читали книги. В клубі робили репетиції. У нас був дуже гарний сільський хор. Дуже часто ставили вистави та танці. З довколишніх сіл до нас приходила молодь на забави та виставу. Між поляками та українцями в той час, до війни, були добрі відносини. Центральну дорогу називали поляки Варшавою і дуже любили погуляти нею.

Село ділилось на дві частини, горішню і долишню, а також декілька дільниць. У долишній частині був центр села і там знаходилися кооператива, читальня, молочарня і клуб – усе під одним дахом. Дальше була церква, плебанія, школа та часні магазини. Це була культурна частина села. Серед назв тут були Вандівка, Герляхівка, Пельцівка і село замикав двір поміщика Левітського. У горішній частині починалася житлова частина Вороблика – названня Міхнєвічівка, Зайківка, Щербатівка, Вархоляківка.

Горішній кінець села, звідки моя мама, звався Міхнєвічівка. Дальше жили Копчаки, Вархоляки, Пельци, Коршнєвичи, Коти, Палюхі, Струси, Ванди, Герляхі – це основні фамілії наших селян. Саме більше було Вархоляків та Міхнєвічів.

У моєму селі Вороблик Королівський до війни було 380 дворів. Під час війни багато хат згоріло і було розбомблено. Через наше село два рази проходив фронт. В селі проживали русини-лемки, поляки (5 родин), жиди (6 родин). Посеред села була досить велика кам’яна церква.

Натомість у селі Вороблик Шляхотський була старенька дерев’яна церква. Два наші села і третє, Лядзин (Ляджин), були однією парафією. У нас правилося дві неділі, а на третю відправа була в котромусь з інших двох сіл. Я пишу в своїй історії про два села і Ляджин, бо на час мойого житя це був свого роду острів українців поміж поляками. Правда у Ляджині, найближчому до Риманова, було вже десь половина українців і половина поляків.

Село Вороблик Шляхотський було трохи менше за Королівський, але поляків було вдвоє більше, так як на залізничній станції майже всі робітники були поляками. Жидів, певно, менше ніж в нас. Посеред їхнього села був побудований двоповерховий “Народний дім”, рядом був буфет, молочарня і «склеп» (магазин з продтоварами), де було все потрібне селянинові.

Іван, мій дід

…Дід мій (по татовій лінії) – Іван Вархоляк, народився 1869 р. і у сім’ї був наймолодший. Найстаршою була сестра по мужу Костельна, брат Йосиф і ще одна сестра, що була замужем за Котом (їх імен не знаю). В молодих роках померла їх мама і дідові тоді було приблизно 3 роки. Прадід Петро Вархоляк був багатою людиною, але спився і не було кому коло його господарки ходити. Прабабка померла, видно, з горя і тяжкої праці. Коня весною замість запрягати до роботи, то треба було самого прадіда піднімати. Корова здохла, їсти не було в хаті нічого, навіть тої дрібненької бульби […]

Десь було дідови 5 років, як помер батько і його мачуха віддала на службу до одного багача Копчака. Ніхто чужій дитині задурно їсти не давав. Дідо помагав молоти (підставляв під ноги, бо був малий). Пас корови, навчили його прясти, рубав дрова, носив воду. «Копчак був такий нелюд, що в любу погоду заставляв працювати надворі. В мене руки пороспадались і з ран текла кров. Я не міг в руки нічого взяти, а мусів рубати дрова. Побачив то сусід Ф. Макар, забрав мене до себе до хати, рани мої позамазував, позавивав, накормив і вечером завів назад до Копчака. Господаря Макар висварив і сказав, що Бог єму за сироту заплатит», – розповідав дід.

Тоді дід пішов на службу до іншого багача – Коршнєвіча. Тоже треба було тяжко працювати: вночі коні пасти, а вдень всю роботу по господарці робити.

Коли дід був вже старший, пішов служити до двора (форнальм). Старша сестра виїхала в Америку. Дід задумав і собі поїхати до Америки, але до того часу не заробив на білет. В нього був хресний батько Байгер, котрий жив на станції, там працював. Дід пішов до нього і той йому дав потрібну суму. Байгер був доброю людиною і дав просто так. Але дід не забув цю доброту і згодом віддячив Байгерові.

В Америці дід жив у сестри і працював на фабриці, де виготовляли труби. Це була зварка ковальським способом, так як тоді ще зварочних апаратів не було. У великому пєцу нагрівали трубу до білого кольору і пропускали шар всередині. Після цього гартували в чанах олії. Там працювали по робітнику на кожні 15м. Робота була тяжка і багато людей не витримували, слабнули. Дід якось то всьо видержував. Зарплату вони одержували кожної суботи. Більшість робітників після получки напивалися і не виходили на роботу. Робота була так розпланована, що як хоч – можеш робити, але людина мусить стояти на місці […]

Пропрацював я там довгий час, але фабрика стала на ремонт. Всіх робітників звільнили. Кожен йде до каси, йому видають гроші. Пішов і я, але мені грошей не було, значить я маю виходити на роботу. Та й, думаю, що я там робитиму, коли осталися самі ремонтні бригади? Другого дня майстер мені каже: “Найди собі палицю і на кінці забий гвоздя. Будеш ходити по цеху, збирати папірці і викидати до смітника”. Думаю собі, які ж гроші я за це получатиму? В суботу іду до каси, а мені виплачують так, як і раньше. Шість місяців був ремонт і я так працював. Коли завод знову почав працювати, мене перевели на більшу оплату і на легшу роботу. Я сидів у будці над кранбалкою і піднимав нагріті труби, перевозив їх до великого чана з оливою і там вона гартувалася.

Пропрацював там десь 3-4 роки, заробив грошей, захотілось поїхати додому. Приїхав з Гамерикі гарно одітий в солом’яному капелюсі з куфрами. У селі всі дивляться: поїхав оборванцем, а вернувся як панок. Зустрів мене хресний батько, розцілував і каже: “Дитино, я давав тобі грошей і ніколи не думав, що ти мені повернеш, а ти не тільки не зіпсувався в чужій стороні, але і навчився розуму!”.

Перш за все треба було іти до корчми і почастувати громаду. Так тяглося декілька день. До мене підходят такі, шо любили сватати і кажуть: “В Палюха є файна дівка, підем завтра сватати”. Взяв горілки, ковбаси, хліба, та й ідем. Прийшов під хату і щось якби мене вкололо і відозвалося “Не йди!”. Я не пішов. Горілку з ковбасою і хлібом випили і з’їли на дереві. Після цього за декілька день підходят до мене другі свати і кажуть: “Підем сватати до Герляха – є файна дочка”. А Герлях в той час був війтом. Умова: якщо будуть двері відкриті, то згода, заходим, а як нє, ну то нє. Все це робилося в коршмі. Беру знов горілку, ковбасу і хліб, і йдем. Сват один взяв за двері – не закриті. Заходим в хату і починається церемонія: хліб прийняли, кличуть до столу, а дівки нема і не знаю, яка вона. Вона ж бідна спала і нічого про те, що діється, не знала. ЇЇ розбудила мама зі сну, одягла, причепурила, дала курку під паху і до ксьондза на заповіди. Дівчина зі сну не знала що ся робить і не бачила свого нареченого добре, але мусіла виконувати волю батьків». […]

Коли почалася в 1914 році війна, діда брали в Телергоф. А було це так. Дід в селі був активістом. Коли будували чилальню, він своїм майном гарантував позичку в банку. Читальню назвали імені Михаїла Качковського. У той час побутував афоризм «русин до русина». А що то за «русин» – дід не дуже того знав, бо не розбирався в політиці. А інтелігенція села підігравала під польську дудку. Діда арештували, повезли до Коросна. По дорозі дід розказав поліцейському все своє життя, а той був добрий чоловік і вирішив допомогти. “Суд був воєнно-полевий. Жандарм пішов перший і розказав суддям, хто я на ділі. Мене тут же відпустили. Це було велике щастя від Бога, що судді не були мадярами. Тії нічого не розбиралися, а зразу вішали. Скільки горя вони принесли нашему народу, скільки перевішали невинних людей за те тільки, що він був рус! Телергоф був самий більший лагер, де посадили всю інтелігенцію, священиків, та найбільш свідомих селян”, – розповідав дід.

Війна продовжувалася. Москалі погнали австріяків за Карпати, а потом знову прийшли австріяки. Дід розумів, що як ще попадеться в руки правосудія або мадярам, то живим не вийде. Москалі дуже не любили жидів, їх запрягали до возів і заставляли себе возити, били їх нагаями, заставляли пастися. Як приходили австріяки, то жиди робили фальшиві доноси, людей розстрілювали, а вони забирали їхні господарки. Австріяки вірили жидам.

Дідо пішов з відступаючими москалями. Зупинився аж на Великій Україні, під Києвом. Працював у господарів, потом переїхав до Житомира і став торгувати: перепродував білизну та інші старі речі. «Одного разу до мене підійшло два здорових мужики. То, що я продавав, порозкидали, мене вхопили під пахви і потягнули за місто, а дальше до лісу. Коли я продавав, коло мене була одна жінка. Она це все бачила, побігла додому, розказала чоловікові. Він прибіг і почав з ними говорити. Вони не слухають, тільки тягнуть мене в ліс. Він свиснув і з дому прибіг ще один здоровий мужчина. Вони відібрали мене і напівживого притягли до хати. Вдома та жіночка мене відходила, що я прийшов до себе. Ця жінка, як ангел-хоронитель як побачила, що мене схопили, позбирала всі мої шмати і казала синам мене оборонити. Правду кажуть: на все воля Божа».

Бабця в той час з малими дітьми мусила обробляти господарку і крутитись, щоб якось вижити. В Росії революція, Австрія розпалася, почалась ще одна війна. Дід повернувся додому і почав господарити. На наших землях утвердилася Польща. Вона почала війну проти більшовиків. Поляки робили мобілізацію і збирали хлопців до армії. Була агітація, щоб хлопці не йшли до польської армії і не воювали проти братів-українців. Хлопці ховалися і не йшли в армію. На село наслали військо і жандармерію. Кожна хата мала держати і кормити солдатів та коней. Батько тоже підпав під мобілізацію. Почалася охота на хлопців. Одного, як він втікав – застрілили. Батька піймали там, де він заховався. Жандарм сильно його збив і відбив легені. Все ж таки батько відслужив в армії у колійовому полку (залізничні війська). […]

Дід прислуговував у церкві на Службі Божій, купив до церкви світило, та й все інше, потрібне для відправи. Він був людиною чесною та справедливою. Якийсь час ходив до церкви, але вже не прислуговував. Дальше зрозумів, що церква і ксьондз – то є різні речі. Пішов до сповіди і почав працювати на благо церкви. Хоча з ксьондзом Соломоном дідова дорога ще раз пересіклася.

Батько демобілізувався з армії, став допомагати дідові в господарці. Старша дочка Юлія вийшла заміж за Шуля з села Лядзин. Весілля було силуване. Цьотка любила другого хлопця. Він був небагатий, та мав молочарню і робив там сир на зразок теперішнього «Голландського». Він був поляк і цьотка добре б з ним жила. Шуль був старим, але багатим кавалєром. Дідо казав: “Я віддам тебе за того діда. Візьмете катеринку і будете ходити по базарах”. Цьотці не солодко там жилося і не раз приходила до бабці – плакала на свою долю. Я не раз чув як бабця сварили діда за те, що він занапастив дитину. В цьотки довгий час не було дітей, вона лічилася і їздила на курорт до Криниці. Завагітніла, народила. Я вже пам’ятаю, як ходив на хрестини до сестрички. Гарна була моя сестричка.

У нас в селі заложили споживче товариство “Сільський господар”. Це була українська орґанізація. Читальню Крачковського звали москальською. Дід якраз будував читальню, закладав власну хату, щоб взяти позичку в банку. Шуль був членом “Сільського господаря” і вважався українцем, а дідо ходив да читальні та вважався кацапом. Це все була робота поляків, щоб наставити брата проти брата. Вороги все таким способом нас завойовували.

У неділю привозили в “Сільський господар” лікаря Цєплого і він там мав доповіді та агітацію. Що він за людина і що він за українець, ми пізнали, коли прийшли німці. Він отруїв мого однолітка, єдиного сина в мами – Миколу Опавку. Приїхав, дав укол, і пацієнт зразу ж почорнів та вмер.

Я його спосібности, як лікаря, тоже знаю – трохи мене не відправив на другий світ. У мого діда був такий звичай, що на Різдво, Великдень та престольний празник Успенія він кликав гостей. Мене посилав на станцію до Унбра і я брав півлітри спирту і дві пляшки содової води “Рикля”. А дідо вже все це сам розбавляв. Гостей ходив кликати я, а найважливішим з них був зять Шуль. Після поділу в селі на кацапів та українців дід мене післав на другий день Великодня просити на гостину. Я прийшов і так, як мене вчили, кажу: “Казали дзядзьо і бабця, щоб ви, біду і ви, цьотка, і ви, бабцю, і ти, Ганю, прийшли до нас на гостину”. Бідо каже: “Ідь і скажи своєму кацапови, що моя нога в него не буде”. Я собі думав, що він жартує, але дивлюся, що цьотка чось плаче. Не знав, що робити і кажу знов все спочатку. Біда взяв мене за плечі і каже: “Іди, повідж так, як я тобі повідав”. Просто з хати мене вигнав. Все як було, я розказав дідови. А дідо каже: “Як ся женив, то він чим побільше поля дер і не боявся, шо то кацапске. Поле його і коло нього моє: єго значит українске, а моє – кацапске?”. Пройшов якийсь час, років може два, і в “Сільському господарі” робили фестини. Я пригнав корови з пасовиська і пішов подивитися. Там заходити я не мав права, бо я кацапчук і мене виганяли. Але я заглядаю. Дивлюся, а мій дідо, зять його, брат, бабця і ще там якісь в буфеті випивают. Дід капелюх на бакир має, щось говорят і цілуются з зятем.

…Тепер повернемося до того часу, як мій батько повернувся з армії. Треба було сина оженити. Дід намітив, що в Ганки Міхнєвички є на виданні Каська. Треба поженити! Не знаю, як молоді, і як тато, та мама хотіли собі не тата, а іншого – Ореста Шуля. Він потом був мій хресний батько.

Тато був гарний хлоп, я так думаю, бо він вдався до бабці Вархолячки. Дали на заповіди і тут знов виникла сварка між ксьондзом Соломоном та дідом. Дід пішов до ксьондза, щоб домовитись і заплатити за шлюб. Соломон йому каже: “Ви, Вархоляк, маєте худобу, поле, то ви його цінуєте. А я маю дочки і за ними треба давати посаг білизну, посуд срібний, золотий, золоті ложки і т.д. Я би просив, щоб ви мені дали золотом або сріблом”. Дід побілів, скочив на ноги і каже: “Твоїй дочці треба золоті тарілки і золоті ложки, а мій син нехай з цебра їсть, бо він не може з золотої тарілки їсти?”. Ксьондз зразу втік до другого покою. До діда прибігла попада (їмосць), зачала заспокоювати, предложила закурити. Як підсумок – ксьондзу дід заплатив тодішніми грішми.

Бабця з роду Герляхів

Бабця народилася 1879 року в сім’ї Герляхів. Прадід Павло був з польського роду, але перейшов до української віри, став русином. Прабабця Текля переробила його на свій манер. Прадід був неграмотним, але довгий час перебував на посаді війта. У Павла і Теклі було четверо дітей: один хлопець і троє дівчат.

Найстарша дочка Марія вийшла заміж за вдівця Коршнєвіча, того, що дзядзьо в нього служили. У них було троє дітей: сина вбили поляки, коли він ухилявся від армії. Старшою дочкою Коршнєвичів була Катерина, котра вийшла заміж за Міхнєвіча й мала двох дітей (Михайло і Тидіська сьогодні живуть в селі Ушня Золочівського району). Друга дочка Коршнєвичів пішла до шлюбу з Котом, а третя – Юлія вийшла заміж за Олексяка, вони мали троє дітей. Ті діти тепер жиють на Черемошни (село того ж Золочівського району).

Другою дочкою Герляхів була моя бабця, а третя вийшла заміж за Турковського і мала п’ятеро дітей. З них два сини повмирали в Підгайчиках – були сильними комуністами. Павло та Іван були забрані до Німеччини, а звідтам переїхали до Америки. Донька Марійка перед власним весіллям «помішалася», а під час війни, бомбардували німці село, бомба впала на їхню хату і Марійка з батьками загинула. Текля Турковська була найстаршою. Вона вийшла заміж за Войнара і мала двох дітей: Івана та Олю. Вони живуть в Підгайчиках. Наймолодшим був Тимко Герлях. Він мав жінку з Тупяків. В них було два сини та три дочки. Старший син Павло женився в Пельца і помер на Білому Камені (Золочівський район). Молодший Іван женився, мав трьох дітей, про яких нічого не знаю. Сестра Марійка вийшла заміж за Тешнара, мала двох синів й дочку. Ще одна дочка Тимка Герляха, Югаска, вийшла заміж, та в шлюбі не була щаслива. Діти її живуть у Білому Камені. Ще про одну саме молодшу дочку вуйка я забув написати. Її звали Оля. Вона мала чоловіка, сина. Жила в Теребовлі, а тепер живе у Львові.

Вуйко Герлях був добрим господаром та поважною людиною. Служив у австрійській армії, мав звання старшини. Воював на фронті десь в Альпах. Мені дуже запам’яталося, що він не дав ошукати себе жидам. Розкажу два случаї. Вуйко держав бугаїв, кормив добре і пускав до корів. А потім такого вже вгодованого бика продавав жидам. Згодився за платню завезти на станцію і там прив’язати. А коли жиди хотіли завести бика до вагону, він вирвався і втік додому. Вуйко піймав його і завів до стайні. Жиди не приходили по бика кілька днів. Коли прийшли по нього, вуйко попросив плату за те, що кормив бика ті кілька днів. Жиди хотіли вернути гроші, а вуйко каже, що він бігав і стратив вагу. Жиди подали на вуйка до суду і це затяглося на декілька тижнів. Суд призначив, щоб жиди заплатили вуйкові за усі дні. А жиди ще доплатили за те, щоб вуйко завів бика у вагон. Вуйкови заплатили солідну суму.

Вдруге вуйко мали гарного коня, але він був впертим (тсуй) і якщо не хотів працювати, то й годі його з місця було зрушити. Під ним навіть раз палили вогонь, а він ні на що не реагував. Вуйко якось найшов на нього підхід. Все по-доброму коло него ходили, просили і так якось зробили. Жидам сподобався той кінь і вже мали на нього купця. Привели до вуйка іншого коня міняти. Вуйко сказав жидам при свідках, що кінь є тсуй, а вони кажуть, що все одно знають, що робити. Взяли коня до стодоли і зачали його вчити батогами, але це нічого не помогло. Він ставав щораз гірший, а продати його не могли. Приходили жиди до вуйка, але він показав їм свідків. Жиди того коня добили, а вуйко лишився задоволений з обміну, бо новий кінь виявився дуже добрим.

Далі буде …

Автор: Іван Вархоляк

Редагування Тарас Радь

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

1 коментар до Спогади Івана Вархоляка: про родину і Вороблик Королівський. Частина перша

  • Володимир висловився:

    Щиро вдячний ВСЕУКРАЇНСЬКОМУ ТОВАРИСТВУ ЛЕМКІВЩИНА (львівська обласна організація) а, ще білше своєму племіннику ВАРХОЛЯК ТАРАСУ. ТАРАСЕ!!! Я Тобі від щирого серця гратулюю за таку клопітку й потрібну справу, яку Ти проробив по відродженню нашого родинного коріння, нашої історії. Ти просто зробив унікальну річ.
    З великою приємністю перечитую, ці потрохи призабуті рядки, Перечитую по декілька разів, щоб більше збагнути їх зміст, глибину
    їх значення, – особливо в наш час.
    Ще раз Тобі безмежно вдячний за підготовлену і опрацьовану цю публікацію. З нетерпінням буду очікувати на її продовження.
    З повагою Володимир.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео