Історія лемків. Частина 8

Продовження публікацій із серії “Історія лемків”. Читати  частина 1частина 2частина 3частина 4частина 5частина 6 і частина 7.

У результаті втрати Угорщиною незалежності та розділів Польщі вся Лемківщина опинилася в межах імперії Габсбурґів. Державний кордон, який раніше ділив її територію, перетворився тепер у внутрішню адміністративну межу провінції. Усі терени, загарбані в результаті поділів Речі Посполитої, увійшли до складу провінції з назвою Галичина і Лодомерія, столицею якої став Львів.

Доти реальна влада на Лемківщині знаходилася в руках польської та угорської знаті. Тепер вирішальним фактором стали австрійські чиновники, які діяли від імені імператора. Імперія Габсбурґів мала досить ефективне управління, яке охоплювало також населену лемками територію. Упорядковано багато питань адміністративного характеру. Розпочалася тривала боротьба з розбійництвом, у якій часто вдавалися до надзвичайно брутальних методів. Остаточно явище бескидництва було ліквідоване. Мешканці перестали побоюватися нічних нападів, а купці могли спокійно мандрувати карпатськими шляхами. У карпатському реґіоні поширилося вирощування картоплі, таким чином покращився стан харчування населення.

Для лемківської громади велике значення мало вреґулювання статусу Уніатської церкви, який до тих пір не був чітко визначений. Формально уніатські парафії підлягали єпархіям (єпископам). Польський і угорський єпископи, що були латинського обряду, часто ставилися до цих парафій як до «своїх», не звертаючи уваги на протести уніатських єпархів. На прохання австрійської імператриці Марії-Терезії, Папа Климент XIV у 1771 р. видав спеціальну буллу, в якій визначався статус Уніатської церкви в рамках Католицької церкви. У цій буллі вперше офіційно з’явилася назва – Греко-католицька церква. Римо-католицькі єпископи не були схильні, щоб відмовитися від фактичного керування греко-католицькими парафіями. Тільки 1787 р. 20 греко-католицьких парафій з «угорської» Лемківщини отримали повну незалежність від місцевого угорського єпископа.

Папа Пій VII відновив 1808 р. греко-католицьку митрополію у Львові. Підлягали їй три єпархії – львівська, белзько-холмська і перемиська. До перемиської єпархії належала теж «галицька» Лемківщина. Австрійська влада планувала підпорядкувати львівській митрополії також мукачівську єпархію, однак цього не сталося внаслідок протестів угорських єпископів. Мукачівська єпархія підлягала примасові Угорщини. Утворення митрополії у Львові давало Греко-католицькій церкві в Галичині незалежність від польських єпископів латинського обряду. Митрополит був підпорядкований безпосередньо папі.

Після скасування ордену єзуїтів імператриця Марія-Терезія подарувала мукачівській греко-католицькій єпархії єзуїтський костел в Ужгороді та комплекс будівель, що раніше належали цьому ордену. Фактично столицею єпархії став Ужгород, хоча офіційною столицею й надалі залишалося Мукачеве. Єпархія охоплювала велику, гористу територію, якою було важко ефективно управляти, зважаючи на недосконалість тодішніх засобів зв’язку. Австрійська влада провела поділ провінції на чотири окремі єпархії. У 1816 р. було засноване єпископство в Пряшеві, що охоплювало «угорську» Лемківщину.

У Відні 1775 р. була створена семінарія для греко-католиків. Оскільки вона містилася при церкві св. Варвари, то отримала назву «Barbareum». 1795 р. австрійська влада заснувала греко-католицьку семінарію також у Львові (Studium Ruthenorum). Великі заслуги в підвищенні рівня освіти греко-католицького духовенства мав Андрій Бачинський (1732–1809 рр.), який походив з «угорської» Лемківщини. Від 1773 р. він керував мукачівською єпархією.

Під час правління імператриці Марії-Терезії у монархії проведено масштабну реформу освіти, метою якої було охоплення шкільним навчанням молодих людей у віці від 6 до 12 років. Уроки мали проводитися рідною мовою учнів. Цей план вдалося реалізувати лише частково. Австрійська влада визначила єпископа Бачинського відповідальним за здійснення шкільної реформи на території, де проживало греко-католицьке населення. З цим обов’язком єпископ справився добре. Він дбав про розвиток мережі парафіяльних шкіл. З його ініціативи була заснована в Ужгороді т.зв. «нормальна школа», яка вела підготовку вчителів до праці в сільських школах. Навчання велося «руською» мовою, гаближеною до говірок, якими послуговувалося українське населення на Закарпатті.

Реформи імператриці Марії-Терезії продовжував її син і наступник імператор Йосиф II. Його указом з 1785 р. офіційно скасовано кріпосне право. Селяни офіційно стали вільними людьми. Вони могли самостійно вирішувати свою долю. Проте дійсне значення цього акту не було аж таким великим, оскільки селянам не надано права власності, вони не стали власниками своїх господарств. Земля, якою вони користувалися, належала шляхті, тому й надалі були зобов’язані виконувати повинності на користь двору. Однак розмір цих зобов’язань вже не залежав тільки від волі шляхтича. Його визначали адміністративним шляхом. Проте імперія так і не прийняла рішення про повну ліквідацію системи кріпосного права, яка поступово ставала щораз більшим пережитком.

У провінціях імперії Габсбурґів зростала напруга. 1831 р. вибухло селянське повстання на території жуп шариської та земплінської, яке охопило теж села словацькі та лемківські. У результаті неврожаю настав голод, який супроводжувався епідемією холери. Суворі вимоги угорської шляхти щодо виконання селянами повинностей на користь двору призвели до неконтрольованого вибуху ненависті. Селяни нападали на шляхетські маєтки. Траплялися вбивства шляхтичів та їхніх чиновників. Селянське повстання жорстоко придушило військо.

У 1846 р. вибухло селянське повстання, яке увійшло в історію під назвою Галицьке повстання. Охопило воно передусім терени, де проживало в основному польське населення. Особливо жорстоким був перебіг подій у Тарнівському повіті. У лемківських селах не було особливо серйозних заворушень, хоча й траплялися випадки побиття чиновників.

Феодальна система в імперії Габсбурґів була скасована під час Весни народів 1848 р. Тоді теж селяни отримали право власності, вони стали законними власниками своїх господарств. Селянське населення монархії Габсбурґів прийняло це з великою радістю, незалежно від національності. У деяких місцевостях на Лемківщині люди організували урочисті «похорони» книг, де записувалися їхні зобов’язання щодо двору: вкладали їх до труни, а потім з процесією у супроводі священика закопували у вибраному місці, над яким зводили каплички.

Пам’ять про часи напівневільничої панщини залишалася у свідомості лемків. До сьогодні на словацькій стороні Бескидів співають баладу «Маковиця». Це скарга матері, яка вбила свою новонароджену дитину – утопила її у ставку. Вчинила так, щоб уберегти свою дитину від долі, яка спіткала її батька. Він був кріпаком. Примушений працювати понад силу, помер від виснаження, ще перед народженням дитини. А вдову, майже відразу після пологів, погнали працювати на панському полі.

Продовження тут.

Автор Богдан Гальчак

Джерело: Наше слово №5 від 2 лютого 2014 року

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео