Спростування так званої «волоської теорії» походження лемків

Абсурдність й псевдонауковість так званої «волоської теорії» колонізації Лемківщини, тобто румунське походження лемків, сьогодні доведена і не викликає сумнівів у науковому середовищі. Друкуємо науково обґрунтоване спростування Івана Гватя, яке знаходимо у 27-му випуску Наукового збірника Музею Української культури у Свидику під назвою «Історія та культура Лемківщини».

Коли йде мова про процеси заселення Карпат, то необхідно докладніше зупинитися і над питанням тзв. волоської колонізації Лемківщини по обох боках карпатського хребта.

Після заселення рівнинних районів з обох боків Карпат й у зв’язку з посиленням експлуатації селянських мас, люди шукали нових земель для обжиття та щоб уникнути непосильного тягару данини. Це один бік монети. Інший – полягає в тому, що неабияке зацікавлення у культивації земель у своїх володіннях проявили також феодали і шукали для цього додаткову робочу силу, обіцяючи поселенцям великі пільги. Якщо «нові» люди поселялися вже в існуючому селі, вони були звільнені від податків на п’ять років. Якщо засновували нове село, а це вимагало викорчовування навколишніх лісів і таким чином збільшення кількості родючих угідь, то звільнення від податків тривало 12, 16, а в окремих випадках навіть 20-24 роки. Очевидно, такі пільги заохочували селян до міграції. Були навіть випадки, коли феодали просто переманювали на свої маєтки з посілостей інших феодалів, незважаючи на те, що, якщо це було доказано, доводилось за це платити грошову кару. Наприклад, на маєтках, що належали князям Острозьким на Сколівщині, керувалися інструкцією, суть якої характеризувало словосполучення: «Кликати на волю». Це були вказівки, як переманювати на свої посілості селян з інших районів, від інших землевласників. При цьому виразно попереджено «не тягнути підданих з королівських маєтків, бо через те буде клопіт,  а приймати з віддалених країв, щоб не могли про них довідатися». Ці заохочувальні міграційні процеси в гірські райони Карпат почалися вже на початку 14 століття. Нові села, як правило, користувалися «волоським правом».

В Карпатах «волохами» називали селян, які займалися пастушим тваринництвом. На румунських землях більшість «волохів» становили етнічні румуни, на Закарпатті, у північно-східній Словаччині і на галицькому Прикарпатті це рули русини (українці). У нових селах збереглися деякі правові звичаї ще з часів Київської Русі. Засновник села, водночас і, як правило, сільський староста іменувався «князем». На південній Лемківщині князя називали солтисем (від німецького – скультетія). Група сіл утворювала «країну», в якій судова влада належала воєводі («крайникові»). Для вирішення важливих справ населення збиралося на судові збори, які дуже нагадують копний суд на Наддніпрянській Україні.

Теорія про «волоське» заселення Карпат виникла у Польщі в середині XIX століття й переслідувала одну мету – довести, що карпатські землі до появи польських феодалів стояли пусткою («дикі поля») і що ці землі колонізували волохи, а не русини. Аналогічні спроби на початку XX ст. піднімали угорські дослідники щодо історії своєї держави, наголошуючи на ius primae occupationis (право первісного захоплення), щоб твердити, що мадяри були першими поселенцями на захопленій ними території.

Основоположником теорії про волоську колонізацію Карпат був польський вчений А.Стадніцький у час, коли на Слов’янському з’їзді 1848 року у Празі делегати Головної Руської Ради висунули вимогу виокремити західноукраїнські землі, що входили до складу Австрійської монархії, в окрему провінцію. Для Галичини ця вимога зводилась до поділу краю на дві самостійні провінції: Східну (руську) з центром у Львові та Західну (польську) з центром у Кракові. До складу руської (української) провінції мали увійти заселені українцями східні округи Галичини, що в минулому належали до Галицького князівства, а потім – до Руського воєводства, що складалося з п’яти земель: Львівської, Перемиської, Сяніцької, Галицької та Холмської. Вимога поділу Галичини викликала спротив поляків, які, використовуючи теорію тзв. волоської колонізації та волоського права, доводили, що ця територія в давнину не була заселена і і лише в пізньому середньовіччі колонізована волоським (румунським) етнічним елементом. Для підкріплення цього наводились такі докази, як виникнення сіл на волоському праві, наявність у мові населення Карпат окремих румунських слів, топонімів румунського походження. У XX ст.. прихильником цієї теорії був інший польський вчени й К.Добровольський, а нині її в дещо поміркованішій формі захищає у своїх працях Єжи Чайковській (Jerzy Czajkowski), наприклад, у книзі «Дослідження Лемківщини» (Studia nad Lemkowszczyzna, Sanok, 1999).

Питання тзв. волоської колонізації Карпат ґрунтовно вивчали також чеські та словацькі дослідники. Один з них був і Д.Кранджалов (D.Cranjala) – чеський історик румунського походження. Ще у 1938 році в Празі вийшла його праця чеською мовою «Румунський вплив в Карпатах з окремою увагою до моравської Волощини» (чес. Rumunské vlivy v Karpatech se zvlastnim zretelem k Moravskému Valassku) ,в якій він заперечив під кутом історичним та філологічним теорію румунської колонізації Карпат. В іншій своїй книзі, виданій 1963 року, Кранджалов ще раз підсумував усі на той час доступні йому дослідження про заселення Карпат і повторно дійшов того ж висновку, що й 1938 р. Передусім, уже саме слово волох (словацьке vlach або valach, яке означало в основному гірського пастуха), є слов’янське.

Якщо вивчати місцеві назви в Карпатах, які є без сумніву румунського походження, то найзахідніша межа, куди сягало румунське (волоське) населення, проходитиме західною частиною нинішньої Закарпатської області до ріки Уж. На захід від цієї межі групи населення, яке розмовляло б румунською мовою, не сягали ні до, ні після XIV століття, твердить Кранджалов. Волохами, згідно з висновками більшості словацьких та чеських учених, називали в Карпатах усіх людей, незалежно від етнічної приналежності, які займалися випасом худоби. Є ще інші аргументи – історичні, які підривають теорію масової «волоської» колонізації Карпат.

Балканський півострів у XIV ст.. опанували турки. Про війну з ними відомо з різних джерел. Відомо також про мандрівку частини православних сербів на чолі з патріархом Арсенієм III та їхнє поселення на в Московщині, але в тогочасних джерелах немає згадки про те, що в XIV ст. волохи (румуни) у значній кількості почали переселюватися з Балкан, мандруючи вздовж Карпат аж до сучасного словацько-чеського кордону Моравії. Якщо погодитись із твердженням про те, що компактні поселення в Карпатах XIV-XVI ст. належали волохам (наприклад, в самій лише Самбірщині було понад 90 сіл, а в Сяноцькій землі понад 150 сіл на волоському праві), то виникає запитання, як за такий короткий час могли безслідно зникнути релікти матеріальної і духовної культури цих «волохів», тим більше, що ці села знаходились в ізоляції від мешканців низин. Історія не знає таких випадків, щоб протягом одного-двох століть, тим більше в середньовіччі, асимілювалися компактні групи населення. Якщо б припустити, що вони були поглинені руським середовищем, то чому згодом, помимо великих зусиль на Лемківщині не можна було цих русинів-лемків сполонізувати?

Питанням так званої волоської колонізації Карпат і волоського права велику увагу присвятив сучасний український вчений Юрій Гошко. У своїх працях він переконливо доводить, що аргументи прихильників волоської колонізації та волоського права не мають під собою тривкого фундаменту.  Ю.Гошко передусім наголошує на тому, що волоське право ніколи не було кодифіковане, воно відноситься до звичаєвого права і для його застосування на даній території необхідні були урядники, які б знали це право і навчили населення користуватися ним у житті. Таких службовців не було. А право, що його не знає або не визнає населення, не може виконувати свого завдання – керувати життям громади. Влада може видавати закони, але вони виконують свою функцію лише тоді, коли їх приймають піддані.

1434 року у Польщі було скасоване руське право, однак, це не означає, що воно перестало діяти і почалося запровадження польського права. Скажімо, Перемиська земля, найближче розташована до Польщі, не мала жодного села на польському праві. В Карпатах та на Прикарпатті, доходить висновку Ю.Гошко, найдовше у сільському судівництві задіяні були закони «Руської Правди» та тодішнього руського звичаєвого права. Це й зрозуміло, бо звичаєве право корінного народу було органічною його частиною і підтримувалося його моральними засобами.

Автор Іван Гвать

Джерело: Гвать І. Історичний розвиток Лемківщини до 1918 року // Науковий збірник Музею Української культури у Свиднику. Вип.27. Історія та культура Лемківщини / Гол. ред. і упор. М.Сополига. – Свидник, 2013. – с.66-68

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео