Листопадовий чин над Сяном: Спроба. Ч.2

Після заключення Центральними державами миру з Україною та «союзницькою окупацією» її території німецькими та австро-угорськими військами Перемиська фортеця не мала вже мілітарного значення. Восени 1918 р. на території фортеці перебували солдати переважно хворі або нездатні до військової служби. З 20-тисячного «гарнізону» боєздатність зберігало не більше як 1–1,5 тис. солдатів з кількох полків, окремі батальйони яких перебували в казармах, розташованих у Перемишлі та в селах поблизу фортів. Начальником перемиської військової комендантури був ген. Віктор фон Н’єґован, якого 1 листопада 1918 р. мав заступити поляк, ген. Станіслав Пухальський. Він прибув сюди 29 жовтня і, як написав потім у своєму рапорті, керованому вже до польської військової влади, з наступного дня почав переймати обов’язки від попередника.

В австро­угорській армії окремі полки мали свої постійні округи поповнення, отже й залежний від цього національний склад солдатів. Коли в жовтні 1918 р. Центральний військовий комітет у Львові почав організувати окружні команди, у Перемиській фортеці перебували батальйони двох полків, у яких великий відсоток складали українці. Перший – це 45-й полк піхоти, який у мирний час мав командування в Перемишлі та набирався в Сяніцькому окрузі.

Lystopadowyj-czyn-cz.2-Hawryluk-Peremyshel.1918.Stepan-Dmoxovskyj_1181x1699-208x300

Гарнізоновий шпиталь у Перемишлі. 1918 р. На переді уродженець Яксманичів Степан Дмоховський (1875-1959) – лікар та громадський діяч Перемишля (м.ін. голова спортивного клубу «Сян», видавець часопису «Сільський голос», співзасновник «Українського голосу»). Фото з фондів Українського музею-архіву у Клівленд (США)

Сиґнал до виступу перемиська Українська Національна Рада дала вже 30 жовтня 1918 р., коли, за словами Т. Кормоша, «донесено нам з військових кругів, що новоіменований військовий командант Перемишля, поляк ґенерал Пухальський, задумує проголосити прилучення армії і повіта до Польщі та що в тій цілі він має бути іменований ґенералом польських військ». Ішлося, безсумнівно, про передані з Варшави документи польської Реґенційної ради, які ген. Пухальського назначали головнокомандувачем Польського війська в Галичині (до Перемишля привіз їх полковник В. Сікорський, сама ж номінація вступала в дію 31 жовтня). Польські джерела, наприклад рапорт самого генерала, не підтверджують його зв’язків з польськими конспіраційними структурами, які тоді діяли в Перемишлі та, звісно, готувалися до того, щоб у відповідну хвилину захопити під свій контроль місто і навколишню територію. Все ж у даному моменті інтерпретація подій, сперта на здогаді, що назначено це на 31 жовтня та у співдії з генералом-поляком, виглядала дуже вірогідною, тому українські політики й військові вирішили не гаяти часу.

«Наслідком того, – пише далі Т. Кормош, – порішила (перемиська) УНР, як також корпус українських офіцерів перемиської залоги й околиці, який окремо зорганізувався, виступити проти сього, навіть оружно і то безпроволочно на другий день». Вирішено «підняти» як навколишнє селянство, так і батальйон у Журавиці. Його перетворення в український курінь під командою четаря Миколи Федюшка (в літературознавстві відомого під псевдонімом Микола Євшан) відбулося о 6-й годині ранку швидко й успішно. Як читаємо у спогаді четаря Я. Д.: «За хвилину з’явився великий український прапор і замаяв на даху вартівні. Між касарнями і бараками почався муравлиний рух. То наші старшини зі свідомішими підстаршинами і вояками відсепаровували не-українців і переміщували їх під вартою в окремих залах. (…) Вся залога Журавиці стояла заприсяжена на вірність з жовто-блакитними стяжками на поготівлі з крісами в кізлах і скорострілами на т.зв. „гофі”. Падав весь час дощ. Ми ожидали дальших наказів від Української Національної Ради з Перемишля. Було в плані того дня обсадити Перемишль, який від Журавиці був ледве на 5 км віддалений».

Яким Ярема у статті «Над Сяном» стверджує, що це «ожидання» мусило бути наслідком якогось непорозуміння, адже попереднього вечора на засіданні перемиської ради «порішено: повідомити негайно чет. Федюшку про все і доручити йому, щоб о 9 год. ранку зайняв і обсадив місто. Зараз списано наказ і вислано окремим кур’єром в Журавицю». Незалежно від причини, це зволікання дало час для протидії з боку ген. Пухальського: «У день 31.10 ранком отримав я вістку, що резервний батальйон 9 полку піхоти (Стрийського) в Журавиці відмовив послуху своїм австрійським командирам, взявся за зброю та інтернував неукраїнських офіцерів. Для придушення цього бунту казав я заалярмувати два асистенційні батальойни – один німецький, один угорський і дав їм наказ маршу на Журавицю». Крім цього, перед будинком повітового староства розставлено скоростріли.

Наступна стаття в «революційному органі Перемишля», газеті «Воля» (5.11.1918), малює ось таку картину подій у місті: «Вісім тисяч селян з околичних сіл прийшли помимо проливного дощу до Перемишля і в четвер рано (31 жовтня – Ю.Г.) в „Народнім домі” відбули віче, на котрім присягли, що польське панування в Перемищині може прийти тільки по їх трупах. Тимчасом представники української Національної Ради в Перемишлі подалися до військової команди і тут заявили, що більшість українського населення ніколи не допустить до польського панування в Перемищині».

За інформаціями Я. Яреми, відбулося це згідно з прийнятою попереднього вечора постановою, щоб «вислати своїх відпоручників до ген. Н’єґована, коменданта залоги, і зажадати від нього, щоб негайно передав владу УНРаді». Звісно, згідно з цим планом на вулицях Перемишля мали бути не лише тисячі селян, але й збройні сили під командуванням четаря Федюшка. А вийшло так, що: «УНРада марнувала дорогий час, чекаючи чет. Федюшку, а цей з якихось причин не появлявся… Так замість повстання почалось вічування то в великій салі „Народнього Дому”, то внизу в читальні „Просвіти”, в кімнаті тов. „Бесіда”, то на подвір’ї, бо зала „Нар. Дому” не могла таку силу людей помістити. Нарід, який покликаний був до зброї, щоб зайняти місто, стояв – будучи вже при меті – бездільно та слухав палких промов своїх політичних провідників. Не було нікого, хто б піднявся і запровадив зібрані маси до військових складів зброї».

Розмови в австрійській комендантурі ніхто не протоколював. Та ще, як на зло, її учасник Т. Кормош, який три місяці пізніше написав статтю-спомин для газети «Републіка», не подав майже жодних подробиць. «Наслідком того, – писав колишній вже голова Ради, – розпочали вибрані делегати У.Н.Р., а то д-р Кормош, д-р Загайкевич, М. Демчук і А. Сабат, переговори з генералом Пухальським і старостою Геллером, яких вислід був такий, що ген. Пухальський заявив, що про Польщу не думає, що він є австрійським генералом, яко такий не допустить до влади ані поляків, ані українців, лише буде дальше держати режим австрійський, що „збунтований” батальйон 9-го полка розоружить, але їх карати не буде. По успокоюючій подібній заяві старости Геллера, порішила УНРада здержати військові кроки і по відбутім вічу селян розпустити домів».

Другий український автор, Я. Ярема, який знав подію лише з оповідань інших, пише, що «відпоручники» перемиської УНРади пішли до комендантури, «щоби по думці рішення з попереднього дня зажадати капітуляції. Одначе ген. Н’єґован заявив ввічливо, що він від вчорашнього дня не є вже комендантом фортеці, що на його місце призначила Начальна Команда (АОК) ген. Пухальського, який має телеграфічний наказ шукати зв’язку з українцями. З цим відійшли відпоручники до польського генерала Пухальського, якому заявили таке: українцям відомо, що поляки готуються зайняти місто. На основі цісарського маніфесту влада належиться правно українцям, йому як австрійському командантові слід би підчинитись волі цісаря. Після такої заяви промовив Пухальський. Він взявся заперечувати, неначе б то Австрії вже нема, а поляки зайняли Краків. Весь час наголошував на те, що він є австрійським комендантом, що його обов’язком є не допустити до ніяких національних заколотів і виступів та що, на його думку, не поляки, а українці готуються до виступу, що доказали випадки в Журавиці. На те відповіли йому відпоручники, що вчинок журавицького полка треба вважати лиш мірою обережности супроти поляків. Осмілений таким признанням польський генерал зажадав, щоби УНРада визвала чет. Федюшку скласти зброю, бо тільки таким шляхом може прийти до порозуміння між обома народами. Закінчив тим, що вояки, склавши зброю, будуть могти розійтись свобідно по домах, а чет. Федюшка відповідатиме за свій вчинок перед воєнним полевим судом. Після обопільної виміни думок депутація приняла на себе обов’язок зліквідувати журавицький виступ, одначе за умови, що й Федюшка буде помилуваний та звільнений, на що, річ ясна, ген. Пухальський великодушно пристав».

Ця «великодушність» була зрозумілою, адже генерал сам визнав, що був «зовсім переконаним, що оба вислані батальйони є непевні і що проти українців не схочуть виступати» Так, до речі, й було, бо хоч пополудні під Журавицею справді з’явився мадярський батальйон і розтаборився на полях, то не пробував вступати в будь-який бій. Незабаром не було й такої потреби, адже кілька годин після переговорів ген. Пухальський отримав мельдунок, що «резервний батальйон повернув до казарм і віддався своїм офіцерам, а зібрані селянські маси спокійно розійшлися».

Проведена тут спроба реконструкції подій, які відбулися 31 жовтня та, якщо б пішли успішно, могли б стати початком українського «Жовтневого чину», це лише ескіз, який, передусім, унаслідок скупості та суб’єктивності доступних джерел, дає лише дуже приблизну картину. Можна, однак, зробити висновок, що спочатку підвела координація дій поміж «змовниками» в Перемишлі і Журавиці, пізніше членам Ради не вистачило холодної крові й міцних нервів, унаслідок чого забули про свою вчорашню рішучість та побоялися, що ген. Пухальський має ще змогу втихомирити український курінь силою, тому зробили це самі. Це призвело до провалу всієї, на жаль, імпровізованої акції, при чому власне тоді, коли в Західній Галичині польські підпільники вже успішно роззброїли австрійських солдатів, а у Львові Український військовий комітет саме розсилав до окружних команд, також і до перемиської, накази переймати владу у всіх східно-галицьких містах.

Автор Юрій Гаврилюк

Джерело: Наше Слово №45 від 8 листопада 2015

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео


Warning: file_get_contents(http://gdata.youtube.com/feeds/api/users/Beznazvy/uploads?v=2&alt=jsonc) [function.file-get-contents]: failed to open stream: HTTP request failed! HTTP/1.0 404 Not Found in /home/lemky/public_html/wp-content/plugins/dzs-videogallery/videogallery.php on line 192

Warning: Invalid argument supplied for foreach() in /home/lemky/public_html/wp-content/plugins/dzs-videogallery/videogallery.php on line 200