Історія села Стежниця

Чергова публікація  з серії “Історія сіл Лемківщини”, про історію сіл, побут, духовне життя, депортацію, а також спогади лемків. Сьогодні ми публікуємо історію села Стежниця.

* * *

Стежниця (пол. Stężnica) - лемківське село у Ліському повіті Підкарпатського воєводства Республіки Польща. Входить до складу гміни Балигород.

Село знаходиться на південному-сході від Балигорода. У радіусі 2 км. від від Стежниці знаходяться сусідні села: на півдні – Лубне і Яблиньки, на південному-заході – Бистре, на півночі – Жерниця Верхня, на північному-сході – Бережниця, на сході – Горянка і Воля Горянська, на південному-сході – Радева. Через село тече однойменна річка Стежниця.

Історія села

Село засноване у 1498 році. Територія села входила до складу Київської Русі. У другій половині XIV ст. ці землі увійшли до складуКоролівства Польського, які у XV ст. знову повернулися до складу України.

У 1510 році власник цих земель Ніколай II Баль з ласки Папи Лева X будує у своєму замку (перший опис 30 липня 1732) каплицю. Ще одну дерев’яну каплицю він збудував неподалік від замку для своїх підданих селян. У 1511 році ці землі розділили поміж собою Ніколай Баль та Петер Гербут, і ділянка між Мховою і Стежницею відійшла до власності Баля. На місці розмежування заново повстало село, а згодом місто Балигород. У 1523 році Ніколай Баль разом з Якубом Фрейберґером де Цаданом і Адамом Вздомські отримали від короля Зиґмунта дозвіл на видобуток усіх корисних копалин у землях Сяноччини та Яслиськ.

Згодом замок успадкував Матіяш III Баль, а після нього його син. Близько 1615 року власником замку був камергер Петер II Баль. У 1648 році його син Самуель Баль побудував дамбу і дорогу від Стежниці та Балигорода до Цісної і далі в сторону угорського кордону. Після смерті Соломеї Баль усі землі переходять у власність її чоловіка Владислава Каршніцького.

У XVII ст. Стежниця разом з усією Лемківщиною увійшла до складу Австро-Угорської імперії, а з 1918 по 1939 роки – входила до складу Польської Республіки.

У кінці XIX ст. стежничани масово подались в еміграцію на заробітки, переважно до США, Канади, Бразилії, Аргентини і Франції.

Новітній час

3 грудня 1892 року гміна села Стежиця постановила збудувати тут народну муровану школу, яка була зведена у 1894 році. Для цього було виділено 1,5 морга землі, а власника фільварку було зобов’язано постачати для цього деревину. Школа функціонувала як двокласна. При школі також було 2 приміщення для проживання вчителів.

Під час Першої світової війни школа була зруйнована в результаті обстрілу з гармати. Після цього навчання продовжилось у будинку місцевого жителя Матвія Заневчика. Згодом була побудована дерев’яна 4-класна школа, навчання у якій відбувалося українською та польською мовами. Далі частина учнів продовжувала навчання у 7-класній школі у Балигороді.

За даними Етнографічної карти В.Кубійовича етнічний склад села становив 80% українців, 16% латинників і 5% євреїв. За результатами перепису 1921 року у селі нараховувалося 112 господарств та 699 мешканців, з них 575 українці, 90 поляків та 34 євреї. Станом на 1931 рік нараховувалось 123 господарства і 863 мешканці. У 1944 – 146 господарств, з них 6 польських та 6 єврейських. Близько 90% були греко-католиками, 6% римо-католиками, а 4% єдеями. Грамотними були 60%, мало грамотними – 30% і неписьменні – 10%. У селі була греко-католицька церква, 2 плебанії, 4-класна школа, читальня “Просвіти”, кооператив “Єдність”.

У період 1924-1944 років у селі діяла читальня “Просвіти”. Її першим головою був місцевий парох о.Дмитро Панасевич, заступник – Михайло Губицький, секретар – Михайло Семчик, скарбник – Іван Романишин, бібліотекар – Іван Пицик. При “Просвіті” дія хор, танцювальний і драматичний гуртки. Крім цього у селі діяло товариство “Відродження”, яке займалося просвітницькою роботою для боротьби з пияцтвом та курінням, бойкотуючим таким чином польську монополію на горілку і тютюн. Його активність була безпосередньо пов’язана з діяльністю ОУН.

Під час ДСВ село сильно постраждало від військових дій. Тут діяла українські і радянські партизанські загони. Близько 40 мешканців села було вивезено на примусові роботи до Німеччини. 59 чоловіків було мобілізовано до радянської армії. 9 хлопців зі Стежниці пішли добровольцями до лав Дивізії “Галичина” (з них 2 загинуло в бою під Бродами), а 21 мешканців села були членами ОУН та вояками УПА.

4 серпня 1944 року радянські партизани застрелили близько десятка українських мешканців та спалили два десятки хат у селі. У відповідь загін УПА обстріляв відділ радянських партизан, який проходив через Стежницяю, в результаті чого зав’язався бій. У другій половині 1944 року у районі Балигорода таборувалася та виконувала бойові завдання сотня”Бурлаки”.

12 травня 1946 року переважна більшість мешканців села були виселені до радянської України, більшість з яких осіла і сьогодні проживає у Самборі та Самбірському районіЛьвівської області. Тридцяти родинам вдалося уникнути виселення: Ґлоґовський Петро, Бінік Матвій, Петрушка Микола, Коваль Вікторія, Зарічанський Антін, Данило Іван, Мицьо Петро, Ґалянт Марія, Шумов’ят Микола, Іванцик Антін, Сушко Катерина, Тех Петро, Процак Гнат, Ґурка Осип, Данило Василь, Опар Петро, Пицик Катерина, Шведик Михайло, Зарічанський Михайло, Сушко Микола, Бужиц Михайло, Заневчик Петро, Сіканець Антін, Сіканець Михайло, Черешньовська Єва, Опар Дмитро, Ґалянт Василь, Філь Марія, Шкирда Михайло, Білий Антін.

Проте усі вони, крім шести родин (Ґалянт Марія, Ґурка Осип, Шведик Михайло, Зарічанський Михайло, Сіканець Антін і Сіканець Михайло) були депортовані у 1947 році на західні землі Польщі. До Стежниці повернулося кілька лемківських родин, а село почали заселяти польські поселенці.

Церква св. Миколая Чудотворця

У 1824 році у селі було збудовано дерев’яну греко-католицьку церкву св. Миколая Чудотворця, яка входила до складу парафії у Балигороді. Це була дводільна церква (вівтар і нава), з двома захристіями, покрита бляхою. Біля церкви стояла дерев’яна дзвіниця, від якої залишився лише підмурок, а довкола церкви був цвинтар, хрести на якому не збереглися. У 1930 році церква була відремонтована.

Під час депортації мешканці села забрали дароносицю і чаші з собою на схід України, тоді як ікони та хоругви були перенесені до Балигорода. 24 січня 1953 року Комісія у справах релігії, постановила розібрати церкву у Стежниці разом з іншими п’ятьма церквами, дозволивши використати матеріали для будівництва прикордонних об’єктів. Сьогодні від неї залишився лише мурований фундамент.

Перелік господарств

  • Станом на 1946 рік у селі нараховувалось 146 господарств:

1) Пицик Іван, 2) Ґлоґовський Петро, 3) Воляник Станіслав, 4) Петрушка Микола, 5) Петрушка Марія, 6) Кухар Іван, 7) Бінік Матвій, 8) Воляник Йосиф, 9) Воляник Станіслав, 10) о.Гащак Михайло, 11) Зарічанський Петро, 12) Зарічанський Михайло, 13) Данило Іван, 14) Шпак Микола, 15) Сушко Микола, 16) Кріль Матвій, 17) Матяшовський Михайло, 18) Осташ Василь, 19) Осташ Онуфер, 20) Губицький Онуфер, 21) Дроздович Матвій, 22) Ґалай Василь, 23) Пицик Василь, 24) Устяновський Василь, 25) Осташ Михайло, 26) Юрчак Михайло, 27) Ґалянт Михайло, 28) Ґалянт Василь, 29) Шпак Михайло, 30) Шпак Антін, 31) Шпак Онуфер, 32) Шумовят Микола, 33) Романишин Михайло, 34) Осташ Дмитро, 35) Іванцик Антін, 36) Ільницька Євгенія (вчителька), 37) Крайсберґ Берко (єврей), 38) Бобко (єврей), 39) Гершко (єврей), 40) Крайсберґ (єврей), 41) Сушко Антін, 42) Сушко Онуфер, 43) Сушко Дмитро, 44) Ґалай Петро, 45) Опар Іван, 46) Тех Михайло, 47) Сковронський Іван, 48) Семчик Микола, 49) Тех Петро, 50) Процак Гнат, 51) Олексович Антін, 52) Ґурка Василь, 53) Ґросінберґ (єврей), 54) Данилко Василь, 55) Семчишин Михайло, 56) Ґросінберґ (єврей), 57) Сушко Іван, 58) Шашкевич Онуфер, 59) Хомич Михайло, 60) Романишин Микола, 61) Старух Михайло, 62) Кашуба Максим, 63) Романишин Іван, 64) Кашуба Іван, 65) кооператив “Єдність”, 66) Романишин Василь, 67) Сушко Іван, 68) Романишин Антін, 69) Опара Розалія, 70) Мідяновський Михайло, 71) Пицик Іван, 72) кузня Пицик Іван, 73) Коваль Антін, 74) Мазурик Андрій, 75) Шведик Михайло, 76) Зарічанський Михайло, 77) Бужич Михайло, 78) Хомич Михайло, 79) Сушко Микола, 80) Опар Дмитро, 81) Шпак Іван, 82) Черешньовський Василь, 83) Черешньовський Микола, 84) Заневчик Петро, 85) Сіканець Антін, 86) Сіканець Михайло, 87) Юрчак Прокіп, 88) Костик Матвій, 89) Данило Петро, 90) Шпак Матвій, 91) Романишин Михайло, 92) Хомич Матвій, 93) Романишин Василь, 94) Губицький Михайло, 95) Губицький Дмитро, 96) Губицький Микола, 97) Опар Матвій, 98) Опар Петро, 99) Шпак Іван, 100) Опар Василь, 101) Хомич Василь, 102) Хомич Іван, 103) Губицький Іван, 104) Черешньовський Матвій, 105) Хомич Михайло, 106) Черешньовський Микола, 107) Черешньовська Єва, 108) Черешньовський Михайло, 109) Усянівський Михайло, 110) Устянівський Онуфер, 111) Романишин Іван, 112) Романишин Михайло, 113) Хомич Іван, 114) Завалень Михайло, 115) Черешньовський Кость, 116) Опар Дмитро, 117) Романишин Антін, 118) Сушко Антін, 119) Опар Михайло, 120) Опар Микола, 121) Сушко Василь, 122) Хомич Михайло, 123) Кавчак Михайло, 124) Шкирда Антін, 125) Ґалянт Василь, 126) Ґалай Антін, 127) Ґалай Антін, 128) Ґалай Антін, 129) Шкирда Єва, 130) Шкирда Антін, 131) Бабак Михайло, 132) Бабак Микола, 133) Хомич Петро, 134) Осташ Петро, 135) Шкирда Михайло, 136) Завалень Василь, 137) Шкирда Микола, 138) Тех Петро, 139) Філь Микола, 140) Шкирда Матвій, 141) Мейлех (єврей), 142) Фойда (єврей), 143) Мендель (єврей), 144) Хомич Михайло, 145) Білий Антін.

Джерела:

1. Шпак М. Стежниця. До 500-річчя с.Стежниця: 1498-1998 / М.Шпак. – Самбір: ТзОВ “Соляріс”, 1999. – 420 с.

2. Гжесік В., Трачик Т. Низький Бескид. Від Команчі до Бортного: туристичний путівник / В.Гжесік, Т.Трачик / Пер. з пол.О.Сурмяк, У.Гусей. – Львів: СПОЛОМ, 2011.

3. Bieszczady. Przewodnik dla prawdziwego turysty / W.Krukar, P.Swianiewicz, T.A.Olszanski, P.Lubonski&nbsp. – Wyd. 13-e. — Pruszkow: Oficyna Wydawnicza “Rewasz”, 2012.

На даний момент на нашому сайті опубліковано матеріали про РепедьЩавнеОславицюДошноВількуМшанаПоляниПолонне, Святкова Велика, Святкова Мала, Свіржова Руська, Туринське, Котань, Крампна і Радоцина.

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

1 коментар до Історія села Стежниця

  • MartaKostikova висловився:

    Моя страждальна Лемківщина
    Земле спалахнута вогнем,
    Полита кров’ю і мечем,
    Був ізгнан з краю нарід наш
    Де ми молили “Отче наш”

    Ти мій народе, моя печаль
    Серденько б’ється, дуже жаль.
    Сумують церкви і каплиці,
    Сумує рідне там село
    Травою бур’яном заросло…

    А тим часом, наші лемки
    По світу блукають.
    Та про рідний край, далекий
    йще не забувають.

    Автор Василь Петрович Зарічанський,
    уродженець села Стежниця.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео