Останні коментарі

Чи був Енді Воргол українцем?

Передруковуємо переклад статті Олександра Мотиля, в якій автор намагається знайти відповідь на питання про ідентичність відомого американського художника лемківського походження Енді Воргола.

motyl

Понад сорок п’ять років тому, 3 липня 1968 року, найвідомішого у світі русинського митця поранили і ледь не вбили у його квартирі в середмісті Нью-Йорка. Він називався Андрій Варгола або – як він згодом став відомий – Енді Воргол.

Воргола досліджували як художника, дизайнера, письменника, режисера, видавця і навіть як філософа. Його називали генієм, idiot savant, провокатором і шахраєм. Але нью-йоркський авангардовий митець, який диктував закони моди, так само (і ледь не передусім) був сором’язливим сільським хлопцем слов’янського походження, який народився і виховався у глибоко релігійному і замкненому східноєвропейському ґетто в Піттсбурґу. Одна з книг про Воргола називається Who is Andy Warhol?1. Почасти відповідь на питання полягає в тому (і жоден з авторів видання її не запропонував), що Енді Воргол завжди залишався Андрієм Варголою.2

Енді Воргол – хлопець з русинського ґетто

Воргол жив у русинському ґетто в Піттсбурґу від дня свого народження, 6 серпня 1928 року, до середини 1949 року, коли він переїхав до Нью-Йорка. Батьки його були русинами, які походили з села Микова у Карпатах, спілкувалися рідною мовою зі своїми трьома синами і ніколи так і не вивчили англійської мови. Перші шість років Енді прожив з родиною у напрочуд бідному східноєвропейському анклаві, який з одного боку був оточений крутими пагорбами, а з іншого – річкою Моготґабела та залізничними шляхами. 1934 року родина перебралася у замешкану слов’янами робітничу дільницю Оукленд, на узвишші міста. Попри цей підйом соціальною драбиною, родина Варголів (і Андрій) залишилися повністю зануреними в місцеву русинську спільноту. Далека родина Варголів проживала в Піттсбурґу. Як і їхні русинські приятелі та сусіди, родина була глибоко релігійною, святкувала християнські свята згідно з юліанським календарем (Різдво припадало на 7 січня, а не 25 грудня) і долали чималий шлях для літургії в греко-католицькій церкві святителя Івана Златоуста, де Енді охрестили. Навіть сімейний лікар Варголів був чільним активістом русинської спільноти3. Русинська мова, культура, їжа, обряди й ритуали безумовно становити цілком звичайну складову повсякденного Ендіного світу.

Воргол думав, що він потворний і вважав, що не вписується в рамки спільноти. Хоча його низька самооцінка була частково наслідком того, він був хворобливий, сором’язливий і ґей, утім важко не запідозрити, що тут не обійшлося без впливу його статусу вихідця зі Східної Європи та батьків, які мали дивний вигляд, послуговувалися ламаною англійською, часто ходили до церкви і не розуміли американського життя. Через зосередженість на расизмі та антисемітизмі, ми схильні забувати, що американське суспільство маргіналізувало й дискримінувало слов’ян відколи ті почали масово приїжджати до США наприкінці ХІХ століття. Ворголовий досвід подібних стереотипів мусив особливо відчуватися у Піттсбурзі, де русини не лише мешкали в брудному ґетто, але й виконували найчорновішу роботу. Справді, русини, які заполонили сталеварські заводи і вугільні шахти в Пенсильванії у першій половині ХХ століття в цілому займали найнижчі щаблі в суспільстві еміґрантів, навіть ще нижчі, ніж італійці, ірландці та німці.

endi_vorgol

Ворголове відчуття русинської національної ідентичності було мінімальним, він навіть мамин «сильний акцент» вважав чехословацьким4. Звісна річ, це могло бути ухилянням або відмовкою, але чим би це не було, воно явно не слугувало доказом сильної русинської свідомості. Ворголове «русинство», схоже, було передсвідомим видом, який зводить з розуму націоналістів і будівників нації. Ендіне походження було «об’єктивно» русинським, адже він народився і виріс у русинській спільноті та навіть володів мовою. Але він, здається, ніколи не прийняв «суб’єктивного» русинства і не вважав русинські надбання своїми. Втім насправді ніхто не може йому цим дорікнути. У 1930-х і 1940-х роках Америка ще не відкрила багатокультурності та розмаїтості й більшість емігрантських етнічних спільнот привозили до Америки мрію та шукали шляхів до асиміляції. Коли влітку 1949 року Воргол сів на автобус до Нью-Йорка, він не тільки покидав провінційне містечко задля столиці світового мистецтва. Він так само намагався позбутися етнічного і культурного багажу, який ускладнював його сумнівне відчуття ідентичності й не додавав упевненості в собі.

Енді Воргол – греко-католик

Воргол виховувався греко-католиком. Ним же вочевидь помер, його похоронили на греко-католицькому цвинтарі Святого Івана Хрестителя, десь за тридцять п’ять кілометрів на південь від Піттсбурґа у звичайній могилі поруч із батьками. Існує, однак, переконливий доказ, що він залишався греко-католиком після переїзду до Нью-Йорка у 1949 році й здобуття визнання та статусу зірки в 1960-х роках. Він регулярно молився, і вдома, і в церкві, й часто ходив на недільну літургію. Дослідник русинства Реймонд М. Гербенік підрахував, що протягом 1976-1987 років Воргол згадує про молитву у щоденникових записах шістдесят три рази, а про відвідування церкви – тридцять чотири рази.5 Ультра Вайлет, одна з Ворголових суперзірок, пише, що «як римо-католик (sic!) Енді поклонявся магії Церкви».6 Боб Коласелло, редактор часопису Interview, зауважив, що «католицизм пробігає Ендіним життям і творчістю»7 – спостереження, яке видається вкрай точним у світлі багатьох промовистих релігійних картин і принтів, які Воргол створив у 1980-х роках. А фотограф Крістофер Макос зазначив, що Енді «міг бути більше схожим на нас, католиків, тому що в усіх нас було однакове минуле: літургія, священики, монахині, католицька школа, відчуття провини. Його релігійність була вельми приватною частиною його життя».8

Наскільки приватною була Ворголова релігійність чітко видно з тумби, на якій зберігалися «вирізьбленні з дерева фігури святих, розп’яття, статуя воскреслого Христа і Біблія» (Heavenly Manna: A Practical Prayer Book for Devotions for Greek Catholics).9 По суті, ця тумба була алтарем. Розвішені у домі ікони, образи і розп’яття можуть вказувати на релігійний склад мислення, а от особистий алтар у спальній кімнаті свідчить про дещо інтенсивнішу релігійну віру, яка зазвичай асоціюється з opus dei, а не горезвісним бурхливим нью-йоркським світом, у якому Воргол оселився і який до певної міри створив у 1960-70-х роках. Світ фільму Chelsea Girls якраз не славився своїм богобоязливим благочестям і релігійною побожністю.

Як Воргол умудрився поєднати ці два суперечливі пориви? Як зумів заповнити два таких діаметрально протилежних світи, тобто грецько-католицьке русинство і нью-йоркську течію POPism?10

Відповідь полягає в тому, що для Воргола релігія була невід’ємною від його етнічності, таким чином він завжди залишався дивакуватим русинським юнаком із Піттсбурґа і так само постійно був греко-католиком. Макос тонко вловлює зв’язок між цими двома сторонами його особистості: «У церкві він був Андрієм Варголою, а не модною поп-зіркою Енді Ворголом. Думаю, йому від цього ставало значно легше. Вона відновила йому картину світу, у якому він виріс. У церкві він був анонімним католиком»11. Русинський юнак Воргол міг легко залишитися людиною, яка ходить до церкви і, можливо, навіть вдається до таїнства покаяння саме тому, що русинські юнаки саме так чинили, особливо якщо вони були, як у випадку з Енді, маминими хлопчиками.

Особливий вид грецького-католицького обряду, що практикується багатьма русинами, також міг допомогти Ворголові поєднати ці два неподібних способи буття. Ватикан зі його догмами, пишнотою й урочистістю знаходився так само далеко від Карпат, як і від слов’янських нетрів Піттсбурґа. Більшість греко-католицьких священиків одружуються, створюють сім’ї та ведуть як світський, так і релігійний способи життя. Русинські, українські, польські та словацькі селяни, які жили та молилися і в Карпатах, і в Піттсбурзі знали, що, незважаючи на католицький моральний осуд, парафіяльний священик зможе простити їм численні віровідступництва, якщо відповідні молитви промовляться й відповідні таїнства виконаються.

Найважливіше, можливо, те, що Ворголове життя показує, що суть релігії не зводиться до догматичної віри та суворих правил моралі, як критики релігії часто-густо наполягають. Ворголова здатність залишитись католиком у «Бурхливі 60-ті» наводить на думку, що релігія у першу чергу заключається в пошуку смисла буття. Очевидно, релігія допомогла Ворголові зрозуміти ким він був у світі (греко-католицьким русином), і, крім того, вірогідно допомогла йому збагнути, ким він був у всесвіті (особою з глибокими відносинами зі своїм творцем). Ворголове життя показує, що для релігії може знайтися місце навіть у найбільш світському, анти-релігійному середовищі саме тому, що завдяки своїй гнучкості релігію можна помістити в нішу, у спосіб життя або навіть зробити ставленням, яке може водночас і захистити від світу, і надати значення світові. Єзуїтський священик Джеймс Мартін стверджував, що святі теж грішники.12 Воргол, хоч і навряд чи був святим, демонструє, що грішники так само шукають святості – незалежно від їхніх міркувань про можливість чи неможливість потрапляння до раю.

Ворголове етнічне походження та його мистецтво

Чи Ворголове етнічне походження вплинуло на його мистецтво? Хоча більшість мистецтвознавців та істориків навіть не замислюються над цим питанням, його походження мусило таки вплинути. Як двадцять років життя у русинській спільноті не могли не позначитись на Ворголові? Переїзд із Піттсбурґа до Нью-Йорка, мабуть, символізував розрив із минулим, і це, напевно, віддзеркалювало його недостатню «суб’єктивну» національну свідомість. Утім, було би безглуздо думати, що стільки років не залишили сліду на його подальшій творчості. Гербенік зробив безцінну послугу з каталогізації всіх можливих взірців впливу русинства на Ворголове мистецтво, але він не зміг зробити більшого, ніж вказати на разючу схожість між карпатськими стилями колірних схем, великодніми яйцями, іконами, вишивками та деякими з Ворголових картин. Годі сказати чи години проведені у молитвах серед золотих ікон, які є прикметними для східного обряду католицизму, якось вплинули на знаменитий Ворголовий портрет Мерилін Монро. У цьому є логіка, але, з іншого боку, Енді міг загорітися ідеєю після блукань у відділі середньовічнього мистецтва у Музеї Метрополітен у Нью-Йорку.

Зрештою, якщо Вейн Кестенбаум на повному серйозі висуває гіпотезу, що Ворголовий фільм «Сон» (Sleep) (у якому зображений чоловік, що просто спить упродовж декількох годин) насправді про непрості стосунки Воргола з покійним батьком13, то чому б не запропонувати набагато вірогідніше твердження: що двадцять років русинського життя не могли не залишити сліду на Ворголовій психіці? Якшо так, то я пропоную вважати надмірно інтелектуалізовані спроби Ворголових інтерпретаторів представити його глибоким філософським мислителем – коли Енді розглядають у світлі його походження – менш переконливими, ніж Гербеніковий доволі-таки слушний висновок, що Ворголова «квазі-філософська межа» має багато спільного з русинськими прислів’ями.14 Ба більше, Ворголове часте мовчання і його відмова сприймати мистецтво надто серйозно може послужити глибоким філософським коментарем про стан людини або – значно правдоподібніше – може бути позицією, яку обрав вихідець зі Східної Європи із змішаними почуттями щодо гламурного світу Нью-Йорка. Аналогічним чином, Ворголове трактування мистецтва як товару часто інтерпретувалося як новаторське переосмислення природи мистецтва в капіталістичному суспільстві, але водночас може розглядатися (можливо, більш точніше) як переконання сільського хлопця, що мистецтво, в тому числі народна творчість, є частиною повсякденного життя і відтак може бути засобом для існування. Хлопець із русинського ґетто явно не був idiot, але й він правдоподібно не був savant і представляти його таким – означає чинити наругу над Ворголовою історією життя.

Андрій Варгола, хлопець із русинського ґетто, розвінчує міфи начебто Енді Воргол, нью-йорківець, що встановлює традиції, приваблює. Сьогодні прийнято говорити про винайдену, уявлену й вибудовану ідентичності, мовби щось подібне може статися внаслідок помаху палички. Так чи так, Енді Воргол завжди залишався Андрієм Варголою. Або, висловлюючись дещо точніше: Енді Воргол постійно боровся з Андрієм Варголою. Ми воліємо думати, що Варгола залишився на автобусній станції у Піттсбурзі. Насправді ж його, так само як і Енді Воргола, поранили в 1968 році.

Чи був Енді Воргол українцем?

Коли Воргол жив у Піттсбурзі, то лише горстка русинів декларувала, що вони представники окремої русинської нації. Активний свідомий русинський національний рух виник у гірських районах східної Словаччини, південно-східної Польщі та західної України головним чином після розпаду Радянського Союзу в 1991 році та Чехословаччини в 1993 році. Станом на сьогодні число тих, хто називає себе русинами становить приблизно 1,2 мільйони. Їх може бути більше, а може – і менше: все залежить від того, скільки русинів вважали себе українцями, словаками чи поляками протягом ХХ століття, поки не винайшли себе самих. Додає труднощів і те, що коли Андрій Варгола народився, назву «русини» так само використовувала більшість теперішніх мешканців західної України, які вибрали означення «українці» лише у 1930-1940-х роках. Не дивно, що нині і русини, і українці вважають Енді Воргола своїм.

І обидва народи мають очевидні підстави для цього. Зрештою не підлягає сумніву, що Енді Воргол був Андрієм Варголою, греко-католицьким русинським хлопцем з Піттсбурґа. Крім того, не підлягає сумніву й те, що більша частина греко-католицьких русинських хлопців Ворголового покоління не сповідували виокремлиної русинської національної ідентичності й більшість юнаків, які невдовзі почали зараховувати себе до греко-католицьких українців — чи в Східній Галичині, чи в Західній Словаччині — спочатку були греко-католицькими русинами. Словом, Енді Воргол з повним правом може вважатися частиною культурної спадщини обидвох націй. За таким самим принципом жодна з націй не може вважати Воргола своїм свідомим представником. І русини, й українці повинні усвідомити, що коли справа доходить до об’єктивної культурної приналежності або суб’єктивної етнічної ідентифікації, то США мають, мабуть, найбільше право на Воргола і його мистецтво.15

Наша здатність віднайти сліди Ворголової ідентичності щонайменше в трьох культурних спільнотах має кілька наслідків. Хоч і розходяться погляди на питання, чи може людина мати кілька ідентичностей (вочевидь, ця гіпотетична здатність багато в чому залежить від означення ідентичності самою людиною: якщо ідентичність гнучка й ситуативна, тоді нема причин, щоб кілька ідентичностей не співіснували; якщо ж ідентичність ієрархічна та особлива, в такому разі лише одна ідентичність є «справжньою», а всі інші – другорядні), але факт, що ми можемо приписати Ворголові елементи русинської, української та американської культури нічого не говорить про те, ким він себе насправді вважав. Ворголовий великий архів може відкрити його «справжню» ідентичність, або, не менш вірогідно, Воргол міг не мати жодної думки з цього питання або не переймався тим, щоб її озвучити. З іншого боку, той факт, що ми можемо «об’єктивно» приписати Ворголові принаймні три культурні традиції ілюструє воістину цікавий аспект для дослідників культури: будь-яка людина в будь-якому місці, незважаючи на те, чи вона митець, чи науковець, чи посадова особа є результатом впливу низки культур.

Думаю, Ворголове тристороннє культурне походження має найцікавіший наслідок для України та українців. Ясна річ, що Воргол, не будучи українцем, тим не менш, принаймні почасти, належить до української культури. Недавня виставка «Український модернізм» в Українському музеї в Нью-Йорку або книга Дмитра Горбачова «Українські авангардисти як теоретики і публіцисти»16 ґрунтуються на аналогічних засадах – навіть «російські» та «єврейські» митці України належать до української культури і, вірогідно, навіть до українців. У такий самий спосіб, Франца Кафку можна розглядати в контексті (а також як такого, що належить) до чеської, єврейської, німецької, австрійської, габсбурзької і центральноєвропейської культур – аналогічно як Микола Гоголь правомірно є частиною української культури, а Ніколай Ґоґоль – російської.

Ці приклади наводять на думку, що створення концепції культур в Україні – зверніть увагу на множину – може вартувати обговорення. Росіяни розрізняють поняття «русский», «российский» і «русскоязычный», створюючи у такий спосіб низку концентричних культурно-лінгвістичних кіл, які всі певним чином стосуються російської культури, і всі зручно налаштовані до розширення і протидії у залежності від обставин, потреби й – останнє, але найголовніше – політики. Дещо подібне може трапитися (і, правдоподібно, вже відбувається) в Україні. В українській культурі можна помістити, або зробити так, щоб у ній можна було помістити Воргола, Малевича, Бенедикта Ліфшица, а також – якщо на це вже пішло – Андрія Куркова, але тільки тоді, коли вона розширить свої межі і включатиме не лише культуру етнічно свідомих українців, але й культури усіх інших жителів України. Українська культура в цій інтерпретації охоплюватиме – кажучи точніше, хоч і дещо неокоривно – культуру/культури України. На питання однини чи множини, де починається і закінчується Україна – то нехай вже дослідники культури/культур вирішують.

З англійської переклав Остап Кінь

Джерело:Histor!ans

Уперше опубліковано: Alexander Motyl, Was Andy Warhol Ukrainian?, Harvard Ukrainian Studies, Vol. 32–33 (2011–2014): 549–555.

Посилання:

  1. Colin MacCabe, Mark Francis, and Peter Wollen, eds., Who Is Andy Warhol? (London: British Film Institute and Andy Warhol Museum, 1997).
  2. Щоб ознайомитися з чудовою дискусією про Ворголове коріння та ідентичність, див. Elaine Rusinko, “We Are All Warhol’s Children”: Andy and the Rusyns, The Carl Beck Papers in Russian and East European Studies, no.2204 (Pittsburg, Pa.: Russian and East European Studies Program, University of Pittsburg, 2012).
  3. Про доктора Пітера І. Зідика, див. Paul Robert Magocsi and Ivan Pop, eds., Encyclopedia of Rusyn History and Culture (Toronto: University of Toronto Press, 2002), с. 511; Myron Kuropas, The Ukrainian Americans: Roots and Aspirations, 1884-1954 (Toronto: University of Toronto Press, 1991), с. 323, 325; Victor Bockris, Warhol (New York: Da Capo Press, 1997), с. 38
  4. Andy Warhol, The Philosophy of Andy Warhol (San Diego: Harvest, 1975), с. 21.
  5. Raymond M. Herbenick, Andy Warhol’s Religious and Ethnic Roots (Lewiston, NY: Edwin Mellen, 1997), с. 68.
  6. Ultra Violet, Famous for 15 Minutes (Lincoln, NE: iUniverse, 2004), с. 7.
  7. Bob Colacello, Holy Terror—Andy Warhol Close-Up (New York: Harper-Collins, 1990), с. 17.
  8. Christopher Makos, Warhol: A Personal Photographic Memoir (New York: New American Library, 1988), с. 53.
  9. Jane Daggett Dillenberger, The Religious Art of Any Warhol (New York: Continuum, 1998), с. 33.
  10. Andy Warhol and Pat Hackett, POPism: The Warhol Sixties (San Diego: Harvest, 1980).
  11. Makos, Warhol, с. 53.
  12. James Martin, My Life with the Saints (Chicago: Loyola Press, 2007).
  13. Wayne Koestenbaum, Andy Warhol (New York: Penguin, 2001), с. 25-27.
  14. Herbenick, Andy Warhol’s Religious and Ethnic Roots, с. 76.
  15. Енциклопедична стаття про Воргола в Encyclopedia of Rusyn History and Culture, с. 505, саме передає цю невизначеність.
  16. Дмитро Горбачов, Олена Попета і Сергій Попета, ред., Українські авангардисти як теоретики і публіцисти (Київ: Тріумф, 2005).
Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео