Українсько-польське пограниччя: Закерзоння та Східні Креси. Частина 2

Продовження (друга частина) статті “Українсько-польське пограниччя: Закерзоння та Східні Креси”, у якій розкривається історія земель по західну сторону від лінії Керзона, так званого Закерзоння, яке було тереном поселення переважно українського населення. Етнічні українські землі Лемківщини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя, які були спустошенні після депортацій 1944-46 років та “остаточного вирішення українського питання” у Польщі у 1947 році. Сьогодні територія Закерзоння є частиною східного прикордоння Республіки Польща.

Закерзоння та Східні Креси

«Професор Ромер, великий географ, казав, що етнічна межа між поляками та русинами (українцями – Авт.) в Галичині, у Східній Малопольщі пролягає через ліжка.» [1, с.208] Ці слова Яцека Куроня, які він сказав під час свого виступу 1 листопада 2002 року у Львові надзвичайно влучно передають обставини сусідства українців та поляків. Вони конфліктні і складні з історичної точки зору.

«До другої світової війни, а власне до обміну населенням, між Українською РСР і Польщею в 1945-46 рр., – пише у вступному слові до карти Етнічні групи південнозахідньої України (Галичини) Володимир Кубійович, – Галичина належала до найцікавіших з національного погляду країн в Европі. Можна навіть сказати, що в Европі не було іншої, подібної величиною території (55 700 км?) і числом населення (5,8 млн.) країни, де панували б такі складні етнічні відносини. Хоча українці в Галичині становили виразну більшість, однак у висліді вікової колонізації та асиміляції сюди наплинув польський елемент і постали переходові групи між цими двома народами. Крім того, сюди переселювалися жиди й нечисленні німці. Етнічні відносини в Галичині зазнавали послідовної еволюції, зокрема протягом останніх десятиліть у наслідок інтенсивних асиміляційних і міграційних процесів.» [4, с.XI]

У своїй «Географії українських і суміжних земель» той же Володимир Кубійович дає детальний опис межі етнічного проживання українців та поляків. Цитуємо: «Українсько-польська етнографічна границя має біля 650 км. довжини, з яких 140 км. припадає на границю на лемківському півострові аж до околиці Сянока, 140 км. на границю на терені останньої частини Галичини, а 370 км. – на терені Холмщини і Підляшшя. Межа між українцями і поляками на Лемківщині – це найвиразніша на українській території взагалі. Вона пробігає від Липника – де сусідують з собою словаки, українці і поляки в напрямі із заходу на схід і що на південь від місцевостей: Північна – Грибів – Дукля – Риманів – Сянік, звідки прямує на північ більш-менш вздовж річки Сяну біля поселень: Сянік – Динів – Радимно – Ярослав – Синява – Ожана, де покидає границю Галичини і входить в межі Холмщини, на терен колишньої російської території (до 1920 року). На території Холмщини і Підляшшя пробігає західна границя мішаної українсько-польської території біля осель: Тишівці, Павлів, Вільхівець, Опілля, Пішац, Янів над Бугом, відтак вздовж Бугу до Дорогичина. На схід від цієї лінії аж до Буг тягнеться мішана територія й щойно над Бугом починається чисто українська етнографічна територія. На північ від Бугу границя між українцями і поляками виразніша, тут ми не зустрічаємо змішаної смуги. Пробігає вона від Дорогичина через Боцьки до Лісної над Нарвою, де кінчається західна межа з поляками і починається північна межа з білорусами.» [5, с.9-10]

З появою національних держав на становлення державного кордону все більше впливають політичні та історичні обставини, і все менше етнографічні межі розселення. Це також підтверджує екскурс в історію формування сучасного українського-польського кордону описаний у першій частині статті, якою стала довільно проведена лінія Керзона. Опис її появи можна порівняти із аналогічною практикою колишніх імперій проводити «прямолінійні» державні кордони, скажімо, у постколоніальній Африці.

У війні проти України поляків підтримували держави Антанти, особливо Франція. За пропозицією держав Антанти восени 1919 року почалися польсько-українські мирні переговори. В переговорах брав участь міністр закордонних справ Великобританії лорд Джордж Керзон (1859-1925). Українці відстоювали свій кордон з поляками по річці Сян, поляки не погоджувались, наполягаючи на своїй позиції відсунути кордон значно на схід від Сяну. Топографічну карту взяв Керзон, побачив звивистість Сяну, особливо у середній течії. Узявши кольоровий олівець, він сказав: «Навіщо нам такий спіральний кордон?», – і протягнув по карті пряму лінію з півночі на південь, дещо на схід від річки Сян. Лінія проходила приблизно з півночі на південь біля таких поселень: Гродно, Ялівка, Немирів, Берестя, Устилуч, на схід від Грубешова через Крилів, на захід від Рави-Руської, на схід від Перемишля аж до Карпат. І ця лінія мала становити кордон між Польщею і Україною.   [5, с.13-14]

Протягом XX ст. до лінія Керзона неодноразово поверталися, коли вона з певними корективами та змінами виступала демаркаційною лінією українсько-польського, німецько-радянського та польсько-радянського кордону. Проте якої конфігурації вона б не була, вона ніколи не влаштовувала ні українців, ні поляків. Адже по різні сторони лінії Керзона залишалися території, які українська та польська сторона вважала своїми. Таким чином в національних історіографіях обох народів появилися поняття Закерзоння (Zakerzonia) та Східні Креси (Kresy Wschodnie).

Закерзоння – це етнічні українські землі, які знаходяться на захід від лінії Керзона. Звідси ж і походить етимологія самого терміну, яка означає територію, яка знаходиться поза межами українсько-польського кордону. Ці землі ще з часів Першої світової війни увійшло в історичну та географічну термінологію як «Закерзоння». Особливо активно воно використовувалось у діаспорному середовищі українців США та Канади. Після здобуття незалежності поняття «Закерзоння» почало активно використовуватись у вітчизняній історичній, політичній та етнологічній науці, отримавши наукове значення.

До складу Закерзоння з певною мірою умовності відносять етнографічні українські землі Холмщини, Південного Підляшшя (північна частина ототожнюється з білоруською ідентичністю), Надсяння (Посяння), Лемківщини та Західної Бойківщини, що знаходяться в межах 17 повітів сучасного Підляського, Люблінського, Підкарпатського і частково Малопольського воєводства Республіки Польща, вздовж усієї протяжності сучасного українсько-польського кордону. Серед давніх українських освітньо-культурних осередків варто згадати Холм, Перемишль, Ярослав, Сянік, Криниця. Загальна площа Закерзоння становить близько 19,5 тис. км?, з яких 3,500 км? припадає на Лемківщину, 4 150 км? – на Надсяння, 6 572 км? – на Холмщину і 5 280 км? – на Підляшшя.

Достовірну кількість українського населення Закерзоння встановити складно. Найчастіше у джерелах наводиться узагальнену цифру близько 1 млн. українців, по сусідству з якими проживали поляки, євреї, білоруси, німці та інші менш чисельні етнічні групи. При підрахунку українського населення Закерзоння науковці виходять від супротивного – кількості українців, які були депортовані радянською та польською адміністрацією у період 1944-1947 років. Загалом це близько 700 тис. українців.

Близько пів мільйона українців було депортовано до Радянської України в 1944-46 роках на підставі Люблінської угоди між УРСР і Польським Комітетом Національного визволення «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР» від 9 вересня 1944 р. Польська влада оголосила підсумки «евакуації» 2 серпня 1946 року,  за офіційними даними якої до УРСР вивезено 122 тис. 452 українських родини (482 тис. 107 осіб) або 96,8% всіх українців Польщі. За цими ж даними на території Польщі продовжувало залишатись 14 тис. 325 осіб, 5 638 українських родин (21 тис. 928 осіб) було звільнено від виселення, а ще 3600 родин (11 тис. осіб) переховувались в лісах, сусідніх воєводствах тощо. [6, с.673-679]

Як виявиться у 1947 році під час проведення остаточної зачистки Закерзоння від українського населення, кількість українців буде у сім-вісім разів більше. В результаті операції «Вісла» було депортовано ще близько 150 тис. українців, яких було переселено на так звані ziemie odzyskane («повернуті землі»), що у північних та західних понімецьких воєводствах Республіки Польща. Саме там сьогодні проживає найбільш чисельна українська громада у Польщі.

«Акція-51» стала завершальним етап депортації українського населення Закерзоння. За умовами Договору між СРСР і ПНР “Про обмін ділянками державних територій” від 15 лютого 1951 року обидві країни обмінялись рівномірними ділянками прикодонної території площею 480 км?: Польща отримувала ділянку Нижньо-Устрицького району Дрогобицької області УРСР, а УРСР – ділянку у Люблінському воєводстві, що сьогодні становить Сокальський район Львівської області. На підставі цього обміну із Західної Бойківщини на терени Одеської, Миколаївської, Херсонської та Донецьких областей було депортовано близько 32 тис. українців.

В результаті проведених заходів із вирішення «українського питання» у Польщі на території Закерзоння практично не залишилось автохтонного українського населення. Поряд із поодинокими поселеннями українців, які повернулися або яким вдалось уникнути депортацій, сьогодні тут проживають поляки, які поселились тут після виселення українців. Про українську присутність сьогодні нагадують хіба що пам’ятки матеріальної (церкви, цвинтарі, хрести, хати) та нематеріальної (пісні, звичаї) культури, яким нікому доглядати.

Автор: Тарас Радь

Далі буде …

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео