Останні коментарі

Лемки в діаспорі. Ч.4. Еміграція лемків до Угорщини, Росії та Румунії

Еміграція лемків-русинів на так звані «Нижні землі» продовжувалася і протягом цілих XVIII-XIX століть. Це були в основному сезонні робітники, які ходили на врожайні землі північної Угорщини на заробітки, переважно на жнива. Вони цілими (у більшості сімейно споріднених) групами наймалися на роботу в багатих землевласників і обробляли певну ділянку від покосу (жаття) збіжжя по його вимолот. За роботу одержували домовлену кількість збіжжя, яке відвозили в маловрожайні Карпати. Багато з цих робітників залишилося «на мадярах», де вони часто засновували нові поселення. Переселення лемків з гір на низовини не завжди біло добровільним.

Лемківські села в Бескидах, що належали угорським землевласникам, були порівняно скоро перенаселені природним демографічним приростом, тому землевласники майже щороку посилали групу кріпаків на сезонні роботи на свої землі в низинних областях Угорщини. Наприклад, у 1636 році Юрій Ракоці I вислав з Курова (округ Бардіїв) 20 косарів у села Онод та Серенч на два тижні та 12 комарів – до села Упор на три тижні. Подібні групи комарів та женців  в першій половині XVII ст. були вислані теж з інших руських сіл Маковицького панства: Нижня Полянка, Стебник, Местиско, Нижній Мирошів, Вишній Мирошів, Шеметківці, Біловежа та інших. Частина з них залишилась на нових місцях на тривало. Угорські феодали підтримували переселення кріпаків із своїх гірських сіл на низовини і навіть надавали їм певні пільги: звільняли від податків, наділяли їх землею, надавали їм матеріали на побудову хат тощо. Лемки просувалися все нижче і нижче – на територію Сербії, Хорватії, Румунії, Болгарії тощо. Правда, в нових місцевостях вони швидко асимілювалися з новим населенням.

У першій половині XIX століття кілька десятків карпаторуських інтелігентів (включаючи лемків), які здобули освіту в європейських вузах, емігрувало в Росію, яка в той час вступила на шлях економічно-політичних, шкільних та соціальних реформ і широко відкрила двері спеціалістам у цих ділянках із Західної Європи. Іноземні спеціалісти були не лише у вищих учбових закладах, але й у найвищих органах царської влади. Заможні дворяни запрошували їх до себе як вихователів (гувернантів та гувернанток) своїх дітей. Вони привозили в Росію не тільки нові ідеї, але й чужу мову та релігію, що загрожувало національній самобутності Росії. «Карпатороси» таку загрозу не представляли, оскільки крім російської, вони володіли майже всіма слов’янськими та основними європейськими мовами (німецькою, французькою та англійською) й сповідували православну релігію (на яку легко переходили з греко-католицької). Це були філософи, юристи, лікарі, філологи, і т.п. Першим в Росію вирушив Іван Орлай (1770-1829), який у 1803 році подав царському урядові пропозицію зарпосити кількох карпаторуських професорів із Габсбурської монархії. Згідно з цією пропозицією на запрошення уряду прибули: лемко зі Збоя філософ Петро Лодій (1764-1829), його земляк з Вишньої Ольшави Михайло Балудянський (1769-1847) та Василь Кукольник (1765-1821) – фізик та юрист. Слідом за ними прибули: Іван Венелін-Гуца (1802-1839), брати І. та А. Дубровичі, М.Білевич, К.Павлович, І.Молнар та інші. Майже всі вони зробили в Росії блискучу кар’єру. На жаль, з рідним краєм утримували зв’язки лише деякі з них.

У середині XIX століття кілька десятків сімей із двох лемківських сіл – Камйонки ти Орябини Списької жупи (нині округ Стара Любовня) переселилося в покинути село Скеюш (Scius) в Темешварській жупі (нині Румунія). Оскільки село знаходилось в горах і було майже повністю заселене русинами-лемками із двох вищенаведених сіл, його жителі не зазнали мовної асиміляції, а зберегли свою мову, релігію та культуру. У 1947-49 роках 112 сімей із Скеюша переселилося в місто Хомутов у Чехії та село Троскотовіце в Моравії (на місця депортованих німців), де вони і надалі намагаються утримувати свою традиційну культуру. У Хомутові переселенці із Скеюша заснували фольклорний колектив «Скеюшан», який будує свій репертуар виключно на місцевому лемківському фольклорі і вже понад тридцять років виступає на різних фестивалях, оглядах і святах – вдома і за кордоном.

Лемківська говірка та народні традиції досі збережені в селі Перегул Маре на румунсько-угорському пограниччі, колонізованому в другій половині XIX ст. переселенцями із села Нижній Верлих нинішнього Свидницького округу.

Автор Микола Мушинка

Джерело: Мушинка М. Лемки в діаспорі // Науковий збірник Музею Української культури у Свиднику. Вип.27. Історія та культура Лемківщини / Гол. ред. і упор. М.Сополига. – Свидник, 2013. – с.421-423

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео