Люди і світи Єпіфанія Дровняка

220px-Nikifor_Krynicki_03_220x314-210x300Розмова з Антоні Крогом, польським письменником і етнографом з Нового Санча, до 120-річчя від народження художника Єпіфанія Дровняка

Богдан Гук: Недавно я відвідав музей Никифора у Криниці-Здрої. На мій погляд, у цій державній установі відбулася культурна трансформація: творчість Никифора привласнила польська культура.

Антоні Крог: Його творчість є частиною цієї культури. Никифор мешкав не на місяці, а в Польщі, тут творив, слухав польське радіо, їв польський хліб, поляки ним опікувалися, відвідували його курортники-поляки і, нарешті, саме поляки улаштовували його виставки й писали про нього польською мовою книжки…

Для мене мова творчості Никифора винятково русинська.
Називати Никифора поляком – це помилка, це неправда. Правильніше буде називати його лемком, тому що він родом з Лемківщини. Я не погоджуюся, що в криницькому музеї здійснюється якась національна політика щодо Никифора. Її виконавцем мав би бути Збіґнев Волянін, хранитель фондів цього музею, проте я визнаю його за людину чесну. Навряд чи він віднімає в художника його русинство і спольщує його. Сьогодні Волянін – це в Новому Санчі авторитетний знавець народного непрофесійного мистецтва.

Ви, найімовірніше, знали чимало людей, які мали відношення до Никифора, хоч їх, як придивитися пильніше, і не було надто багато. Почнімо з Северина Віслоцького.
Я знав Северина Віслоцького, проте першою особою, яка ввела мене в коло явищ, наближених до Никифора, був Александер Яцковський, єдиний компетентний сьогодні «никифорознавець». Він його справді добре знав і цікавився насамперед його мистецтвом. Наступним був директор музею Тадуеш Щепанек у Новому Санчі, куди він поміг мені переїхати 1972 р. Їхня пам’ять про Никифора була тоді дуже свіжа.

Чи Ви коли-небудь зустріли Анджея Банаха, автора кількох книжок про художника?
Ні, ніколи. І, може, не хотів би зустріти. Чимало зробив тижневик «Пшекруй» з Кракова, переконуючи, що це справді великий живопис, а не сміх.

У книжці «Історія про Никифора» Елла та Анджей Банахи описали, як урятували Никифора перед депортацією у вересні 1947 р., хоч вона закінчилася в липні. Варто їм вірити?
Оскільки я спіймав Банаха на одній неправді щодо національності Никифора, тому не можу коментувати будь-чого, що він написав про нього. Мені відомо від Щепанека, що Никифора ніхто не урятував і його виселили разом з іншими криницькими лемками. А він пішки вернувся до Криниці аж з-під Щецина.

kroh-MG_0322_3000x4000-242x300Ким у контексті Никифора був Тадеуш Щепанек?
Він, директор окружного музею в Новому Санчі, приятелював зі Стефаном Пулхлопеком, начальником відділу культури міського управління Криниці-Здрою. Мав контакти з Яцковським. Не говорив мені, звідки довідався про Никифора, проте він визнав себе прихильником його мистецтва. Не належав до тих, хто боявся влади. Як міг, сприяв митцеві, помагав йому, хоч допомагати цій людині було нелегко, пильнував, щоб його не окрадали, а Никифор не відрізняв 10 злотих від 100 злотих. Купив у митця кілька прохальних листів, які нині в зібраннях музею. Належить разом з Влосінським і Пулхлопеком до тих, щодо яких у приватних розмовах я ніколи не чув підозр у розтраті Никифорових грошей після його смерті, бо останній також не мав багато. Це питання вирішувала державна комісія, там усе закінчилося чисто.

Ви знали і Станіслава Пулхлопека.
Так, це був нетиповий чиновник, він справді цікавився мистецтвом, а також тим, чи в Никифора є що їсти, чи є в нього ґачі, чи не мерзне. Здається, це йому належить ідея музею Никифора в Криниці.

Ким був Маріан Влосінський?
Художником, який шукав свого місця у світі та прижився у Криниці. Славним став випадок з Никифором, який одного разу просто увійшов у його майстерню та привласнив собі його робочий стіл і половину квартири. Влосінський зустрівся з прикрощами сім’ї за свою пошану й терпеливість до художника.

Повний зміст статті: 23 червня 2015

Богдан Гук: Як Ви, прибулець з Варшави, орієнтувалися в цій неоднозначній ситуації щодо криницького митця?
Антоні Крог: Як я приїхав у Новий Санч, вже була відома позиція лемків щодо надання йому прізвища Криницький 1962 р. Полонізація – заявили вони. З цим я не погоджуюся. Не хотіли полонізувати, а полегшити старій людині життя. Насамперед Стефан Пулхлопек з Криниці сприяв виробленню Никифорової метрики й паспорта, правда, з неправильними даними… Він говорив мені, що разом з Тадеушем Щепанеком робили це для добра художника, якому паспорт був потрібний не лише на виїзд у Болгарію, але й для того, щоб покласти гроші на власний – конкретно оформленої людини – банківський рахунок. Поляки не присвоїли йому імені Кшиштоф чи Збіґнев, а Никифор – це ж не польське ім’я. Прізвище Криницький також не польське, воно широко відоме серед лемків. Художник навіть мав рідню саме з цим прізвищем.

Сьогодні цей акт став частиною процесу творення не лише прізвища, але й нової етнічної ідентичності для Єпіфанія Дровняка.
Діяльність Анджея Банаха щодо Никифора можна оцінювати неоднозначно, зокрема розділ про його польськість у виданні «Історія про Никифора». Це груба помилка, обґрунтовано полемізував з нею Александер Яцковський. Я 40 років цікавлюся лемківською проблематикою, але, крім Банахового національного промаху, інших таких інцидентів не знаю. У всіх каталогах виставок, організованих музеєм, наголошують, що Никифор – лемко.

До речі, у цих виданнях маємо згоду на Никифора як лемка, а нема згоди на нього як українця. Ні в одному польському виданні не віднесено його до української культури, а що вже й казати – до української нації.
Никифорові не приписують української національності, тому що його національне відчуття – невідоме. І неможливо його про це запитати, проте неважко визначитися щодо одного: ця людина, подвижник прекрасного, цікавилася лише мистецтвом, і це була її основна самоідентифікація. А тимчасом не за життя, а лише після смерті митця почалася суперечка про його національність. Польські автори не признають йому української національності, але й не мають для цього права.

А приписувати лемківську ідентифікацію мають право?
Це внутрішня справа лемків, які лише так про нього кажуть і пишуть. У ХІХ ст. приписування національності неграмотним селянам відбувалося без їх участі. Сьогодні ти є тим, ким почуваєшся. Ким почувався Никифор? У мене та в кожного іншого дослідника нема доказів, що Никифор – українець, він ніколи про це не говорив.

Мені йдеться про те, як Никифор нині функціонує в польській культурі та інформаційному просторі Польщі. Польські автори управляють його ідентичністю і контролюють її повторюванням, що він лемко, лемко, лемко. Причини стають зрозумілі, якщо зважати на те, що в польських текстах «лемко» – це людина, ближча польській національності, ніж українській.
Я не розумію того, що погляд на Никифора як на лемка наближає його до польської національності.

На мою думку, Никифор не був лемком – він міг бути лише руснаком.
Слово руснак функціонувало в ХІХ ст., сьогодні його не цілком гаразд розуміють. У 20–30 рр. ХХ ст. слова «руснак» та «русин» для багатьох русинських організацій були в опозиції до слова «українець». Суперечка між лемками та українцями з приводу національності митця – це не моя справа.

Ви берете участь у цій суперечці: пишучи про автохтонних мешканців території між Криницею та Сяноком, уживаєте слово «лемко». Це і є Ваша позиція в суперечці. Саме тому Ви не є чесним щодо Никифора як руснака. Ви чесний щодо замовлення польської держави на існування лемків. Адже Ви не маєте найменшого доказу на те, що Никифор – це лемко. А тимчасом я маю докази, що польська держава вже в 30-ті рр. ХХ ст. була дуже зацікавлена в розвитку лемківської ідентичності.
Родовід поняття «лемко» старший, ніж народна Польща. Часопис «Лемко» виходив ще за Австрії, в Америці віддавна існують лемківські організації, у 30-ті рр. існувала Апостольська адміністрація Лемківщини, а не Русначчини. І не поляки видумали слово «лемко», воно функціонувало як образливе, але згодом значна частина лемків прийняли його як своє.

Проблема в тому, чи самі руснаки прийняли назву «лемки» за власну, чи їм накинули її поляки. Сьогодні чимало людей ідентифікує себе як лемків, не знаючи, що колись це слово вводили в процесі насильства над їх прадідами-руснаками.

Слово «лемко» має сьогодні кілька значень. По-перше, член української нації, родом з Короснянщини, Яслищини чи Новосанчівщини. По-друге, член окремої нації. Це я зрозумів у 80-ті рр., як зустрічався з лемками й бачив ці дві орієнтації та викликані ними поділи навіть у сім’ях та серед сусідів. Вони існували вже до війни. Не створила їх польська держава, а внутрішні поділи. Під час війни вони ще й ускладнилися, а по війні свої ускладнення внесли чорна леґенда УПА та Акція «Вісла». Не до мене належить вирішувати, хто ким є. Це належить до кожної окремої людини, а я можу представляти лише свої погляди як сторонній спостерігач.

Повний зміст статті: 30 червня 2015

Розмовляв Богдан Гук

Джерело: Наше Слово, №21, 22 від 24 і 31 травня 2015 року

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео