Останні коментарі

Історія лемків. Частина 2

Продовження публікацій із серії “Історія лемків”. Читати частина 1.

Коли і чому предки лемків прийшли зі степів України в Карпати? У зв’язку з тим, що нема джерел, пояснити цю справу можна тільки висуваючи гіпотези. У першу чергу, необхідно відзначити, що формування Лемківщини становило частину ширшого процесу, яким було українське розселення в Карпатах. Існує стереотип України як степової країни. Проте, значна частина українського народу живе в Карпатах. Це наслідок довгострокової колонізації, історія якої відома досить погано.

На сторінках «Повісті минулих літ», найдавнішого літопису Київської Русі, написаного у XII ст. ченцем києво-печерського монастиря Нестором, відсутня інформація про колонізацію карпатського масиву. І все ж, перераховуючи назви руських племен, поруч із полянами, деревлянами, сіверянами, в’ятичами, преподобний Нестор згадує також хорватів, або білих (тобто західних) хорватів. Серед праслов’ян спостерігалася тенденція надавати племенам назви від середовища, в якому вони жили. Наприклад, поляни – це люди, що живуть серед полів, рільники, а деревляни жили в лісах. Назва «хорвати», імовірно, походить від слова «гора». Це може означати, що принаймні частина цього племені жила в гористій місцевості.

Деякі дослідники історії на основі «Повісті минулих літ» висунули гіпотезу, що лемки належать до хорватської етнічної групи. Відповідно до цієї теорії, початково місцем поселення хорватів мала би бути Лемківщина, звідки частина з них еміґрувала на Балкани. Ця гіпотеза не дуже вірогідна. У С ередньовіччі п одібні н азви часто зустрічалися серед слов’янських племен. П оляни ж или п ід К иєвом н а території України, а також в околиці Ґнезна у Польщі. Серби проживають на Балканах, а є і в Лужицях, на території Східної Німеччини (сербо-лужичани). Якщо навіть балканські хорвати й «споріднені» якимсь чином з лемками, то сьогодні це не має ніякого реального значення. Хорвати є окремим етносом. Вони в переважній більшості римо-католики і неприязно ставляться до християн східного обряду, що є наслідком багаторічного конфлікту з православними сербами.

Які причини привели до колонізації українцями Карпат? Явище колонізації у Європі нових територій в Середньовіччі в основному визначається демографічним фактором. Зростання чисельності населення протягом століть було високим, а переважна більшість населення жила за рахунок ведення сільського господарства. Коли діти підростали, прагнули самостійності, то створювали власні господарства. З цією метою вони заорювали нові землі, а при необхідності корчували ліси та осушували болота. В наступному поколінні цей процес повторювався. На додаток, примітивні методи обробки землі означали, що поля виснажувалися. Займання нових земель було умовою виживання.

Складні кліматичні умови, що панували у верхніх частинах Карпат, не знеохочували українців. У степах вони звикли до довгих, морозних зим. Гори вимагали ведення рільничо- пастушого господарства. Саме таким був традиційний спосіб господарювання в Україні. Українські селяни займалися обробкою землі, а також вирощуванням худоби. Перші спроби освоєння Карпат, імовірно, були пастирського характеру. Стада худоби випасалися в горах, а переганяючи їх на захід і південь, можна було вигідно продати або обміняти в сусідніх краях. Наступним кроком освоєння цих земель було створення в горах постійних поселень.

Можливості для поселення в Карпатах були великими. Угорці не виявляли особливого зацікавлення гірським середовищем. Цей войовничий народ населяв родючу Паннонську низовину. Угорські поселення в Карпатах мали переважно військовий характер. Також поляки неохоче поселялися в горах, були народом виразно низовинним. Відсутність зацікавлення поселенням у гористій місцевості зі сторони угорців та поляків використовували словаки. Прабатьківщиною цього народу не були Карпати, а Паннонська низовина. Підкорені угорцями, а потім вигнані загарбниками з добрих земель, вони поступово колонізували гірські райони. Карпати колонізували теж румуни та українці.

Слідом за українськими поселеннями йшли і політичні впливи. Межі Галицької Русі у ХІІ ст. досягли Чорного моря і території сучасного Закарпаття. Поширюючися в південному напрямку, хвиля українського розселення зіткнулася з румунською колонізацією, що надходила з півдня. У ХІІІ ст. появився ще один чинник, який сприяв інтенсифікації українського поселення в Карпатах. Це була татарська навала. Хоча степові загарбники й появлялися іноді в Карпатах, то гірські долини забезпечували кращий захист, ніж рівнинні терени.

Спочатку українські поселенці в Карпатах прямували, ймовірно, на південь, де переважали сприятливі кліматичні умови. Тільки тоді, коли потенціал для розширення на півдні став обмежуватися, українське населення повернулося до західних Карпат, на територію теперішньої Лемківщини.
У ранньому Середньовіччі в цьому гірському районі зійшлися кордони трьох країн: Польщі, Угорщини та Київської Русі (а після її розпаду – Русі Галицької). Лінію кордону в даний час неможливо точно відтворити, бо нема джерельних інформацій. Зрештою, ці межі були спочатку досить «мінливими». Ці лінії кордонів стабілізувалися, ймовірно, у ХІІ ст. і збереглися в такому вигляді до XІV ст., тобто до розвалу Галицької Русі.

На півночі, в низовинному відрізку, межа між Польщею та Руссю висувалася у східному напрямку, а на південній, «карпатській» ділянці виходила далі на захід. Це підтверджує факт українського розселення на гористих територіях. Найдалі на захід було розміщене українське городище Сянік. Упевнено можна сказати, що воно існувало вже 1150 р., проте історія його заснування сягає мабуть ХІ ст. Поступово воно набрало ознак міста. Сянік був центральним осередком великого реґіону, званого істориками Сяніччиною. Польські історики вважають, що західною межею цього реґіону була річка Вислік. Таким чином, частина нинішньої Лемківщини до XІV ст. була у складі Київської Русі, а потім Русі Галицької. Польський король Казимир Великий завоював Сянік тільки 1344 р.

Галицькі князі надавали землі у своїй державі боярам, які у своїх маєтках намагалися господарювати за рахунок нових поселень. Так само було і на Сяніччині. У ХІІІ ст. в цьому реґіоні було засновано багато сіл. Поселенці прибували, як припускають історики, в основному з околиць Турки та Самбора, тобто реґіону, який тепер називають Бойківщиною. Поселення були засновані на «руському праві». Про існування такого права історикам відомо лише з пізніших переказів. Його правила не відомі.

На захід від Сяніччини розтягалися землі Польського Королівства, а з південної сторони Карпат – угорська територія. У польських та угорських джерелах з XV ст. є інформація про пастухів, які пасли свої стада в Карпатах. Їх називали латинським словом Valachi (волохи). Цей термін у середньовічній Європі стосувався людей, які займалися скотарством, вели кочовий спосіб життя. Однак угорці та поляки «волохами» називали теж румунів. Предки сучасних румунів у середні віки вели пастирський спосіб життя, напівкочовий. Чи згадані в польських та угорських в середньо­вічних документах пастухи, які проникали на територію Лемківщини, були румунами? Чи автори цих документів мали на увазі просто пастухів, без зазначення конкретної національності?

В угорських джерелах, які описують цих волоських пастухів, часто використовуються терміни: «Rutheni vel alio nomine Valachii» (русини або інакше названі волохи), або «Rutheni vel Valachii» (русини або волохи). Крім того, в польських історичних джерелах існують інформації, які свідчать про те, що волоські пастухи походять з Русі. Король Александер Яґеллончик 1502 р. наказав своїм старостам створити самооборону проти татарської навали. У той же час він рекомендував, щоб з цією метою використовувати також «волохів та інших русинів» („Valachi ipsis subiecti et alii Rutheni”).

Сучасні словацькі історики переважно вважають, що ці волоські пастухи були русинами, тобто українцями. Проте польські історики від ХІХ ст. уперто дотримуються думки, що сучасну Лемківщину в XIV i XV ст. освоювали румуни, які тільки пізніше піддалися рутенізації. І нформації з середньовічних документів про те, що волоських пастухів ототожнювали з українцями (русинами) польські історики схильні інтерпретувати як ознаки процесу рутенізації румунів.

Продовження тут.

Автор Богдан Гальчак

Джерело: Наше слово №31 від 4 серпня 2013

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео