1943 рік у пам’яті поляків і українців

IsaievychПередруковуємо статтю історика, академіка НАН України Ярослава Ісаєвича (1936-2010) про складний українсько-польський діалог й шлях примирення у науковому середовищі та суспільній свідомості, що вийшла друком у 2003 у газеті “День”.

Почну з поляків. Адже саме настрої значної, якщо не переважної, частини польського суспільства спонукали урядові кола сусідньої держави поставити перед українцями питання про необхідність вшанування пам’яті польських – і тільки польських! – жертв міжнаціонального конфлікту 1943–1944 рр.

Далі у цій статті я ще наведу погляди тих польських дослідників-істориків, які спираються на знання документів і враховують аргументи всіх сторін. Але поки що прихильники зваженого підходу, як здається, в меншості. Більше чути тих, хто проголошує колективну відповідальність українського народу за справжні й уявні злочини, вчинені окремими українцями. Втім, нічого нового тут немає. В колі своїх польських знайомих і друзів я не раз розповідав про розмову у варшавському трамваї навесні 1979 року під час першого візиту у Варшаву папи Івана Павла II. Того дня на зустріч з ним приїхало до столиці багато людей з різних міст і сіл. Якась стара жінка, очевидно сільська, запитала мене: А ви звідки – з села чи з міста? – З міста, – відповідаю. – З якого? – Зі Львова. – А чи там ще залишилися поляки, чи українці вже всіх вирізали? Я такий був вражений, що не знав як реагувати. Вже й не пам’ятаю що відповів. Але хоч би що не сказав, навряд чи зумів би її переконати. Ще більше я був вражений прочитаним в гарно оформленому і в змістовному путівнику по Львову, виданому у Варшаві назагал з позицій доброзичливих до нової української держави. Але при описі львівської церкви Юра прочитав буквально таке: «Тут була резиденція Андрея Шептицького. Хоч народжений дочкою Фредра, був він митрополитом не тільки уніатської церкви, але й націоналістів з ОУН, благословив ножі і дерев’яні пилки, якими українці різали поляків на Волині й Поділлі». Мені особливо прикро, що такий погляд висловив у книжці, розрахованій на якнайширше коло читачів, Єжи Новіцький, відомий також і Україні журналіст, автор сценарію популярного свого часу і на Україні радіосеріалу «Родина Матисяків», довголітній голова Товариства прихильників Львова і Львівської землі. І його уявлення, і уявлення моєї варшавської співрозмовниці, звичайно ж, виникли не на порожньому місці. Справжні й перебільшені інформації про трагічні події, учасниками яких були ці люди, змішалися з давніми іншими стереотипами, що відбивали не так реальні факти, як поширене в польському суспільстві ставлення до ідеї незалежності України.

У роки комуністичної влади в Польщі не дуже заохочувалися згадки про західноукраїнські землі, щоб не дратувати тодішнього їхнього володаря – Радянський Союз. Зате досить широко польські засоби масової інформації приписували українцям вбивство польської професури у Львові і придушення Варшавського повстання 1944 р. Пізніше було доведено, що ні перше ні друге твердження немає ніяких підстав, – важко, проте, сказати, чи висновки вчених з цього питання дійшли до широких кіл населення.

На якомусь етапі польська преса популяризувала твердження про вбивство «українцями» півмільйона поляків в роки війни на окраїнах Польщі (так в багатьох польських виданнях дотепер називають Західну Україну та Західну Білорусь). Хоч згодом науковці показали, що дійсна кількість жертв була в кілька разів меншою, деякі ЗМІ дотепер подають цифру 500 тисяч. Цього часу повінь масових антиукраїнських інсинуацій в Польщі започаткував Едвард Прус, який здобув сумну популярність паплюженням пам’яті того ж митрополита Андрея Шептицького. Пізніше головним «фахівцем» з антиукраїнської істерії став Віктор Поліщук. Головна його теза, що українцям перед війною до 1939 р. в Польщі жилося добре, а етнічні чистки на Волині і, меншою мірою, в Галичині були викликані рішенням ОУН і УПА реалізувати ідеї інтегрального націоналізму, сформульовані Дмитром Донцовим. На доказ він цитував гасла: «Україна для українців» чи «Геть з України займанців», хоч сучасники розуміли їх не як вимогу винищення або вигнання з України всіх неукраїнців, а як заклик до встановлення в Україні влади українського народу, ліквідації окупації українських земель іноземцями. У свідомості поляків панівним є переконання, що головною причиною трагедії волинських сіл був прищеплений українцям націоналізм, а роль соціальних конфліктів недооцінюється. Однозначно негативно сприймається також Українська Повстанська Армія. Як вважають деякі українські історики, лише окремі повстанські загони – але не УПА в цілому – взяли участь у нищенні польських сіл, вбивствах невинного населення. За це відповідають конкретні злочинці, а не УПА в цілому. Утверджуються переконання, що й ті, які самі не брали участі у злочинах, мають розкаятися, якщо їм не протидіяли або намагалися виправдати те, що не може бути виправдане нічим і ніколи.

Як вже згадувалося, в Польщі працюють і солідні знавці складної і суперечливої історії Східної Європи періоду Другої світової війни – Ришард Тожецький, Ґжеґож Мотика, Ґжеґож Мазур, Анджей Сова і ряд інших. Цікаву статтю про польське питання в програмі діяльності ОУН і УПА опублікував свого часу Збігнєв Ковалевський. На жаль, вона залишилася не поміченою польським суспільством. Чисто наукові публікації, зрозуміло, не дуже доходять до широкого кола читачів. Це частково надолужує преса. В 1995 р. багатотиражна і авторитетна «Ґазета виборча» надала свої сторінки для обговорення теми «Правда про Волинь». Без жодного цензурування друкувалися як сповнені щирого розпачу спогади тих, хто свого часу втратив на Волині свою найближчу рідню, так і міркування тих, для яких «найбільшим злочином» ОУН і УПА було прагнення «відірвати східні землі від Польської держави». Зауважимо, що глибшими, більш продуманими були ті дописи до газети, автори яких розуміли значення польсько-українського діалогу, усвідомлювали, що події 1943 р. були лише наслідком всієї попередньої історії. Їхнє критичне ставлення до помилок і прорахунків політичних діячів власного народу може бути прикладом для тих українських авторів, які вважають своїм обов’язком про «своїх» писати лише приємні речі. Ось, приміром, польський історик Януш Рошковський почав свою статтю словами: «Для наших поглядів про українців характерне незнання, ігнорування фактів і панування стереотипів; історичних, сформованих творами Сенкевича, і найновіших, згідно з якими українці – це банди УПА, СС «Галичина», помічники німців у придушуванні Варшавського повстання». І полякам, – продовжує він – «хотілось би не пам’ятати про безперервні повстання українців, починаючи з XVI ст., жахливі умови життя селян в ХIХ ст., польську політику періоду між двома війнами. Тільки на цьому фоні можна зрозуміти вибух довго затаюваної, сказав би, атавістичної, ненависті українських селян, які становили головну нищівну антипольську силу…» Вказуючи, що за старі прорахунки платили невинні, автор цитує книгу відомого історика Чеслава Мадайчика «Фашизм і окупація 1939 – 1945 рр.», який стверджував: «У період окупації поляки становили на Волині і Поліссі значну частину адміністрації в економіці і допоміжного персоналу». Це в ситуації, коли на цих землях вони становили лише кільканадцять відсотків населення, сприяло перенесенню ненавистi до німців на тих, кого пов’язували з їхнім пануванням.

В іншому номері тієї ж газети історик Люціян Лучковський, який походить зі Здолбунова на Волині, підкреслював: «Для українського селянина влада асоціювалася з поляками. Поліціянт, осадник. податковий екзекутор, вчитель, чиновник у ґміні і на пошті, суддя, унтер-офіцер, офіцер у війську – це все були поляки. Так само великі землевласники.

У 1937 р. на Волині було тільки 46 українців, які мали більше ніж 55 га землі». Далі висловлюється думка про згубність для справи польсько-українського поєднання декларацій польського емігрантського уряду і його представників про те, що «східні землі Речі Посполитої ніколи не будуть Україною, а залишатимуться інтегральною частиною Польщі» і що «українці не можуть мати в Польщі ніяких політичних прав».

Особливе зацікавлення викликає стаття-спогад Яна-Марії Шиманського – історика за освітою, працівника Центру наукового вивчення процесів глобалізації. Його батько був шефом контррозвідки Жешівського інспекторату АК, сам він з 12 років брав участь у польському підпільному антикомуністичному русі. І він і його батько репрезентують тих нечисленних діячів Армії Крайової, які не лише щиро прагнули до порозуміння з УПА, але й і працювали в такому напрямі. Унікальне значення мають його спогади про свідому діяльність нацистських і більшовицьких агентів, які робили все, щоб спровокувати антипатію і ворожнечу між українцями й поляками. Пан Шиманський теплим словом згадав ветеранів боротьби за незалежність України, з якими був разом в ув’язненні. В найважчих хвилинах слідства вони не піддавалися на катування, зберегли вірність своїй Вітчизні.

Дуже шкода, що останнім часом більше популяризують власне конфлікт між УПА і АК, а не тенденції до співпраці на заключному етапі історії цих організацій. Адже саме ці традиції, хоч вони не знайшли повного розвитку, заслуговують найбільшої пошани і продовження в нових умовах. Про посилення таких настроїв і в УПА свідчать матеріали, опубліковані в різних виданнях, зокрема в підготованому Інститутом українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України збірнику «Депортації». В одній iз листівок, виданих у підпільній друкарні УПА і підписаній, читаємо:

«Поляки! Віковий західний сусіде!

…Вже близький час, коли кожний нарід на своїй власній землі заживе своїм самостійним державним життям.

Хай живе згода, порозуміння та співпраця українського й польського народів у боротьбі з московським імперіалізмом!

За самостійні держави всіх поневолених народів!

Свобода народам і людині!»

В українській громадській думці питання про ставлення до поляків назагал не займає того пріоритетного місця, на яке воно заслуговує. Однак у наш час у середовищі української інтелігенції, політиків і бізнесменів iз вдячністю занотували проукраїнську позицію польського уряду на міжнародній арені. В Україні надто з підручників історії, зокрема радянських, і з художньої літератури загал українців виносив глибоко спрощене уявлення про боротьбу селян і козаків проти польського гніту. Не акцентувались позитивні аспекти культурних взаємин. В міру того, як переставало бути обов’язковим вихваляння Переяславської Ради, почали з’являтися і позитивні оцінки деяких рис устрою давньої Речі Посполитої. У працях окремих істориків не обходиться тепер і без певної ідеалізації цієї держави. Якщо ж йдеться про польсько-український конфлікт періоду війни, то злочини щодо мирного польського населення досить мало відомі, панує думка про основну роль німецьких і більшовицьких провокацій. Пам’ять про трагічні події часів війни зберігають в основному переселенці із земель, які після війни були закріплені за Польщею (Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина), а також мешканці тих волинських і галицьких сіл, що постраждали від озброєних поляків-поліцаїв на німецькій службі, бойовиків і просто селян з баз самооборони, воїнів АК та інших організацій польського підпілля. Хто з власного досвіду, а хто з розповіді своїх батьків знає, що не тільки «українські» бандити, але й бандити «польські» нерідко вбивали немовлят, відрізували людям носи, вуха, виколювали очі, відрізували жінкам груди – немає сили й бажання продовжувати перелік знущань. У наших архівах зібралося вже чимало спогадів про такі випадки, але дотепер вони публікувалися рідко і то головно в місцевій пресі. Тепер, коли почався тиск на Україну щодо вимушеного покаяння, почуття образи спонукає деяких українських авторів взятися за публікацію відкладених свого часу до шухляди матеріалів. Але чи потрібна така ескалація взаємних звинувачень?

На щастя, діалог вчених почався. Ще в червні 1994 р. відбулася зустріч польських і українських істориків на тему «Поляки і українці в 1918–1948: важкі питання». Потім під подібною назвою проведено позмінно десять наукових семінарів у Варшаві і Луцьку. В плані науковому підготовку більшості цих семінарів здійснювали Військовий історичний інститут Академії національної оборони у Варшаві і Волинський державний університет ім. Лесі Українки. З організаційного боку більшість семінарів проводилися під егідою Світової спілки вояків Армії Крайової і Об’єднання українців Польщі. Тривав плідний діалог, піднімалися узгоджені рішення і фіксувалися документи з питань, щодо яких сторони не могли дійти згоди. На згадуваній першій зустрічі не тільки українські, але й польські історики погодилися з визначенням характеру діяльності Української Повстанської Армії, як національно-визвольного. Плідно започатковані розмови польських і українських істориків будуть продовжені на конференціях у Києві 20–21 березня і у Луцьку у червні цього року.

Утім, наївно було б думати, що висновки істориків автоматично дійдуть до свідомості народів. Для взаємного порозуміння потрібні не лише знання про минуле, а й добра воля, бажання зрозуміти аргументи всіх інших, а не лише власні. Поліпшення клімату міжнаціональних і міжлюдських відносин можливе як наслідок свідомих зусиль обох суспільств, а не як результат кон’юнктурних політичних кампаній.

Автор Ярослав ІСАЄВИЧ, академік Національної академії наук України, директор Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (Львів)
Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео