Останні коментарі

Завадка Риманівська. Історія села. Ч.3

Продовження статті про історію села Завадка Риманівська. У третій частині розкривається особливість культурного життя завадчан, а також воєнні та повоєнні роки депортації.

Культурне життя

Довкола церкви і школи завжди в’язалося і культурно-громадське життя села. Оскільки переважно скрізь у тогочасних селах священик і учитель були єдиними представниками інтелігенції, то від їх культурного і політичного рівня, від рівня їх свідомості майже повністю залежало громадське життя села. Так було і в Завадці Риманівській.

Географічне розташування Лемківщини, поділ її території ландшафтом Низького Бескиду і розчленованість кордонами сусідніх держав, віддаленість від основних культурних і політичних центрів Галичини позначилось на формуванні менталітету лемків. Відчуття постійного тиску, соціального, національно-релігійного від поляків, словаків, німців, угорців, в оточені яких жили, виробило у лемків консерватизм, який захищав їх від асиміляції, космополітичних процесів, зберіг їхні традиційні індивідуальні риси, характерний побут, спосіб господарювання, життя. Це відзначив і виходець із Завадки Риманівської Олексій Торонський, який у своїй праці «Русини-лемки» (1860 р.) писав, що лемко допитливий, але не легковірний, обережний у запроваджені нового, його, як і інший русинам, притаманна своя філософія: «В нас так не бывало, за наших вітців так не было, а добрі было на світі».

Однак консерватизм стримував нові культурні і політичні віяння. Тут переважала староруська, русофільська течія, яка виникла серед української інтелігенції Закарпаття, Галичини, Буковини в першій половині XIX століття і набула значного поширення на початку XX століття за підтримки і активної пропаганди агентів царської Росії. Проповідниками ідеї москвофільства в селах Лемківщини були переважно священики та деякі учителі, які засновували читальні «Общества ім. М. Качковського» для проведення своєї роботи, спрямовані проти національного пробудження і поширення ідеї українства, утворення українських громадських організацій.

Польська окупаційна влада після українсько-польської війни 1918-1919 рр. розпочала репресії проти українського населення, яке боролося за своє національне визволення. Влада активно підтримувала поширення москвофільства як методу розколу громадськості, для полегшення асиміляційних процесів. Це особливо чітко окреслено львівським воєводою на так званій вузькій нараді воєвод 1937 р. у Варшаві. У своїй доповіді він сказав: «Наша асиміляційна політика не може бути раптовою і нервовою, така діяльність викличе протидію, потрібно постійно і систематично ліквідовувати українські осередки. Вважаю, як правильно, проводити нашу політику серед лемків, пробуджувати в них окремішність від українців. Це має бути початком і основним засобом для досягнення остаточної мети їх ополячування». Ці процеси не оминули й Завадку Риманівську.

Читальня «Общества ім. М.Качковського» в Завадці Риманівській заснована 1910 р., однак у зв’язку з подіями Першої світової війни припинила свою діяльність. Намагання відновити діяльність читальні відноситься до 1931 р., коли до Управи «Общества ім. М.Качковського» у Львові було надіслано лист за підписом Петра Сеня. Фактично, читальня відкрилася у 1932 р. У фондах Львівського державного історичного архіву зберігся лист Управи до сільського старости Завадки Василя Кухти та дяка Петра Сеня від 18 червня 1932 р. з подякую за ініціативу відновлення читальні. У відкритті читальні, як засвідчує цей лист, брав участь делегат «Общества» о. Кирило Чайковський, колишній парох греко-католицької парафії у Мшані. За даними Львівського воєводського управління у Короснянському повіті внаслідок діяльності цього священика 18 громад на Лемківщині опинилося під впливом русофільських організацій.

Свою діяльність читальня розпочала з формування бібліотеки. У листах до «Общества» у Львові, які писав учитель Тимофій Фучила, висловлювалося прохання надіслати до читальні книжки, причому, перша посилка книжок, як інформував один із засновників читальні Кирило Чайковський, мала бути безкоштовною. На початку 1934 р. у бібліотеці було 128 книжок. У 1933 р. члени читальні почали будувати в Завадці народний дім, придбавши на той час ділянку землі та будівельні матеріали. Керівництво читальні зверталося за допомогою до львівської управи «Общества ім. М.Качковського», однак допомога не надійшла. Будинок будували з дерева і майже завершили його до кінця року. Але взимку 1934 р. новобудова згоріла у пожежі, винуватцем якої члени вважали своїх односельчан, налаштованих про-українськи, «злочинна рука мазепинська», як писалось в замітці газети «Земля і воля» від 29 липня 1934 р., підписаній псевдонімом «Член читальні».

 Члени читальні відразу взялися за відбудову спаленого будинку, фактично почали будувати заново, але тепер уже мурований, кам’яний і цегляний дім. Будівництво закінчилося наприкінці 1934 р. Дім був двоповерховий, 13 х 18 метрів. На першому поверсі розмістили кухню і приміщення крамниці, а на другому – залу зі сценою. На спорудження дому витратили 1600 зл. Вже у вересні у новому домі відбулася вистава. За допомогою на будову читальні правління через газету і листовно зверталось до «Общества» у Львові, до мешканців Лемкіщини, але отримало мізерні кошти – від Управи «Общества» у вигляді позики 250 зл. на 4 роки до 1 липня 1939 р. Матеріали про Завадку Риманівську постійно друкувалися в газетах «Земля і воля» і «Лемко», автор яких підписувався як «Член читальні». Очевидно, це був учитель місцевої школи Теофіл Фучила. В одній із таких заміток у «Землі і воля» від 31 березня 1935 р. під заголовком «Хто помагав, а хто шкодив в Завадці Рим[анівській], повіт Сянок» повідомлялося, що загальні збори членів читальні, які відбувалися 3 березня 1935 р., висловили подяку голові її правління Петрові Буглю та Василеві Петрочкові за те, що вони були «головними пружинами» будови нового дому, а також усім, хто допомагав споруджувати дім. Подякували також директорові школи в Зиндранові Й.Байкові за подаровані 4 дерева на будову та громаді сусіднього села Телява за надану допомогу, а також о. Т.Мишковському зі Львова та місцевому селянинові Іванові Балутянському. Одночасно збори висловили обурення поведінкою громадського уряду Завадки Риманівської за «вкрай недоброзичливе ставлення до будови».

Загальні збори читальні, на яких правління звітувало про свою діяльність, проходили регулярно на початку кожного року. На зборах обирали новий, або залишали старий склад правління. За цими звітами читальня мала 120 (1935 р.) ,137 (1939 р.) членів на 1100 мешканців села. При читальні функціонував драматичний гурток, який щороку давав по 2-3 вистави. Щонеділі у читальні збиралися її члени для спільного читання книжок і газет «Земля і воля», «Наше слово», які передплачувала читальня. Бібліотека формувалася в основному з видань «Общества ім. М.Качковського». В ній нараховувалося 165 (1935 р.), 284 (1939 р.) примірників.

Основний дохід читальня мала від оренди зали народного дому на весілля і забави, театральні вистави і коляди. У 1935 р. дохід становив 511  золотих 05 гр., в видатки – 355 золотих 92 гр. Кошт витрачалися на завершення будови народного дому, на передплату газет, членський внесок до кооперативу, на адміністрацію, податки, страхування.

У 1935 р. головою правління читальні був обраний Петро Бугель, його заступником – Т.Стец, секретар –  Михайло Барна, касиром – Григорій Турко, бібліотекарем – Т.Зозуля, заступниками членів управи – Степана Радко і Тимофій Гуфрей, членами контрольної комісії – Іван Фрич, Степан Сьвянтко, Василь Кобельський, а їх заступниками – Тимко Пельо та Теодор Пельо.

На останніх зборах, які відбулися 5 лютого 1939 р., було відзначено зниження активності членів читальні, зокрема, протягом звітного року не відбулося жодної вистави драматичного гуртка, «бо члени не хотят безплатно трудитися», люди не сходились в неділю на спільні читання, на забави намагалися пройти безоплатно. У тому році за несплату членських внесків  зі списків членів читальні виключено 22 людей.

До складу останнього правління читальні були обрані: Степан Радко – голова, Василь Петрочко – заступник, Григорій Турко – касир, Теодор Крупей – секретар, Михайло Барна – бібліотекар, Петро Кухта і Теодор Щерба – заступники членів правління, Теодор Гарайда, Василь Оздоба, Семан Кобеля – члени контрольної комісії.

Із документів діяльності читальні ім. М.Качковського видно, що в селі було відчутне протистояння між односельчанами-русофілами та прихильниками української ідеї, згуртованих навколо читальні «Просвіта», яка також діяла в Завадці, та місцевого пароха о. Михайла Жеплинського. Ідеєю русофілів було єднання з Руссю, під якою вони розуміли іноді Росію, іноді Україну, що перебувала у складі Росії, хоча у 1930-х рр. не було вже великої царської Росії, а Україна була у складі СРСР.

Майже одночасно з відновленням роботи читальні ім. М.Качковського у Завадці Риманівській була заснована і читальня «Просвіти». 20 червня 1933 р. ініціативна група засновників читальні надіслала листа до Львівського воєводства з проханням взяти до відома заснування читальні на підставі статуту, 5 примірників якого додавалося до листа. Лист підписали о. Михайло Жеплинський, Теодор Граничний, Семен Челак, Іван Челак, Петро Явиляк, Іван Вархол, Гриць [Івча]нецький, Ваньо Лазор, Іван Шафран, Василь Грозьо. Читальня у Завадці була названа на честь св. Юрія. На превеликий жаль, архівних матеріалів про діяльність «Просвіти» у селі не немає. Тому про різні освітянські справи дізнаємося, у першу чергу, з матеріалів часопису «Наш лемко» (редактор – Юліян Тарнович, видавець – Іван Тиктор).

Період існування часопису «Наш лемко» був переломним у житті українців галицької Лемківщини. Змістова частина часопису відображала багату палітру тогочасного суспільно-політичного і культурного життя. У відповідь на діяльність Лемківської комісії при товаристві «Просвіта» у Львові та публікацій «Нашого лемка» польська влада активізувала спроби асиміляції лемків, ізоляції Лемківщини від українських впливів. З цією метою було видано «Лемківський буквар» говіркою, вилучено частину Лемківщини з-під впливу Апеляційного суду у Львові, а українські кооперативні організації з-під впливу Ревізійного союзу національної кооперації, посилився тиск польської влади проти «Просвіти» та інших освітніх закладів. Тому друкування матеріалів-хронік, статей, фольклорних матеріалів, пісень та віршів про Лемківщину було надзвичайно важливим, і часопис мав велику популярність і авторитет не лише у Лемківщині, а й на Буковині, Волині і Закарпатті, а також серед галицької еміграції в США, Канаді, Чехословаччині а інших країнах.

На сторінках часопису «Наш лемко» знаходимо понад 20 публікацій різного характеру про життя мешканців с. Завадка Риманівська. Члени редакції на сторінках часопису вели активне листування із завадчанами з приводу різних питань: про пожежу у читальні, про відкриття школи, про передплату часопису. Тут з’являється також і статті нових передплатників про обряди і літературну творчість, про історію та церковні справи.

Однією з перших публікацій є коротка інформація про пожежу читальні ім. М.Качковського (1934 р.): «В Завадці Риманівській згорів дім читальні Качковського. З тої причини газета «Земля і воля» робить великий шум, та обвинувачує в тім українців. Гов, тримай бики, бо процесія іде! Не можна такого виписувати, коли не має жадних доказів. А може самі свої підпалили через якусь сварку ,або таки тому, щоби накинутися на українців? А може навіть хтось третій».

В одній із публікацій натрапляємо на інформацію про надання фінансової допомоги різним лемківським селам у 1935 р.; з-поміж іншого повідомляється, що пароху Завадки Риманівської о. Жеплинському передано 200 зл. на різні потреби. Автор іншої статті звертається безпосередньо до мешканців Завадки Риманівської: «Призадумайтеся, брати Завадчани, та розсудіть, як воно ліпше може вийти. Чи-ж у вашім селі не може бути порядна кооператива, молочарня, сільська пекарня, мясарня? А ремісників у вас багато? Не може бути в нас порядний коваль, колодій, столяр, кравець? Мало у нас здібних хлопців, що могли би піти до міста навчитись ремеслу, а відтак заложити верстат у своїм селі, щоби наш гріш не йшов у чужі руки. А газдове, час подумати про поліпшення господарки, про закладання садів, огородів, пасік. Маєте такий гарний збут на товарі, як масло ,яйця, молоко, ярини, ягоди, овочі. Чи-ж далеко вам до Івоніч-Здруй, а там літники того потребують. У ваших руках ваша доля, а ми радою та вказівками вам поможемо! Незавадчан».

Часто у часописі згадується і про шкільні  справи, і про дитячі садочки. З-поміж лемківських сіл, де добре організоване і дитяче виховання, названо також і Завадку Риманівську («на Абрамовій»). Дітей вчили співати, танцювати, а також декламувати поезію. Організовувались фестони, інші імпрези.

Досить широко описано виїзд із села у 1938 р. пароха о. Михайла Жеплинського: «В селі Завадка Риманівська дня 4. Травня ц. р. згромадилася коло приходського дому велика маса народу; поприходили старші газди й молодші, всі наче на який празник. Та не був це радісний день празника для Завадчан, тільки сумний день прощання свого улюбленого Душпастиря, з яким прожили вони у великій згоді й пошані впродовж 10 років. І саме наспів день, і всі прийшли попрощати Дорогого Духовного Провідника, що навчав слів Великої Правди й синівської любови. А треба знати, що в часі свого приїзду до нашої парохії застав В. пр. о. Михайло Жеплинський наше село забуте Богом і людьми. Перше завдання й гаряча постава о. Ж[еплинського] піднесла це гірське село під релігійним і національним оглядом. До того церква була в оплаканому стані. За стараннями о. Ж[еплинського] та його гарячих закликів зложили місцеві ідейні парохіяни та їх земляки за океану таку складку, що вже в 1931 р. основно відмальовано церкву; закуплено 3 кращі фелони, св. плащеницю, три пари хоругов, відзолочено чаші та справлено багато інших конечних церковних річей. Знов же в дочірній Кам’янці куплено 3 дзвони (один з них важить 300 кг.) та фелон за 400 злотих. Те, що у присілку Завадки на Абрамовій засновано першу на Лемківщині школу «Рідної школи» – теж заслуга о. пароха. За його почином і під його проводом засновано в Завадці Чит[альню] «Просвіти», а в Абрамовій кружок Рідної Школи, який в минулому році занявся улаштуванням дитячого садка. При помочі о. пароха покінчило двох хлопців дяківську школу в Перемишлі, а один господарську садівничу школу в Милованні. Крім цих, один здібний хлопець із Завадки ходить до гімназії в Перемишлі та один є в ремісничій бурсі у Львові. Місцевий парох ніколи не зважає на підлі наклепи місц[евого] учителя кацапа, який – так бодай всі люди оповідають – писав доноси до Зрою про все, що діється в селі. Бо треба всім чесним людям знати, що канапи, то така порода, що не хоче, щоб бідний селянин стався розумнішим, щоб йому краще велася господарка; москаль тішиться, як газда голодує, як немає в що вдягнути своєї дитини, як чорна недоля жене його завчасу до гробу; тоді для москаля найбільша радість. Унаслідок таких доносів пропала о. Ж[еплинського] 6-місячна пенсія. Але ніщо його не спинило хоч і по тернистій дорозі йти до мети. Засіяне слово видало гарні овочі. Сьогодні немає сили, що звела б Завадчан на манівці. При від’їзді любого Душпастиря провадило його 42 фіри до стації в Івоничі. А згромаджені парафіяни вздовж цілого села уставилися в довгий шпалір і довго зі сльозами в очах дивилися, як поволі за Дуклянськими горами скрився їх Дорогий Батько Духовний. Імогутнє бажання свідомих Завадчан продовжити культурну працю осталося як велика заповідь. Приявний».

Війна і депортації

Війна для Завадки Риманівської, як і для всієї Лемківщини, почалася  1 вересня 1939 р. нападом нацистської Німеччини на Польщу. Село пережило довгі роки окупації, протягом яких сплачувало непомірні контингенти, а молодь була вивезена на примусові роботи до Німеччини, в концтабори.

Внсени 1944 р. Завадка Риманівська, Кам’янка та інші села Дуклянщини опинилися в епіцентрі подій Карпатсько-Дуклянської воєнної операції, яку здійснила 38-ма армія Першого українського фронту під командуванням Кирила Москаленка. Основні бої цієї операції відбувалися у вересні – жовтні 1944 р. Радянські війська наступали від півночі з метою заволодіти основними шляхами сполучення, один з яких вів з Дуклі на захід до Нового Жмигрода, другий на південь – до Дуклянського перевалу,я кий відкривав вихід до Словаччини. Наступ радянських військ не дав очікуваного результату. Вдалося лише втримувати 3-кілометрову ділянку в районі сіл Глойсці-Івля. Містечко Новий Жмигород до кінця операції залишався в руках німців. Зазнавши невдачі на цьому напрямку, командування 38-ї армії перенесло наступ східніше Дуклі. Перед військами, які наступали від Вороблика Королівського на Риманів, стояло завдання перекрити шлях відступу німців на південь і зайняти Яслиська й Тиляву. Проте це також не вдалося здійснити. Тоді був розроблений новий план, за яким 18 вересня внаслідок наступу в напрямку Королик Польський, Любатова треба було вийти в район Дуклі, Нового Села, Завадки Риманівської, а на кінець дня – в околиці Мшани, Тиляви. І цей план також не вдалось виконати. Бої наближались до Угорського шляху, який вів на Дуклянський перевал. Тоді було заплановано нанести удар на відтинку двох кілометрів уздовж цього шляху південніше Дуклі. Для цього було зосереджено майже 600 гармат і мінометів – по 300 стволів на 1 км. фронту. Наступ підтримувався бомбардувальниками. Внаслідок масивної атаки 38-ма армія пробила оборонні позиції німців. Все це відбувалося 23 вересня, а не 18 – як планувалося. Того ж дня було взято Тиляву, наступного – 24 вересня – Мшану. Почався наступ на Смеречне, Вильшню, який тривав три дні. Завадка Риманівська, яка знаходилась на відстані 2 км. від Дуклянського тракту також розділила долю сусідніх сіл – Терстяни, Тилява, Мшана, Смеречного. Внаслідок боїв було цілком знищено Кам’янку, яка, як і Смеречне, Вильшня, сьогодні не існує.

Після відходу фронту на захід, на Завадку Риманівську, Кам’янку, як і на інші села, де ще залишилися лемки, почали нападати польські банди, які вбивали, грабували селян. Грабунки ставали щораз частішими і жорстокішими, згадував виходець із Кам’янки І.Кирпан. Це примусило селян оборонятися із зброєю в руках. Було встановлене цілодобове вартування навколо села. В одну із таких ночей бандити напали на родину Федора Турка. Господареві вдалося втекти, а піднятий селянами крик і звук церковного дзвона, який кликав односельчан на допомогу, а також застосування зброї змусили бандитів втекти. Та все ж вони підпалили збіжжя на фірі, що стояла на подвір’ї. Ця родина переселилася і живе в с.Червоному Золочівського району на Львівщині. Наступного дня село наповнилося польською поліцією, яка шукала зброї  і «винуватців» нічної стрілянини. Поліціянти погрожували розстріляти все село, якщо зброя не буде здана протягом трьох днів. Через кілька днів у село автомашинами прибуло польське військо. Почалися брутальні обшуки, які супроводжувалися грабунками, побиттям і приниженням селян. Групу чоловіків зібрали у центрі села, примусили лягти обличчям до землі і не ворушитися, побили солтиса Фалатовича, який заступився за своїх односельчан. Після цього наїзду війська хат селян залишилися спустошеними, пограбованими, з подвір’їв зникла живність. Худоба залишилася тільки та, яка в час наїзду була на пасовиськах. У людей не залишилося продуктів харчування. Селяни не могли проїхати через польські села до найближчого міста за покупками, бо там на них нападали, села були блоковані. З однієї такої поїздки через Любатову не повернувся додому Федір Радко, якому було 22 роки, і досі ніхто не знає, що з ним сталося.

Внаслідок воєнних лихоліть мешканці Завадки Риманівської та Кам’янки вирішили разом їхати на схід власним транспортом – возами у назначений день, який тримали у таємниці. До залізничної станції у Вороблику доїхали без пригод і розташувалися вздовж колії на пероні. Тут, під відкритим небом, вони майже місяць чекали, поки подали вагони-телятники. Ще через кілька днів до вагонів причепили локомотив. На першій зупинці в Боську вияснилось, що два вагони з кіньми і чотирма вартовими десь згубилися чи залишилися у Вороблику. Люди занепокоїлися, просили пояснень, порятунку, звернулися за допомогою до залізничної служби і до поліції, просили повернути їм їхнє майно. Проте усі урядовці лише розводили руками на знак, що нічого не знають і допомогти не можуть. Про долю худоби, а також чотирьох молодих хлопців – 16-річних Івана Челака й Михацла Барни і 20-річних Васил Бобрика та 40-річного Івана Кобеля – невідомо до сьогоднішнього дня.

Ті ж мешканці Завадки і Кам’янки, який не переселили в Україну, було депортовано під час операції «Вісла» у 1947 р. Тоді із Завадки Риманівської було депортовано 62 особи, а 4 мешканці-українців залишилися в рідному селі. На той час у селі уже були й нові поселенці – 94 поляки.

Село Кам’янка поволі зникало. Вцілілі від війни хати і церква розібрали мешканці сусідніх польських сіл – Любатова, Королика Польського, Ясюнки, Посади та ін. Територія колишнього села, поля заросли ялівцем, лісом. Сьогодні лише здичавілі яблуні, груші, черешні засвідчують, що тут колись жили люди, господарі.

Джерело: Завадка Риманівська / Упор. М.Старчак-Вавричин, Я.Швягла. – Львів: Видавничий відділ ЛНАМ, 2006. – с.15 – 38

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео