Останні коментарі

Андрій Андрейчин – український літограф з Лемківщини

1.-Andrij-Andrejchyn_670x927-217x300

2 вересня 1865 року у лемківському селі Устя Руське (сьогодні – Устя Горлицьке) народився відомий український друкар-літограф, художник-гравер, видавець та громадсько-культурний діяч Андрій Андрейчин (1865-1914).

Мистець-літограф належав до того самого покоління, що й Іван Франко, Михайло Грушевський та інші діячі на суспільному і культурному полі, які не цуралися також політики та будували в Галичині основи модерного українства. Свій вклад у цю справу мали й вихідці з лемківських Бескидів, як хоч би провідні члени Української національно-демократичної партії та посли до Львівського Крайового сейму і Віденського парламенту, а за фахом юристи – уродженець Нової Весі, піонер фінансових кооперативів Дем’ян Савчак (1847–1912) та Данило Стахура (1860–1938) з Полян (Мисцівських), який в цьому колі показався найбільшим «довгожителем», отже мав можливість взяти участь у визвольних змаганнях (член галицької Української Національної Ради і поселенець Самбора).

Вони вийшли з «простого люду»
На відміну від «покоління 1848 року», яке було переважно священицького походження, всі названі особи були «з простого народу» й діяли, орієнтуючись уже не так на «доброго цісаря», але більше на народні сили, які активно засвоювали здобутки українського руху т.зв. Великої України (Наддніпрянщини). До речі, Андрейчин свою дорогу в мистецтво почав саме над Дніпром, після цього, як закінчив 4-річну школу в Горлицях і посмакував гімназійних наук у Новому Санчі, 1879 р. подався до Києва. Був це самовільний вчинок, без згоди батьків, отже й без фінансових засобів, тому подорож 14-річному юнакові прийшлося відбути пішки, як це робили підляські та холмські селяни, які навесні ходили на богомілля до Печерської лаври. Ця «проща», виявилася вдалою, адже Андрієві пощастило влаштуватися в Київську рисувальну школу Миколи Мурашка, науку в якій оплатив йому відомий меценат Євген Чикаленко. Через два роки Андрейчин переїхав до Львова, де продовжував навчання в Художньо-промисловій школі (закінчили її м.ін. Григорій Кузневич та Олена Кульчицька). На життя заробляв, працюючи в літографії Львівського промислового товариства, технічним керівником якої був українець Антін Пришляк.

Саме з цим найбільш мистецьким видом друкарського куншту молодий лемко зв’язав свою дальшу долю, здобуваючи практичні вміння також під час військової служби, яку відбув у військовій корпусній літографії в Кракові, де освоїв літографію різних масштабних карт, відтак, працюючи на літографічних підприємствах Відня й Будапешта, де й отримав свідоцтво про закінчення фахової освіти. Тоді, 1893 р., відкрив у Львові власну літографічну майстерню, якою керував до передчасної смерті. Помер 4 січня 1914 р. на сорок дев’ятому році життя. Під керуванням його сина, Володимира Андрейчина (1893–1947), підприємство продовжило існування до 1939 р., коли його «націоналізувала» совєтська влада й практично знищила.

Незважаючи на велику конкуренцію, молодий підприємець, обдарований мистецьким хистом, який дбав про оснащення своєї літографії модерним обладнанням, зумів не лише втриматися на ринку, але й здобути визнання, що підтвердили також медалі на галицьких крайових виставках у Львові (1894 р.) і Стрию (1906 р.). Отже «знала громадськість А. Андрейчина і його здібності та солідність фірми у всій Галичині». Тому замовлень було вдосталь, хоч, звісно, найближчими серцю були ті, що в’язалися з рідною історією та культурою.

Андрейчин літографував знамениту «Народописну карту Руси-України», яку опрацював географ Григорій Величко (тоді вчитель в українській гімназії в Перемишлі). Ця перша велика українська етнографічна карта вийшла накладом Товариства «Просвіта» у двох варіантах – великому (79 х 130 см), виконаному 19-ма фарбами і наклеєному на полотні (1896 р.), а відтак у зменшеному, як додаток до «Календаря» («Мала народописна карта українського народу», 1897 р.). Літографія була в цю добу практично єдиним способом масового тиражування кольорових ілюстрацій, отже в майстерні А. Андрейчина друкувалися не лише карти, але й таблиці до публікацій у «Матеріялах до українсько-руської етнольоґії», які від 1899 р. випускало Наукове товариство ім. Шевченка (наприклад, у І томі 35 аркушів малюнків до праці М. Кордуби «Писанки на Галицькій Волині», у Х таблиці зі зразками одягу з пограниччя Лемківщини та Бойківщини). Не можна забути й про раніше видані літографічні альбоми «Вишивки Всхідної Галичини» на основі рисунків Антона Хойнацького (1895 р.) та «Українські моноґрами для вишивок хрестиками і гафтом» (1896 р.), продовжені новими випусками 1909 та 1911 р.

Літографічний друк був також основним засобом поширювання музичних творів. їх замовляли освітні та музичні товариства, а часто й самі композитори. Загалом А. Андрейчин літографував твори близько 30-ти авторів (у тому числі й на слова поезій Шевченка), серед яких були й уродженці багатого на видатні музичні таланти Надсяння – Михайло Вербицький (Шевченків «Заповіт», солоспів), Станіслав Людкевич (Шевченків «Косар», для чоловічого хору з фортепіано) чи Іван Лаврівський («Заспівай ми, соловію», сл. Я. Головацького, для мішаного хору а капела).

Уродженець Розточчя
Великий ужинок принесла співпраця літографа з автором історичних полотен Антоном Пилиховським (1860–1921), ще одним цьогорічним ювіляром, для нас тим цікавішим, що народився він на надсянському Розточчі, у селі Новій Греблі поблизу Любачева. Плодом цієї співпраці були, перш за все, твори, які популяризували українську історію та її діячів, як-от композиція «Київські і галицькі князі» (25 облич на тлі різних історичних будівель), картини важливих подій (для прикладу, дорогичинської коронації 1253 р., з підписом «Посли папи Інокентія IV передають корону королівську князеви галицькому Данилові») та альбоми «Козацькі гетьмани» (12 портретів) і «Рисунки знаменитих церков Малої, Великої і Білої Руси» (40 арк., серед них церкви Холма, Замостя, Люблина та підляського Коденя і Супрасля). Велику популярність здобула також етнографічна картина «Гаївки. Народні ігри в Світлий понеділок» (дехто називає її «Гаївками на Лемківщині», однак ні в архітектурі церкви, біля якої відбувається дійство, ні в одязі його учасників нічого лемківського не помітно).

Присвячена Т. Шевченкові поштова картка, яку проектував і літографував А. Андрейчин

Присвячена Т. Шевченкові поштова картка, яку проектував і літографував А. Андрейчин

А. Андрейчин помер у символічний момент: саме наближалося перше Шевченкове 100-річчя. Однак в історії української шевченкіани він записався більш як автор графічної композиції, якою прикрашено палітурки «Кобзаря Тараса Шевченка», випущеного у трьох книжках Науковим товариством ім. Шевченка (1893–1895 рр.). Потім власник палітурного закладу Євген Спожарський за цим же рисунком замовив у майстерні Андрейчина листовий папір та поштову картку (1900 р.). Таким способом літограф, родом з лемківського Устя, став автором найстарішої кольорової шевченківської листівки. Для любителів національної містики важливим є факт, що рідні домівки двох визначних шанувальників Кобзаря, старший з яких малював і тиражував картки з його портретом та «біографічними місцями», а молодший «хрущував» на шевченківських вишнях.

Тихі герої сучасної історії
За описом у географічному словнику, в час Антоничевого народження добратися до Новиці та вибратится з неї було вкрай важко. Єдина дорога в широкий світ вела берегом потоку, над яким лежить село, аж до впадіння в Ропу, а далі долиною цієї річки.

Саме над Ропою лежить «мазярське» Лося, про яке хочу згадати на завершення цих історичних роздумів, бо цього року випав також ювілей народженої в Лосі Лідії Колянчук (з роду Євусяків). Ось герої цієї сучасної історії, бо історія в житті її родини постійно присутня. батько пані Лідії, Василь Євусяк, 1914 р. був, як австрійський громадянин, інтернований на території Росії, куди завело його мазярське ремесло, та вивезений у Сибір. Він щасливо повернув на рідні землі. Однак знов прийшлося боротися з історією – 1947 р. вони стали «поселенцями з акції „Вісла”».
У 90-ті роки Лідія Колянчук з родиною переїхала до Перемишля. Пані Лідія, за фахом лікар-офтальмолог, але й активний діяч, голова Українського лікарського товариства у Польщі (1998–2001 рр.). Таким чином підтвердилася народна мудрість, що хто бореться, той поборе! Коротко кажучи, на цьому прикладі видно, що естафета поколінь – продовжується.

Автор Юрій Гаврилюк

Джерело: Наше Слово №52 від 27 грудня 2015 року

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео