Останні коментарі

Із записника лемка. Лемківщина у роки Першої світової війни

Друкуємо статтю Франца Коковського “Із записника лемка” про визвольну боротьбу на Лемківщині у роки Першої світової війни, яку він написав на основі  спогадів стільця УГА Онуфрія Чури. Вийшла друком у журналі “Літопис Червоної Калини” (1934, Ч.7-8) у Львові.

I.

Про те, що також і Лемківщина брала участь у нашій визвольній боротьбі в 19181 і 1919 роках, знає мало хто. В ці горячі часи ціла наша увага була спрямована на Львів та на територію на схід  Сяну, а тим, що діялось за Сяном, мало хто цікавився. Наші верхи махнули відразу рукою на територію поза Сяном, а був час, що делегатам зі Сяніччини, що приїхали до Стрия прохати підмоги та інструкцій, відповів тодішній комендант стрийської округи, от.Гр. Коссак, щоби Сяніччина та Лемківщина, боронилися до часу, поки там не прийдуть… чехи, а як підмогу казав їм видати… два кріси. Свідки цеї «історичної» розмови живуть до нині.

Та не про це хотів я нині писати. Ці всі події хочу вияснити та насвітлити в книжці «Визвольні змагання Лемківщини» («Команчанська республіка»). До неї призбирую матеріал і може доля судить мені її викінчити.

Нині хочу подати дрібку призбираного мною матеріялу, а саме спогади лемка-стрільця У.Г.А. Онуфрія Чури з Прилук.

Ці спомини писав він самочинно та передав їх мені, розвідавши, що я призбирую матеріяли про «Команчанську республіку».

У спогадах Чури не змінюю нічого, крім мови та правопису, а там де автор їх повторюється, скорочую без зміни суті річи, де знов автор представляє щось невірно, або помиляється, зазначую це в приписках.

Спомини Чури зачинаються його перебуванням в австрійській армії та російській неволі, та ці справи, як менше цікаві, поминаю.

II.

Свобода – пише автор у своїх споминах – заскочила мене дома. По розвалі Австрії почали йти та їхати російські полонені з Угорщини та австрійські війська вертати домів. Жандарми, що за Австрії були в Команчі, втекли та не було кому держати порядку ані в селі, ані на залізничній стації. Тоді мій стрик, Андрій Кир, старший десятник австрійської армії, скликав хлопців із сусідніх сіл та намовив їх стати в обороні свого народу та своєї землі. Хлопці радо згодилися і так повстала в команчі міліція, а до неї належали булавний Щуровський (під старшина австрійської армії), десятник Микола Фуштей, з городенського повіту, Федор Чура та Онуфрій Чура з Прилук та один телефоніст із під Турки. Всі повнили службу на постерунку в Команчі.

Кілька днів по зорганізуванні міліції підійшла до Команчі польська стежа, що хотіла нас розігнати, щоб самій зайняти стацію в Команчі, але ми їх розброїли та нагнали там, звідкіль вони прийшли. Опісля оснували ми станицю жандармерії у Щавнім і там став комендантом Щуровський.

Півтора кільометра від Щавного, селі Куляшнім, була польська застава та станиця жандармерії.

В короткий час по обнятою влади зібрав зібрав старший десятник Бескид, родом з Перегінська, парубків з околичних сіл, Прилук, Душатина, Туринська та Репеді та повів ніччу наступ на село Куляшне. Розпочалася стрілянина, відділ Бескида здобув вправі заставу, але нападаючі мали богато ранених, а між ними й одного важко раненого, що другого дня від ран помер.

Від того часу не вгавали взаємні напади, раз ці, раз знову ті були верхом і так тривало до 21 січня 1919 р., колито польські війська наступили трьома шляхами на Вислік та Команчу. Частина залоги станиць нашої жандармерії впала в бою, решта дісталася в полон. Попав у полон й автор споминів та вирятувався завдяки знайомому, що був десятником у польському війську, а з автором споминів служив ще в австрійській армії. Цей знайомий оборонив автора споминів від побоїв, а може й смерти, бо член цеї експедиції, бувший писар громадський в окрузі Команчі, Чеканьскі, дуже нелюдяно обходився з полоненими.

Врадувані легкою побідою польські відділи лишили на залізничній стації стежу з 8 людей, а решта пішли до двора графа Потоцького.

Тимчасом українська міліція, зібравшись на горі «Могила», провела протинаступ, чим так наполохала противника, що він почав вицокуватись з Команчі, покидаючи зброю. Тим покористувалися арештовані та полонені українці, хопили збрую та почали собі наступ. Доходило до того, що відділ противника, окружений майже із усіх сторін, мав вже здатися в полон, як ненадійно від Загіря надїхав товаровий поїзд із підмогою противникові. Це знов так налякало наступаючих, що вони розбіглися, ховаючись по лісах та яругах і опинилися аж за горою, в Прилуках.

Потому виявилося, що тікати не було чого, бо підмога була дуже скупенька, але вже годі було зібрати людей до другого наступу.

З Команці вицофалися українці через Ославицю до Прилук, а відтіль перейшли до Каманок, де почали наново збиратися під командою вище згаданого Бексида.

Цей, зібравши відділ з 6 людей, повів його назад на Прилуки та розмістився за селом, на горі Явірках. Тут розійшовся відділ у розстрільну та ждав на дальші події. Тимчасом від сторони Команчі надійшов цілий курінь противника, а що відділ Бескида був за слабий проти куріня, а ще й амуніції було не богато, дав Бескид приказ не стріляти.

Без спротив заняв противник Прилуки, зачав реквірувати худобу та відсилати її в сторону Команчі. При тому стали горіти хати М.Сегіня та Гриця Пишняка. Ці події заворушили відділ Бескида й українська міліція зачала обстрілювати курінь противників. Противник, наляканий несподіваним обстрілом, зачав тікати, зачав тікати, полишаючи пореквіроване добро, а забрав із собою тільки селянина з Прилук, Івана Карнафаля, сина Сильвестра, що потому в Команчі згинув.

В цей спосіб відбито наступ на Прилуки.

III.

Відділ Бескида побоюючись окруження противником подався до Камянок, а наступного дня горами й лісами через Карпати, за границю, та добився до Ляборця (прим. Межилабірці, Словаччина). З Ляборця поїхали залізницею до Геменного а відтіль пішки до Березна, залізничої стації, що лучиться із залізничною лінією Сянки – Турка – Самбір та добився до Самбора. Відси хотіла їх команда вислати під Львів, та цілий відділ просився, щоб їх відіслали боронити рідні сторони. Самбірська команда дала їм збрую та відіслала до Лютовиск, а відсіль подався відділ до Тісної та на Волю мігову, де команду над ними обняв Чолач, командир тамошньої станиці жандармерії.

На приказ Чолача пішов автор споминів враз із двома стрільцями на розвідку до Смільника, а зі Смільника до Лупкова, де мав бути противник. Та стежі не довелося дійти до Лупкова, бо ледве відійшли від Волі мігової нецілу милю, як почули сильну стрілянину. Завернути та до Волі вже не дійшли, бо по дорозі довідалися, що наш цілий відділ розброїли самі селяни з Волі та Щербанівки при помочі противника та що Чолач попав у полон і згинув (в дійсності було так, що самі селяни з Волі та Щербанівки вбили Чолача, за що дістали нагороду в виді соли та нафти – Ф.Коковський).

Автор споминів сховався по цім у Микові в свояків та тут перебував потайки 2 неділі, бо цілу околицю зайняв противник, що пошукував пильно за членами відділу Чолача.

Звідавши про те, що в околиці Тісної та Балигороду є ще наші відділи, вибрався автор споминів туди, змилив погоню противника та добрив до своїх, що стояли в лісі між Тісною а Жубрачем. Командантом українського відділу був придніпрянець, сотник Вовчинський, крім нього були ще старшини четар Рибак та поручник Попадинець. Сотня, що до неї приділили автора споминів як вістуна, перебралася відтак аж на границю, до Солинки, та робила службу в Солинці, та дооколичних селах Бальниці, Маневі та Волі міговій.

З противником були тільки малі сутички. На саме Благовіщення 1919 р. над раном дістав автор споминів приказ враз із 25 стрільцями йти стежею в околицю села Бальниці. Тимчасом противник обійшов границю та за атакував наш відділ стрілами з крісів та скорострілів. Під сильною атакою противника відділ подався та став тікати до Солинки, втративши як полонених 2 стрільців. Тому що цілий відділ (враз із тими що були в Солинці) числив не більше 5 людий, треба було відступати. Відступали на Розтоки до Лісної (Лішні) та на Майдан (частина Тісної), а тут була вже більша сила наших, бо дві сотні.

Тут зачаїлися по обох сторонах дороги та чекали на противника. Противник увійшов сміло на Майдан, бо сподівався, що там нікого нема, та свою ошибку переплатив розбиттям куріня та полоненими, що попали нашим у руки. Від того часу був в околиці Тісної спокій. Щойно з приходом армії Галєра до Галичини почав противник дуже сильно натискати на наші відділи. Проводили тоді противником поручник Зьобро, власник Терки, що відтак був суджений польським військовим судом за надужиття та теперішній адвокат в Балигороді, Сьмєтана. Під натиском противника подався наш відділ знов за границю до Кошиць, де його розброїли Чехи.

Автор Франц Коковський

Джерело: Літопис Червоної Калини, 1934. №7-8. – с.24-26

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео