Лемківщина у роки Першої світової війни

Передруковуємо статтю о.Зиновія Флюнта (з містечка Граб) під назвою “Визвольний відгомін на Лемківщині”, яка вийшла друком у журналі “Літопис Червоної Калини” (1930, Ч.VII-VIII)  у Львові. Стиль збережено згідно з оригіналом.

Лемківщина, цей гарний куток української землі, була перед війною так затуманена москофільством, що здавалося, що вона зовсім пропала для української ідеї. Виховувана від довгих літ ріжними агітаторами в москофільському дусі, усі надії своєї незавидної долі покладала на могучу Росію. Українці були на Лемківщині дуже слабо зорганізовані, тому й мали малий вплив на людей. Як де й вони старалися поширити свої часописи та книжки, противники усе знайшли спосіб спараліжувати їх вплив. Притім не перебирали протвники в середниках і впоювали в несвідомий народ таку шалену ненависть не лише до української ідеї, але й до самої назви «Україна», що народ по нинішній день не може отрястися від цього дурману!

Правда й те, що Українці зовсім, або дуже мало цікавились Лемківщиною. Не старались пізнати цей народ, вплинути на нього, виховати його для української ідеї. Як мало цікавилась наша Галичина Лемківщиною, бачимо і з тощо, що коли збирано українські землі до новопосталої Української Республіки, за Лемківщину сказано дуже побіжно та неясно! Лемківщина була осаджена майже виключно москофільськими священиками і учителями. Українці боялися чомусь поселюватись між Лемками. Їх «відстрашувала» лемківська «бесіда», далека віддаль від Східної Галичини та недоступність гір.

Було лиш кілька діяльніших одиниць, як пок. Яворський у Новому Санчі, Марітчак в Яслі, та пок. о. Ф.Кісіловський в Грабі, які по своїм силам робили освідомлюючу роботу. Але цих робітників було замало. Тому виключний вплив на народ мали москофіли й вони закріпили в нім свої ідеї. Головною ідеєю було насаджування в селах Лемківщини російського православя, яке мало на меті не лише розбити українську церкв, але й народ, та ще дужче закріпити нахил людей до всемогучого білого царя!

Прийшла світова війна. Поминувши велике спустошення, яке прийшло з нею, війна зліквідувала почасти москофільський нахил тутешніх людей. Спритні агітатори, які усякими способами защіплювали й підтримували москофільство, благорозумно зникли з о-виду. Їх учень, народ, посуджений в державній зраді, опинився по австрійських островах смерти. Багато пішло з відступаючими російськими військами й розбрилося головно по Великій Україні. Там пізнали, що тамошній народ й бесідою й звичаями той сам, що вони, та що Великороси, за яких вони себе тут почували, далекі й відміні. Вони приглянулися повстанню української держави, деякі працювали в українських установах. Ба, деякі й служили в українських арміях.

Цей рух мусів на них впливати усвідомлюючо й, вернувши домів, принесли вони зміну своїх давніших москофільських поглядів. Також несовісна робота москофільських проводирів в росії відсунула їх від так захвалюваного ними «єдинства» галицького народу з великоруським. Тих, що лишилися в дома, змінили до невпізнання російські війська, між якими було багато Українців. Українські салдати, хоча й не дуже свідомі своєї відрудности, всежтаки відчували, що Лемки їм близькі, як їх російські товариші. Їх єднала й бесіда і вдача. Навіть московські команданти робили ріжницю між Лемками, а своїми салдатами. Вони впевняли Лемків, що вони «хахли» такі, як ці «хахли», які служать в їх арміях, що вони зовсім відмінні від великоруських «кацапів». Ці назви, на зазначення ріжниці між обома народами, лишилися ту до нині. Ці «хахли» вчили наших людей українських пісень, між якими пісня «Катерино, вража дочко, що ти учинила» довго ще співалася молодими Лемками. Вони радше приставали з нашими людьми, як зі своїми воєнними товаришами «кацапами».

Цей вплив українських військових частин російської армії на Лемківщині, та освідомлення наших людей, які повернули з бувшої Росії, не омгли не вплинути на те, що що давніші москофільські погляди Лемків маліли та слабли. Лемки стали цікавитися більше українським рухом й мали надію, що Українці ними більше займуться, як досі. Ці надії розвивалися, як світова війна добігла до кінця.

Заключення мира осередними державами з молодою Українською Республікою в Берестю литовськім, було вихідною точкою надії Лемків. В деяких селах Лемківщини відслужено з цієї нагоди урочисті Богослужіння. В мому селі зібрано більший даток на справлення на цю пам’ять фелон. Народ став вірити, що нова держава візьме біду й забуту Лемківщину в свою опіку.

І від цієї хвилі Лемківщина задихується від найріжнородніших поголосків, які, то збільшують її надії, то охолоджують її сподівання.

З кінцем жовтня 1918 року дочулись Лемки, що цісар Карло видав маніфест, в якому обіцює перебудову Австрії на народні держави. Між іншими має повстати українська держава в Східній Галичині, та що кожний народ має вибрати Національну Раду, якаб поставила свої жадання до держави. Дочулися, що Українці у Львові проголосили самостійну українську державу, обіймаючи цілу територію заселену Українцями, в тім і Лемківщину. І вже у першій половині листопада 1918 розходиться по Лемківщині така «певна» вістка, що українські війська зайнявши Львів, Стрий, Дрогобич, йдуть на поміч Лемківщині й угорським «Руснакам», одні північною Угорщиною, другі від Сянока.(?) Наводжу цю поголоску як характеристичну для надій Лемків. Завдяки їй в одному селі в ясельському опвіті уформовано щось в роді міліції, яка плянувала получитись з наступаючою українською армією.

Покладаючи надію на майбутню поміч, почалася на Лемківщині повінь віч, нарад та сходин, які відбувалися майже в кожному селі. Однак ці наради використали старі агітатори, які знову зявилися на Лемківщині. Вони, бачучи теперішні симпатії народу до українського руху, порозуміли, що народ, який по муках в Талєргофах і в Росії слушно уважав їх за спричинників його недолі, відвернеться від них. Тому взяли спритно цей рух в свої руки. Зразу йшли спільно з Українцями й удавали їх великих приятелів. Бо не могли наразі не йти з ними. Народ чув про мозольну боротьбу Українців з Поляками в Східній Галичині, побачив, що давний клич агітаторів, будьто Українці а Поляки то одно, це злобна їх видумка. А вкінці Українці розтягнули свою новповсталу державу й на Лемківщину.

Віча почалися в Горлицькому повіті. На них жадано зразу, щоб не ділити народ на партії, лиш одним фронтом йти до мети. І здавалося, що народ покине стару дорогу й звернеться зовсім до української ідеї. Та не так сталося. Агітатори, видячи, що Українці на Лемківщині заслабі, та що нема надії на зміцнення української держави, змінили фронт й цілою силою стали нищити симпатії Лемків до української ідеї. І почали горнути народ до себе старою демагогією та новими кличами, що «Українці розбили Росію, що вони лиш про око воюють з Поляками, що вони видали їх до Талєргофів і т.п.» Але щоби здавалось, що вони щось для народу роблять, кинули клич, що Лемківщина не може ніяким правом належати до Польщі.

З повіней віч згадаю за деякі, щоби вказати, як москофільські агітатори нищили сподівання Лемків та їх симпатії до української ідеї.

Дня 17. листопада 1918 відбулося інформаційне віче в Святковій, на якому москоф. агітатор Собін старався розбити народ, ділячи його на москофілів і Українців. Коли зібрані звернули йому увагу, що під теперішню пору не порадно вносити рооздор в народ, поіритований кричав, що «української держави ані в Росії, ані в Галичині нема, бо усе населення вважає себе русским». А бачучи спротив, заповів головне віче в Гладишові, де сподівався, що там свою киринну роботу доведе до кінця. 27.XI.1918 відбулося заповіджене віче в Гладишові, куди Українці Горлицького й Грибівського повітів листовно запросили делєгатів, щоби по можливости як найбільше Українців взяло в нім участь. Нажаль було це віче москофільською демонстрацією. В комітеті були й Українці, яких однак не допущено до слова, а численно зібрані агітатори ріжного покрою, по славословіях своїх ідей, ухвалил резолюцію того змісту, що Лемківщина не може належати до України, лише до Великої Росії, та що вона має вислати на мирові переговори свого делєгата. В тій ціли мається в кожному селі вибрати по 5 членів, які у всіх справах мають відноситися до «Русской Ради» в Гладишові. Повстала т.зв. «Лемковская Республіка!» По селах почалися вибори згаданих членів, які збирали складки на поїздку делєгата, якого й сама «Русская Рада» не знала, куди висилати. Заряджено дальше вибір в кожній громаді т.з. «сільського суду»з 4. членів, які, зложивши в церкві присягу, мали розсуджувати менші поступки громадян і т.д.

Польська влада толєрувала зразу віча й зарадження «Русскої Ради», бо була заслаба й неупорядкована, а до цього сподівалась, що що боротьба Українців і москофілів вийде їй на добро. Однак вже в грудні 1918 р. Польща уже більше стає інтересуватися розполітикованою Лемківщиною, насилає своїх «лєгіонерів» (як звано скарбкову сторожу), присилає покликуючі карти до польського війська, жадає вибору ріжних комісій і т.ін.

Міжтим вертають полонені з Росії, які ріжними дорогами через Галичину добиваються домів. Декілька з них було в українському війську, довше служити в нім не хотіли, лише чимскорше утікали домів, приносячи синьо-жовті відзнаки на шапках та найріжнорідніші вісти з перебігу українсько-польської війни…

Народ дочувся дорогою через угорську Україну, що в Станиславові 3.I.1919 р. проголошено злуку цілої австро-угорської України з Великою Україною. Набрав знову надію, бо до злуки мала належати й Лемківщина, та що поміж молодої держави недалека.

Побачивши те, москофільські коріфеї стали розбиватися за тим, щоби Лемківщину приділено, покищо, до Чехо-Словаччини. По відбуттю тайних сходин «Русская Рада» рішила вислати з цим бажанням депутацію до Чехів. Про поїздку членів цеї ради ходили ріжні вісті: Чехи принялиб Лемків під свою «високу руку», як на це пристане Україна, закидали Лемкам байдужість до своєї власної держави. Ба, навіть сам голвоний делєгат до Чех о.Юрчакевич признав, що президент Чехослов. Республики заявив депутації, «що найліпше булоб, якби Лемки «сєдинились» з Українцями Східної Галичини». Говорилось і таке, що Чехи склонні прилучати Лемківщину до своєї республики доти, доки не відбудується Росія! Таке жадання поставила «Русская Рада» на вічах в Фльоринці, Брунарах п.Грибів, Криниці і других місцевостях.

Польські часописи зняли з цього приводу крик, звертаючи увагу польської влади на цю роботу «poczciwych starorusinow». В дописі з Нового Санча «Intrygi czesko-rosyjskie na Lemkowszczyznie» краківський III. Kurjer, представивши агітацію старо-русинів за рпилучення Лемківщини до Чехо-Словацької Республіки при помочі проклямацій чеської влади, поширюваної під заг.: «Hlas ruskeho lidu», а виданої по чеськи і українськи, жадає, щоби польська влада занялася цею агітацією, бо «jest rzecza nieslyhana, aby w panstwie naszem sfory najrozmaitszego rodzaju precliczkow s czarnosiecincow bezkarnie grasowaly po calym Podkarpaciu!». На чолі старорусько-чеськословацької акції стояв бувший посол до галицького сойму Курилович з Сянока, адвокат з Мушини др.Гассай, який перебував як старо-руський муж довіря при чеській владі в Празі, бувший посол до угорського сойму др.Бескид з Пряшова, редактор «Голоса Русскаго Народа» в Пряшові Дмитро Вислоцький і др. Проклямація з 9.II.1919 заявляє в імени Лемків, що «від нині уважається Лемківщину як автономічну часть Чехо-Словацької Республіки». А пряшівський «Голос Русскаго Народа», орган «Карпато-Русской Народной Ради», в дописі з Лемківщини «самим решьтельнимь образомь» протестує проти «дьлежа Карпатской Руси и требуе на основанію права самоопредьленія народнаго голосованія вь сьверозапарднихь Карпатахь на т.зв. Лемковщинь». Цей плян плєбісциту зацікавив наших Лемків, однак загал дивувався, чому угорські Українці не жадають такого плєбісциту на Чехо-Словакії. Вправді говорено тут про якесь велике віче в Ужгороді, на якому рішено жадати прилучення угорської України до Вел. України, та що українські війська заняли уже Мармарош-Сигот, Гамонну… Одначе це були лише вісти, які серед тодішних часів не належали до рідкости…

Міжтим лемківські делегати їздили по Чехах, нараджувалися, торгували, пирували, а народ годувався вістями, чекав та туманів…

А тим часом польська влада закріплювалася на Лемківщині. Пограничні села обсаджено зразу т. зв. легіонерами, а згодом скарбовими стражниками, які не лише мали стерегти границь від перемитників, але пильно глядіти за агітацією, яка звідтам ішла. Вислано й карні експедиції до сіл, в яких сиділи проводирі чеської орієнтації, які за одним замахом її зліквідували.

Ще якийсь час ходили по селах Лемківщини глухі вісти, що Лемки будуть таки прилучені чеської республіки. Ці вісти йшли з Америки, яка мала занятися долею Лемківщини.

А в Східній Галичині Поляки йшли подібно вперед, українська армія маліла, та уступила вкінці за Збруч. Невдачу Лемки відчули, та стратили усяку надію, якою перше жили, що Українці, заволодівши Східною Галичиною, упімнуться і про Лемків. Рівнож пропало сподівання, що Лемківщину прилучать до Чехо-Словакії. Агітацію здушено, а проводирі чеської організації поховалися…

 Цей рух на Лемківщині, хотяй не приніс сподіваних наслідків, мав цю добру сторону, що вона розрухалася та стратила богато з давного упередження до української ідеї. І хоча під теперішню пору москвофільство сильно піднесло голову та наново заволоділо Лемківщиною в новому православному русі, всежтаки українські стремління та надії з часів великих днів не пропали марно. В деяких селах Лемківщини повстали Читальні «Просвіти» та кооперативи під проводом українців, що немислиме було в передвоєнних часах. Народ горнеться до української книжки та часопису, якого передше й не видів і не чув…

              В Грабі  28.III.1930

Автор о.Зиновій Флюнт

Джерело: Літопис Червоної Калини, №7-8, 1930. – с.5-7

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео