Останні коментарі

Листопадовий чин над Сяном: Між словом і зброєю. Ч.3

Справа переходу влади до українців у Східній Галичині 1 листопада 1918 р. була революційною дією з великою долею імпровізації, а це, звісно, не сприяє «порядкові в паперах», внаслідок чого головним джерелом для історика у даному випадку стають спогади, а тут – «що людина, то й версія» (дуже часто й поплутана хронологія). Тому не дивно, що нині не відомі жодні архіви, які б документували відносини поміж Центральним військовим комітетом у Львові, реорганізованим 31 жовтня в Українську генеральну команду, та Окружною командою в Перемишлі. Отже, мусимо покластися лише на пам’ять підхорунжого Палієва, який згодом запевняв, що писані ним накази до окремих окружних команд, розіслані 31 жовтня до год. 2-ї пополудні, «вбились добре в мою пам’ять і тому можу зміст їх передати точно». Кожний з документів, підписаний іменем сотника Дмитра Вітовського, починався інформацією, що найближчої ночі Українська Національна Рада переймає владу над українськими землями Австро-Угорщини й українські військові частини займуть Львів. Далі йшов наказ конкретної дії: «Перемишль … (Журавиця) … Найдальше до четвертої години ранку належить опанувати місто. Залізничий міст на Сяні за всяку ціну до тої години висадити в повітря».

Головна команда Української галицької армії, лютий 1919 р., Ходорів. Сотник Теодор Гоза сидить другий зліва, п’ятий зліва сидить головнокомандувач Галицької армії ген. Михайло Омелянович-Павленко. Архівне фото

Головна команда Української галицької армії, лютий 1919 р., Ходорів. Сотник Теодор Гоза сидить другий зліва, п’ятий зліва сидить головнокомандувач Галицької армії ген. Михайло Омелянович-Павленко. Архівне фото

Вояки розбіглися
Як бачимо, головним завданням для військових організаторів у Перемишлі було заблокувати головний залізничний шлях, яким 1 листопада збиралася прибути з Кракова до Львова Польська ліквідаційна комісія, який був також найвигіднішим маршрутом для перевезення з Західної Галичини польських збройних сил. Розрахунок тоді був зроблений передусім на батальйон в Журавиці, однак вже в ході останньої організаційної наради, яку о 7-й годині вечора почала у львівському Народному домі Українська генеральна команда, виявилося, що ця частина вже не існує. Під час наради, – згадував Д. Паліїв, – приїхав з Перемишля сотник Шухевич, який повідомив, що після того, як перемиська рада «післала наказ пор. Федюшці, щоби він передав команду назад у руки бувшого австрійського команданта, вояки 9-го піхотного полку розбіглися».

Зі спогаду безпосереднього свідка, четаря Я. Д., виходить, що сиґнал для цієї «дикої демобілізації» дали члени польської конспіраційної організації: «тої самої ночі старшини поляки в Журавиці ходять по касарнях – будять наших заспаних вояків і кричать, втікайте чим скоріш додому – вже по війні – Австрії вже нема. І наш нерозважний чоловічок слухає, пакує свої манатки… А ми старшини – просимо-благаємо наше вояцтво, щоб опам’яталось, скликаємо на збірку – грозимо та просимо, що прогавлюють історичну годину. Не помагає нічого…». Те саме, за словами сотника Т. Гози, діялося і в інших казармах: «Декілька старшин-українців, що служили по бойових частинах в Перемишлі, старалися при помочі свідомих підстаршин і особисто намовити рядовиків-українців, щоб задержалися вони бодай на тиждень чи два. На жаль, всякі переконування і просьби були без успіху. Ми, мовляв, своє вже відслужили, тепер нехай ті ідуть, які ще не були на війні».

Описана тут поведінка рядовиків-українців не була нічим особливим, адже тоді весь загал загнаної в австрійську армію «мужви» (неосвічені люди – ред.), незалежно від національності, лише чекав нагоди, щоб, не дивлячись ні на що, вертатися додому. Саме тому у Кракові, де ніхто новоствореній польській владі й офіцерам в організаційній праці не заважав, потрібно було більш як тиждень, щоб завести якийсь лад і вислати на схід першу, ще й не дуже численну, військову групу – т.зв. перемиську експедицію, яка мала відкрити дорогу на Львів.

Трапився провал
Такого «люксу» українські військові в Перемишлі, на яких розраховувала львівська Генеральна команда, звісно, не мали. На додаток, про те, що вони робили пополудні і ввечері 31 жовтня, коли повинні вже мати у своїх руках наказ про захоплення міста й знищення залізничного мосту, майже нічого не знаємо. Єдиним джерелом є спогад сот. Гози, розповідь якого в цьому місці дуже неясна й без будь-якої згадки про відносини зі Львовом: «Вечером 30-го жовтня 1918 року зібралися визначніші громадяни Перемишля та кількох старшин на нараду, на якій вирішили зайняти Перемишль вночі з 31-го жовтня на 1-го листопада. Збройної сили мали достарчити довколішні села. На цій нараді 31-го жовтня головним командантом вибрано майора від обозу Бірецького, а до помочі йому додано сот. Теодора Гозу і П.П.». І тут знов трапився провал, адже майор Бірецький, який «негайно по виборі мав випрацювати план зайняття Перемишля, негайно зник як камінь у воду».

В цих умовах польські конспіраційні організації, що мали краще організовані структури й чимало членів, «які ще не були на війні» (зокрема, залізничників та гімназійну, ремісничу і робітничу молодь), отримали практично вільне поле для своєї акції, яку почали після отримання вістки про «українську революцію» у Львові (до речі, поїзд, обслуга якого її привезла, з’явився в Перемишлі саме о 4-й годині ранку!). Опір зустріли тільки в казармах 18-го полку стрільців при вул. Смольки, де організована група кільканадцятьох українських підстаршин стала відстрілюватися, відтак відступила, ймовірно, до Пикуличів.

Тут у полі зору знов з’являється здивований ситуацією ген. Пухальський. «1-го листопада, – писав він у рапорті, – надійшла несподівано вістка, що польські організації оволоділи всім Перемишлем та що залізничний вокзал і всі військові об’єкти є в їхніх руках. Водночас я довідався, що протягом ночі австрійські частини і військові структури почали самовільно розв’язуватися й солдати, після пограбування складів з матеріалами і зброєю, розбігаються. Ці звістки зробили на мені дуже некорисне враження, бо передбачував з української сторони закид віроломства й був переконаний, що чернь і суспільні покидьки всіх національностей візьмуться до грабування складів».

Генерал справді опинився в дурній ситуації не лише як командир і господар, що не вберіг довіреного йому війська та майна, але і як ініціатор свого роду заочної міжнаціональної угоди. Адже під час перемовин у справі журавицького батальйону він приобіцяв делеґації УНР, що польська сторона також стримається від будь-яких дій, які б змінювали статус-кво у місті, оскільки «в день 1.11 має до Перемишля приїхати делегація Ліквідаційної комісії, щоб укладатися з українцями в справі врегулювання відносин між обома націями аж до моменту заключення миру». Представники польського Комітету безпеки, до складу якого входили колишні посли Крайового сейму, князь Владислав Сапіга з Красичина й адвокат Леонард Тарнавський та гімназійний професор Фелікс Пшиємський, на це погодилися. Тому С. Пухальський, переконаний, що опанував ситуацію, спав спокійно і щойно вранці переконався, що впливу на події практично не має, адже залишився генералом без армії – австрійська розбіглася, а зав’язки польської діють за власним розумом.

Перервати залізничне сполучення зі Львовом
Ця діяльність дала польській стороні перевагу, все ж ще не ґарантувала її збереження на довший час, хоч би тому, що й польські рядові, які могли б стати ударною силою, «розбігалися» не менш охоче. З польських джерел виникає, що коли до розташованих на Засянні казарм 45-го полку піхоти, який порівну складали українці та поляки, біля 10-ї ранку увірвалася озброєна карабінами «група підростків в легіонерських шапках», то казарми вони швидко захопили, але практично пусті, бо в цей момент солдати, «розбіглися всі так квапливо, що не вдалося навіть з поляків затримати нікого, окрім кількох унтерофіцерів». Отже, сил польським військовим організаціям вистачило тільки на те, щоб на правому (східному) березі Сяну взяти під свій контроль залізничний вокзал, поряд з ним пошту й військові об’єкти в центральній частині міста. Військові об’єкти поза містом – склади і казарми в Селиськах та казарми 14-го батальйону стрільців у Пикуличах «опинилися в руках українців, відділи яких почали наближатися до Добромильської рогатки, розташованої на продовженні вул. Словацького».

За інформаціями Якима Яреми, ці відділи творили місцеві селяни, які «розброювали військові рештки в околиці, займали найближчі магазини, розхапували зброю і т.д. І так в Пикуличах під проводом п. К-я обсадили селяне найблищі форти та замкнули полякам дорогу з полудня. Медика під проводом пор. X. обсадила залізничний дворець і перервала получения зі Львовом. Майже всі села, що лежать на правому березі Сяну, виставили свою українську міліцію. Лівобережні села як Бушковички, Дуньковичі і т.д. розпочали на власну руку партизанку». Рішучість проявило також міське робітництво: «За польським прикладом почали деякі українські робітники розброювати на залізничім двірці повертаючих вояків, що їм навіть подекуди вдавалось».

Досягли порозуміння
Ситуація була непевною, отож, коли о 3-й годині пополудні до Перемишля справді приїхала делеґація Ліквідаційної комісії, українські і польські адвокати і гімназійні професори сіли з її участю до переговорів. Ініціатором перемовин був ген. Пухальський, який отримав шанс переконати українців, що попереднього дня все ж таки не робив «з губи халяви». Біля 10-ї години вечора досягнуто порозуміння про спільне адміністрування Перемишлем та Перемиським повітом «аж до вирішення національно-політичних питань компетентними чинниками». Утворено для цього змішану 8-особову комісію для «утримування ладу й порядку та видавання всіх необхідних адміністративно-поліційних розпоряджень», зокрема «утворення спільної міліції, складеної з рівного числа поляків як і українців». Так організована й озброєна міліція мала також перейняти контроль над всіма об’єктами на міському і військовому терені, які в цей момент залишилися ще під австрійським контролем або захопили їх озброєні поляки (всі члени цих «боївок», які б не увійшли в лави міліції, мали бути роззброєні). Польськомовна щотижнева газета «Ziemia Przemyska», публікуючи наступного дня текст договору, зробила вкінці заувагу, що ген. Пухальський взяв на себе зобов’язання допильнувати його виконання обома сторонами.

Жартома можна сказати, що в Перемишлі тоді досягнуто рекордного коефіцієнта пацифізму – що день, то й замирення. Швидко виявилося, що було це хвилинне затишшя. В ситуації, яка склалася в саме гаснучому Королівстві Галичини і Володимирії, «компетентним чинником» вирішення національно-політичних питань, який міг отримати загальне визнання, була лише зброя. У Львові це стало ясним вже у п’ятницю 1 листопада. У Перемишлі українці пошанували неділю, зброя заговорила щойно в ніч на понеділок

Автор Юрій Гаврилюк

Джерело: Наше Слово №46 від 15 листопада 2015 р.

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео