Рух за (російське) православ’я на Лемківщині

На початку XX століття у деяких селах Лемківщини, так само як в Східній Галичині та Буковині, звилися молоді русофіли, родом з цього регіону, висвячені у сан священика в Російській імперії, які спонукали до зміни конфесії. Центром руху зі зміни конфесії були Граб, Вишовадка, Озенна в Ясельському повіті,  а також ща західніші місцевості в Горлицькому повіті Сорне, Довге і Ждиня – все це гірські села, розташовані на крайньому півдні своїх адміністративних повітів безпосередньо на угорському кордоні. Вже у травні 1911 року вихованця Житомирської семінарії уродженця Ждині Максима Сандовича австрійська влада «затримала, підозрюючи русофільську пропаганду», обшукали та відпустили. У згаданих селах русофіли мали більшість: парохом в Ждині був Теодор Дуркот, русофільський діяч, відомий далеко за межами своєї громади; русофільський парох Михайло Юрчакевич був також  у Чорному. Відомим в околицях був молодий громадський активіст Василь Ковдра із Довгого, який займався мандрівною пропагандою русофільства і пропонував курси письменності для селян. У  Грабі та сусідніх з ним селах Вишовадці й Озенній були навіть тертя: русофільсько налаштовані селяни  вже кілька років просили про переведення свого пароха Філемона Кісилевського, прихильника української національної партії.

У жовтні 1911 року Максим Сандович, уже одружений і висвячений православний священик, повернувся до рідної Ждині. У погоджені з Дуркотом та іншими священиками, на початку грудня він зустрівся з невдоволеною громадою Граба, запропонувавши там Богослужіння та інші церковні послуги згідно з православним обрядом. Ще привабливішою для селян робив православну пропозицію матеріальний аспект, що змушено було визнати Міністерство внутрішніх справ у Відні: «Не в останню чергу в зміні конфесії відіграє роль та обставина, що російські емісари здійснюють усі церковні чини безоплатно, тоді як греко-католицьке духовенство вимагає високої плати». Проте незабаром Сандовичу заборонили правити, така само як Гудимі та Ілечку, оскільки у нього не було погодження з боку зареєстрованої в Австро-Угорщині буковинської Православної Церкві. Сценарій наступних подій був подібний до інших випадків зміни конфесії: у приватних приміщеннях далі відправляли Богослужіння, в селі з’являлися жандарми, щоб покласти цьому край; Сандовича декілька разів арештовували, зібрання розпускали, книжки та літургійні речі конфісковували. Врешті наслідком державних репресій ставали реальні заяви про перехід на іншу конфесію…

Серед обставин, які сприяли успіхам русофілів чи супроводжували ці успіхи: прикордонне розташування, прикордонні чутки, жалюгідна економічна ситуація та трудова міграція до Північної Америки, неприйняття української національної ідеї – все це відігравало значну роль у громадах-відступниках. «Попи-відступники» (Abfallspopen), як називала русофільських православних священників австрійська бюрократична мова, працювали з уже з підготовленою публікою. Варто відзначити, що вони значно активніше діяли на місцях, ніж свого часу Наумович у Гнилицькому інциденті. Цього разу справді йшлося про перехід до російської Церкви, попри наголошення, що нові православні громади безпосередньо підпорядковуватимуться Патріарху Константинопольському. Все це нічого не змінює в тому факті, що, коли б не було згаданих передумов, поверненці з Росії нічого не добилися би в громадах. Та й самі русофіли розуміли небезпечність конфліктів усередині церковних громад: прикметно, що в життєписах «зразкових» русофільських священиків щоразу наголошується на тому, що відповідний священик дбав у своїй громаді за церковне будівництво, стараючись якомога менше грошей брати з громадської каси або ж підіймаючи свій політичний авторитет, борючись за скасування так званої «конкуренції» (податків на фінансування церковних будівель). Випадки зміни конфесії траплялися і на Буковині – там вони спрямовувалися в інший бік – з православної на греко-католицьку. Ці переходи мали подібні економічні або душпастирські причини і відбувалися за тією самою схемою. Це може послужити ще одним доказом того, що успіх русофілів пояснюється не так російськими грішми чи російською пропагандою, як місцевими негараздами; пропаганда ж тільки підхоплювала наявні настрої або додавала сміливості невдоволеним…

Глибинні причини зміни конфесії збагнула й австрійська владна верхівка, щоправда, залежно від свого спрямування, її представники робили з цього різні висновки. Намісник Бобжинський ще наприкінці 1909 року застерігав від переоцінення дієвості православної пропаганди: у більшості випадків справжньою причиною є «негаразди зі священиками» і на церкві та владних органах лежить завдання не доводити до таких напружених ситуацій. Водночас робилася спроба опрацювати селян в урядовому дусі. Відень чинив тиск на Греко-Католицьку Церкву в Галичині, щоб та усувала недоліки і запроваджувала в загрожених селах місії – такою була думка міністерства внутрішніх справ Австрії наприкінці 1911 року. Леопольд фон Андріан, фахівець з українського питання у зовнішньополітичному відомстві, також наголосив на небезпеці ,яка виходила із занехаяння душ пастирства у галицько-українських селах. Проте він особисто приписував русофільській пропаганді куди більше значення, аніж Бобжинський. У звіті про Галичину від квітня 1914 року він запропонував збільшити кількість греко-католицьких парафій у непевних областях і проводити місіонерську діяльність. Не забарилися і державні репресії; не надто успішне було перевиховання населення в загрожених селах, як того вимагав уряд. У Теляжі та Ждині католицькі місії наштовхувалися на нездоланний бойкот русофільсько налаштованих селян.

Після оголошення про випадки зміни конфесії 1911 року австрійська влада підготувалася до напливу (якого, начебто, очікували) десятків «попів-відступників» до Галичини. На користь такої інтерпретації промовляють підозри проти чільних русофілів: конфіденційні звіти агентів стверджували, що Володимир Дудикевич, Дмитро Марков і і редактори Прикарпатской Руси Глушкевич і Гриневецький взяли на початку серпня 1911 року участь у таємній зустрічі з російським духовенством у Почаєві, щоб організувати «місію» в Галичині. Галичина, начебто, була поділена на три місійні округи, які більш-менш відповідали задокументованим центрам православної пропаганди: Західна Галичина із Сандовичем як відповідальним за місію, Сокальщина з Ілечком і південний схід з Гудимою. Так спорадичні акції переходу на православ’я мали би перерости в масовий рух.

Проте все це було тільки в уявних планах певних кіл російського духовенства, яких так ніколи не було реалізовано. Надалі займатися православною місією намагалися лише двоє православних священиків, яких одразу ж покарали: Іван Соловій, народжений у Перемиському повіті, зроби спробу як наступник Сандовича відправляти Богослужіння в Грабі, Довгому та Ждині, а після повернення з безконечних арештів селяни вітали його «як мученика»; Григорій Савечка з Калагарівки (Скалатський повіт) з’явився наприкінці літа 1913 року в Сороці, ще одному традиційно русофільському селі свого рідного регіону, проте нагляд за ним здійснювався так пильно, що його акція йому ,так само як і його попередникам, не вдалася. І тут свою роль зіграло декілька стандартних чинників, які сприяли появі русофільських настроїв серед селян. Відбулися відпусти до недалекого Сатанова, який лежав уже російській стороні прикордонної річки Збруч. Сезонні робітники з галицьких прикордонних сіл працювали на сатанівському цукровому зводі. Нижчі ціни на продукти харчування в Російській імперії вабили.

Державні страхи стосовно напливу пропагандистів з Російської імперії вели до того, що дисциплінуванням конвертитів на місцях справа не обмежувалася. Від гнучкої позиції, яку застосовували спочатку, відмовилися. Наступні дії державної влади певною мірою нагадували 1882 рік. Як свого часу проти Наумовича і його однодумців, так і тепер проти Сандовича, Ковдри, Гудими й Ілечка (який встиг переїхати в Російську імперію) розпочали звинувачувальний процес у державній зраді й шпигунстві. Проте цього разу, суд обмежився освіченими русофілами, селян серед звинувачених не було. Карщі часи для українців-русофілів настали щойно з початком російської окупації Галичини у вересні 1914 року.

Джерело: Венланд, Анна Вероніка. Русофіли Галичини. Українські консерватори між Австрією та Росією, 1848-1915 / Пер. з нім. – Львів: Літопис, 2015. – с.548-553

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео