Листопадовий чин над Сяном: кінець переговорів, початок війни. Ч.4

Другий польсько-український «Перемиський мир», хоч був заключений вже не заочно, а безпосередньо, і написаний на папері, протримався до ночі з 3 на 4 листопада 1918 р.

Відозва перемиської УНРади до населення міста. Ориґінал в засобах Державного архіву в Перемишлі. Фото Станіслава Стемпеня

Відозва перемиської УНРади до населення міста. Ориґінал в засобах Державного архіву в Перемишлі. Фото Станіслава Стемпеня

Якщо взяти до уваги тодішні обставини – як загальногалицькі, так і місцеві, перемиські, – це було закономірністю. Можливості, щоб записана в документі ситуація тривала аж до вирішення справи українсько-польських відносин «компетентними чинниками», отже мировою конференцією, скликаною після закінчення війни державами «Антанти», звісно, не було. Декларацію УНРади у Львові про «граничну лінію Сяну з влученням Лемківщини» вже знаємо, але треба згадати й про перший пункт резолюції, яку день пізніше, 20 жовтня 1918 р., прийняло польське віче в Перемишлі: «Зібрані поляки, громадяни міста Перемишля й околиці, стверджуємо і проголошуємо: 1) у зв’язку з визнанням принципів президента США [Вудрова – ред.] Вільсона займанськими державами ми стали польськими громадянами, і лише такими себе вважаємо». Було б наївністю думати, що протягом 11-ти днів у переконаннях політично активної частини польського суспільства Перемищини щось тут змінилося. Тому немає причин, щоб підписання польською стороною цього договору вважати чимось більшим, ніж тактичним ходом, який за ціну невеликих поступок мав відхилити загрозу української збройної контракції та дозволити спокійно зміцнювати свої позиції. Адже саме у ході переговорів Feldmarschall-Leutenant С. Пухальський «скинув» австрійський мундир та офіційно прийняв номінацію на командувача польських збройних сил у Галичині і Цешинській Силезії.

Звісно, займатися «місцевим самоврядуванням» та пасивно спостерігати, як у Перемишлі відбувається формування польських збройних сил, українські військові не збиралися й почали знову організувати «переворот», залучаючи села на правому березі Сяну. На військово-цивільній нараді, яка відбулася 3 листопада, пораховано, що можна розраховувати близько на 2 тис. озброєних селян. «На цю відповідь, – згадував сотник Т. Гоза, – військова команда була певна, що виконає своє завдання легко, навіть тоді, якщо з обіцяної кількості прийде лише третина. Поділила дооколичні села на 4 головні групи, а саме: „Негрибка”, „Яксманичі”, „Медицькі Халупки” і „Пралківці”. До кожної названої групи вислано одного організатора і одного або двох старшин. Всі 4 групи мали о 2 годині вночі розпочати одночасно похід на Перемишль, займаючи назначені командою дільниці міста та обсаджувати військові об’єкти». Хоч під час операції виявилося, що прийшло лише неповних дві сотні селян, «між ними значне число лиш з дручками як одинокою зброєю», то разом з силами, які були в самому місті (зокрема 30 січових стрільців), цього вистачило, щоб удосвіта 4 листопада заволодіти основною частиною Перемишля, де захоплено в полон ген. Пухальського та кілька десятків польських офіцерів. У бою за головну вартівню на ринковій площі полягли тоді два добровольці з Мальговичів – Панько Чура (1860 р. нар.) і Петро Голубець (1881 р.н.), а також 18-річний перемиський гімназист Юліан Козьол. Не було, натомість, спроби заволодіти Засянням, де стояли майже порожні казарми і склади зі зброєю. Т. Кормош, пояснюючи пізніше, що українці діяли, «опираючись на основах проголошених Вільзоном і на рішеннях У.Н.Р. у Львові», отже визнанні Сяну кордоном, зробив висновок: «Сей з нашого боку джентельменський, але не політичний крок був причиною нашого упадку».

Відмова від захоплення цього лівобережного міського району справді була «неполітичною», адже дала змогу польським військовим організаторам оговтатися від несподіванки, обсадити своїми постами мости й перетворити Засяння на вихідну базу для пізнішого атаку на «історичний» Перемишль. Можна сказати, що допомагала їм у цьому ще й сама УНРада, яка, заключаючи 6 листопада перемир’я, погодилася відпустити «зі зброєю та гонорами» всіх полонених польських офіцерів і солдатів, віддати половину припасів з військових складів і кілька наступних днів справді годувала хлібом польське військо.

Такі, м’яко кажучи, курйозні ситуації були, перш за все, наслідком того, що на початковому етапі українського державотворення в Галичині не існувала не лише організована армія, але й будь-яке стратегічне керівництво. «Центральна влада» з невеликими силами воювала за Львів, а українські політично-військові осередки в терені ставали своєрідними «повітовими республіками», які не лише були змушені діяти на власний розсуд, але й практично не співдіяли між собою навіть у такому кардинальному питанні, як сформування оборони державних рубежів. Це потім коментував Яким Ярема: «Час до часу заїжджав до Перемишля – хто з Городка, хто зі Стрия розказував, що в них все добре й мають трохи війська, але щоб вислати трохи того війська на допомогу іншим більш загроженим містам, про це ніхто не думав».

З другого боку, бачимо, що й місцеве політичне керівництво у Перемишлі, яке, перейнявши силоміць владу, опинилося на першій лінії фронту, не було особливо далекоглядним і не розуміло, що хоч Велика війна ще не зовсім закінчилася, то вже почалася друга і коректність у ставленні до «засянців» ситуації не вирішить. «Поляки вже погодились з нами, війна скінчена», – саме так Т. Кормош мав прокоментувати заключення перемир’я, в якому прийнято, що «обі сторони спинюють воєнні кроки на лінії Сяну, яка має бути демаркаційною лінією аж до вирішення справи Східної Галичини й границь Польщі та України при мировім столі в Парижі».

Сьогодні вже знаємо, що було це типове «бажання понад міру». Таким «розумнішим» був також Я. Ярема, який з перспективи 1921 р. описував події над Сяном і, звичайно, критикував цей помилковий оптимізм лідера УНРади. Він підкреслював: «Правда, у глибині душі кожного українця родилися певні, доволі поважні сумніви відносно того, чи можливо, щоб поляки погодилися добровільно віддати все те, що від Сяну сягає по Збруч. Все-таки здавалось, що при певній самопомочі з крісом в руках і з ласки Вільсона якось воно піде. Так, певно, думав і др. Кормош, коли вдалось йому довести нарешті до згоди з поляками».

Отже, перемиська УНРада, хоч і взяла в руки «лезо», надалі діяла майже за медичним принципом «primo – non nocere!»(по-перше, не шкодити). Але перемир’я було для українців безперспективним у моменті його підписання, адже у Кракові вже від 2 листопада тривало формування збройної частини, призначеної до «походу на схід». Ця група, названа «Сян», яка нараховувала 400 солдатів і мала у своєму розпорядженні батарею гармат і роту машинових скорострілів, та до якої в Ярославі приєднався бронепоїзд, 10 листопада прибула на Засяння.

Об’єднання польських сил, які прибули з Кракова, з засянським гарнізоном, що розріссся до більш як тисячного війська, дало польській стороні перевагу не лише в кількості вояків, але і в озброєнні. Українські чотири сотні, які організувала оперативна команда в казармах на вул. Тихій (нині Смольки), не лише не мали важкого озброєння, але й небагато скорострілів, адже більшість військової техніки протягом 1–3 листопада поляки перевезли на Засяння. Все ж перший бій, який стався ще до згаданого ультиматуму, в неділю 10 листопада, коли польський бронепоїзд переїхав міст і почав обстріл зі скорострілів та бортової гармати, українці витримали. Було це й заслугою українських залізничників, які перші розвідали ситуацію і розібрали частину колії. Властивий штурм усіма силами почався після обіду наступного дня, після двогодинного ультиматуму й артилерійської підготовки, мішенню якої стали, зокрема, розташований при самому березі Сяну Народний дім з комплексом нижчих будинків, де знаходилися українські кредитні установи й помешкання Т. Кормоша і В. Загайкевича. На цей раз технічна і чисельна перевага спрацювала, хоч протягом 11 листопада польським відділам удалося захопити лише залізничний вокзал і центр міста. В українських руках залишався передусім район казарм на вул. Тихій, звідки вранці наступного дня частина українських вояків прорвалася поза Перемишль до Негрибки, яка була призначена місцем збору на випадок відступу. Разом з іншими солдатами й офіцерами, що не потрапили в полон та не «розбіглися», стали вони ядром бойової групи, яка сформувалася в Хирові, відтак увійшла до складу Самбірської бригади Галицької Армії.

Для польських військовиків здобуття 11–12 листопада 1918 р. Перемишля фактично відкрило шлях на Львів. Змінило воно також місцеві польськоукраїнські відносини, адже переможці не вдавалися в гонорові уклади й арештували всіх, хто тільки видався їм небезпечним. До тюрем, а пізніше таборів інтернування, зокрема в підкраківському Домб’ї, потрапили таким чином не тільки захоплені в бою українські солдати, але й члени УНРади (пізніше до табору потрапила навіть Олена Кульчицька, яка не лише не воювала, її навіть не було тоді в місті). Водночас захоплення Перемишля й утворення польського коридору до Львова не закінчило воєнних дій на території Перемиського та суміжних з ним повітів, а лінія фронту, яка сформувалася в листопаді і грудні та протрималася до весни 1919 р., небагато чим різнилася від актуального українсько-польського державного кордону.

Автор Юрій Гаврилюк

Джерело: Наше Слово №47 від 22 листопада 2015

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео