Останні коментарі

До питання політичного русинства

Доводиться розпочати цю статтю з нагадування написаного нами ще 1995 року: етнологічна наука, і не тільки в Україні, визнає русинів Закарпаття субетнічною групою українського народу. На Закарпатті етнічне самоусвідомлення корінних жителів краю значно відставало від таких процесів у Наддніпрянській Україні, Галичині та Буковині.

Черговим підтвердженням цієї тези є різнопланові джерела та зроблені на основі їх наукового аналізу висновки авторів кандидатських дисертацій П. Федаки, Н. Греченюк, М. Кішки, захищених лише 2008 року в Ужгородському національному університеті. У згаданих дисертаціях переконливо доведено, що, поряд з іншими причинами внутрішнього й зовнішнього характеру, гальмування процесу етнічного самоусвідомлення русинів/українців краю спричинялося, не в останню чергу, політикою держав, до складу яких у різні часи входило Закарпаття. Правлячі кола цих країн воліли сприймати жителів краю рутенами, руснаками, русинами, але не українцями.

Відповідна політика мала на меті полегшити асиміляцію автохтонного русинського населення Закарпаття шляхом його відокремлення від основного етнічного масиву, котрий мешкав на схід від Карпат, де на зміну спільному етноніму «русини» поступово утверджувався інший – «українці». Мадярські, чеські, словацькі правлячі кола намагалися інтегрувати русинську інтелігенцію в етнокультурний і політичний простір їхніх держав і зробити її провідником своєї асиміляційної політики. Усупереч цим намаганням у ХХ столітті проукраїнська течія русинства стала домінуючою, позаяк виражала історичну етногенетичну єдність і спільні інтереси найчисленнішого корінного населення всіх регіонів України.

Після входження Закарпаття до складу УРСР проукраїнська орієнтація русинів краю стала частиною офіційної національної політики на території республіки. Етнонім «русини» в офіційному дискурсі надалі не вживався.

Однак вектор національної політики комуністичного режиму – політики денаціоналізації та русифікації – в роки горбачовської «перебудови» зіткнувся з посиленням спротиву. В Україні, як і в інших республіках СРСР, наростали державно-самостійницькі настрої, посилювалися тенденції до відродження національної самобутності.

Одним із виявів загального етнічного відродження в радянському й пострадянському суспільному просторі стала актуалізація в Закарпатті культурного русинства. 17 лютого 1990 року в Ужгороді в Будинку профспілок відбулося установче зібрання обласного культурно-освітнього Товариства підкарпатських русинів (ТПР). Його учасники сформували правління на чолі з М. Томчанієм. Разом із ним до складу правління з 25 осіб були обрані К. Балог, П. Годьмаш, П. Кампов, М. Михальова, Б. Сливка, І. Туряниця, В. Фединишинець та ін. Статут організації визначав різні напрями культурно-освітньої діяльності: збирання фольклору, дослідження русинської мови, історії тощо.

Культурне русинство в Закарпатті виявлялося й виявляється як усвідомлення представниками населення краю своєї належності до групи, членів котрої об’єднують традиційна самоназва «русини», а також спільні уявлення про культурну, релігійну, мовну й іншу етнічну самобутність. Тобто феномен культурного русинства є феноменом етнічної ідентичності. Ця ідентичність, однак, далека від однорідності. Її диференціація зумовлена особливостями соціального й культурного розвитку населення краю, специфікою взаємодії різних його етнічних і релігійних компонентів, впливом на ці процеси політики держав, до складу яких Закарпаття входило в різні періоди своєї історії. Серед русинів переважають ті, хто усвідомлюють себе регіонально самобутньою частиною (гілкою) етноукраїнського загалу. Інші самоідентифікуються як представники окремої русинської нації (народу). Дехто вважає себе угрорусинами – частиною угорського народу, окремі – більше тяжіють до словаків. Найрадикальніші діячі русинського руху відносять до русинів і тих закарпатців, котрі називають себе лемками, бойками та гуцулами.

Культурне русинство як суспільна діяльність полягає у збереженні, заохоченні та сприянні розвитку специфічних для русинів місцевих (регіональних) культурних, релігійних та інших традицій, промислів і видів господарювання, говірки та практик її застосування в побутовому спілкуванні, літературній творчості та ін.

Водночас від самого початку формування русинського руху в ньому набирає дедалі більшої динаміки його політична складова, привнесена ззовні. Ознакою цього привнесення стало утворення, поряд з Товариством підкарпатських русинів у Закарпатті (лютий 1990 р.), русинських організацій в низці інших країн, процеси демонтажу комуністичних режимів у яких не були синхронними. Це, зокрема, Русинська Оброда в Меджилаборцях (Чехословаччина, березень 1990 р.), Стоваришіння лемків у Легниці (Польща, квітень 1990 р.), Об’єднання приятелів Підкарпатської Русі у Празі (Чехословаччина, жовтень 1990 р.), Руська матка у Воєводині (колишня Югославія, грудень 1990 р.). І лише Русинська організація Угорщини з’явилася в Будапешті у березні 1991-го. Тоді ж відбувся і Перший світовий конгрес русинів. Головою Світового конгресу русинів обрали канадського професора Павла Магочія. Це про нього, посилаючись на № 14 чехословацької газети «Руде право» за 1992 рік, де був опублікований список агентів чехословацьких, а отже, на час складання списку, і радянських спецслужб, писав у книзі «Тернистий шлях до України» Ю. Химинець. У цьому списку тричі зустрічалося псевдо Павла-Роберта Магочія: «Маги» під № 9844, «Маго» (1959) та «Мади» (982410). Якщо брати до уваги «секрет Полішинеля», що українські культурно-просвітницькі товариства, на основі котрих виникли русинські організації, за комуністичних часів обов’язково контролювалися спецслужбами СРСР, організацію сучасного політичного русинства за межами України та її Закарпатської області важко заперечити.

Як важко заперечити і той факт, що СРСР, як і кожна імперія в загрозливій для себе ситуації, посилював традиційну імперську політику «поділяй і володарюй». Аналіз тогочасної політичної динаміки засвідчує: кремлівська влада, її компартійна вертикаль і спецслужби стояли за лаштунками автономістської, сепаратистської й іредентистської поведінки своїх прибічників практично в усіх союзних республіках. В Україні така поведінка найвиразніше проявилася в Криму та Закарпатті. В обох цих регіонах керівники обласних комітетів Компартії України, а також негативно налаштовані до ідеї державного суверенітету республіки активісти різноманітних громадських утворень мали прямі зв’язки з кремлівською владою й заохочувалися нею, нерідко в обхід ЦК КПУ. Попри наполегливі заперечення відомими представниками політичного русинства їхніх зв’язків з кремлівським керівництвом і спецслужбами, вони самі дають достатньо інформації, що спростовує ці заперечення. Серед джерел такої інформації – спогади, розмірковування та документи, опубліковані одним із засновників ТПР. Йдеться про П. Годьмаша та книжку «Подкарпатская Русь и Украина», яку той видав 2003 року разом зі своїм сином С. Годьмашем. На її сторінках відтворено «історію» «конфіденційних» контактів керівництва ТКР з вищими посадовцями КПРС і Радянського Союзу з приводу політичних ініціатив русинських активістів і перспективи їх використання в планах Кремля щодо протидії процесу суверенізації України3. Однак перебіг подій під час і після путчу в Москві у серпні 1991 року докорінно змінив політичну ситуацію в СРСР.

Відтак політичні русини, орієнтовані на керівництво СРСР і ним заохочувані, розгубилися. Окремі члени правління ТПР припинили в ньому участь. А частина новосформованого керівного активу товариства взялася за налагодження зв’язків із зацікавленими колами в Росії. Представники цієї частини (М. Попович, М. Кемінь, І. Талабишка та М. Михальова) у вересні 1991 року були делеговані до Москви для участі в роботі Наради з Безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). Там вони заявили, що сталінська політика «етноциду русинів» «продовжує знаходити підтримку в офіційних урядових колах України». Відтак русинську делегацію прийняли члени Комітету з прав людини парламенту Росії, а також тодішній директор Інституту етнографії АН СРСР В. Тішков, з котрими було досягнуто порозуміння.

Дещо пізніше суть цього порозуміння розкрила директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Рильського НАН України Г. Скрипник: «За часів СРСР російські етнологи разом із нами вивчали закарпатський край і стверджували, що тамтешні жителі – єдина, монолітна українська спільнота з діалектним регіональним відгалуженням українства. Коли ж тепер представники закарпатського русинства звернулися за експертним висновком до російських учених, то директор Інституту етнології та антропології пан Тішков відповів, що русини – це різновид російської етнічної спільноти, крайня на заході гілка росіян. Отож бачимо, що це спекуляція, яка має відверто політичний контекст, а не наукове підгрутя»5. Отже, одним з головних векторів сучасного політичного русинства з часу розпаду СРСР став москвофільський. У Росії він знаходить підтримку передовсім з боку шовіністично налаштованих осіб і груп з властивим їм агресивним неприйняттям суверенізації й унезалежнення України. Ці представники російського соціуму беруть активну участь у пропагандистських кампаніях з реанімації москвофільства серед закарпатців. Зокрема, з використанням і популяризацією «карпатознавчих досліджень», в яких «обґрунтовується» «право русинства на самовизначення». Помітними учасниками таких політико-русинських кампаній в регіоні стали також окремі православні священики Московського патріархату.

Немає підстав і потреби заперечувати і той факт, зазначає В. Котигоренко, що наприкінці 1991 року в питаннях адміністративного статусу Закарпаття та його самоврядування збіглися інтереси різних суспільних груп: великої частини місцевого правлячого класу, політичних русинів, активу громадських організацій національних меншин, широкого загалу краян.

Інтереси перших полягали насамперед у тому, щоб скористатися ситуацією дезінтеграції раніше жорстко централізованої компартійно-радянської системи та здобути для себе максимум владних повноважень і власності в регіоні.

Інтереси других були, по суті, такими само. Задля реалізації своїх автономістських намірів «політичні русини» активніше працювали з населенням. Крім того, вони виявляли більше зацікавленості у збереженні й розвиткові культурної самобутності краю.

Інтереси активу меншинних національних груп були схожі з інтересами перших і других. Вони також полягали в бажанні розширити повноваження місцевого самоврядування, щоб мати сприятливіші умови для відродження, збереження й розвитку «національної» мови та культури, розширення можливостей своєї політичної участі, підтримання тісніших контактів з етнічно спорідненим населенням сусідніх країн.

Інтереси більшості закарпатців усіх національностей і соціальних верств полягали передусім у створенні кращих адміністративно-територіальних і державно-політичних умов їхньої життєдіяльності, повнішого задоволення економічних, соціальних, політичних і культурних потреб у соборній суверенній Україні.

Усі ці чотири групи інтересів переплелися й виявилися під час літньо-осінньо-зимових політичних подій 1991 року в країні та власне Закарпатській області. Вони сфокусувалися в результатах грудневих усеукраїнського та місцевих референдумів на території регіону. 92,6% закарпатців 1 грудня 1991-го підтримали Акт проголошення незалежності України. Водночас 78,0% із них висловилися за надання Закарпаттю статусу спеціальної самоврядної території в складі України.

Результати обласного референдуму не могли не позначитися на діяльності русинських об’єднань краю, кількість котрих стрімко зростала. Більшість із майже 20 офіційно зареєстрованих в області організацій працюють у руслі збереження русинської самобутності, традицій автохтонів краю. Як повідомляла на початку 2008 року Уповноважена з прав людини Верховної Ради України Н. Карпачова, «в області працюють 27 недільних шкіл, де вивчається русинська мова, література і культура, плідно працюють русинські письменники, художники, артисти, русинською мовою виходять газети «Подкарпатская Русь», «Підкарпатський русин», збірник «Руснацький світ». За роки незалежності України відбулося 20 фестивалів русинської культури, проведено 30 виставок закарпатських русинських художників, численні «круглі столи», науково-практичні конференції з питань розвитку русинської мови й літератури. Починаючи з 1989 року видано понад 80 найменувань поліграфічної продукції, у тому числі близько 50 книг русинською мовою». Навіть цих фактів цілком досить для висновку, що русинська етнічна ідентичність на державному рівні в Україні ніколи й ніким не заперечувалася, відповідно і національність «русин» не знищувалася. Це підтвердив і Всеукраїнський перепис населення 2001 року, під час якого 10,2 тис. жителів Закарпаття ідентифікували себе русинами. Водночас наведений факт зовсім не означає, що вони (русини) заперечують своє українське коріння. Серед них, певно, є й ті, хто вважає свою русинську національність окремою від української, і ті, хто має подвійну ідентичність – русини-українці. З огляду на це, ухваливши 7 березня 2007 року рішення «Про визнання національності «русин» на Закарпатті, обласна рада підтримала не з’ясоване остаточно бажання 10,2 тис. громадян і мимоволі нав’язала його переважній більшості слов’янського населення області. Політично таке рішення некоректне й не може мати політико-правових наслідків. Нації народжуються або відроджуються не за постановами, а в результаті тривалого процесу самоусвідомлення громадян.

Ухвала згаданого рішення обласної ради справедливо розцінюється експертами як певна поступка радикально налаштованим русинським об’єднанням і їхнім лідерам. Попри той факт, що на обласний референдум 1 грудня 1991 року було винесене запитання «Чи бажаєте ви, щоб Закарпаття отримало із закріпленням у Конституції України статус самоврядної території як суб’єкта у складі незалежної України і не входило у будь-які інші адміністративно-територіальні утворення?», у якому, як бачимо, навіть не згадується терміна «русин», видається радикалами як вияв прагнення закарпатців домагатися автономного статусу області. А теоретичною підставою бажаної ними автономізації є наукові «напрацювання» про окремішність русинів П. Магочія, до окремих з своїх публікацій він навіть додає карту їхньої батьківщини – «Русинія». Розроблена П. Магочієм «програма захисту русинів» шляхом тиску міжнародної громадськості на урядові кола України, поглиблення розколу українських громад у сусідніх країнах і створення автономної республіки Підкарпатська Русь до останнього часу обговорювалась і доповнювалася на світових конгресах русинів.

Іще радикальнішими були вимоги окремих русинських об’єднань Закарпаття. Утворена в березні 1992 року Підкарпатська республіканська партія своєю «народною програмою» поставила серед іншого за мету: «1) утворити незалежну, нейтральну Республіку Підкарпатську Русь за типом Швейцарії…2) отримати повну політичну і економічну незалежність…10) щоб наш русинський народ був визнаний повноправним народом серед інших народів». Голова партії В. Заяць  зазначав, що стратегія і тактика досягнення поставленої мети визначатимуться ситуативними розрахунками – геополітичними змінами, орієнтацією на панславізм і координацією дій із проросійськими силами в СНД, апеляцією до міжнародного правозахисного руху та до іноземних урядів. У руслі такої стратегії виступав і утворений активістами ТПР та Підкарпатської республіканської партії «уряд» Республіки Підкарпатська Русь (РПР). А про систематичні заяви, листи та звернення активістів політизованих русинських об’єднань до владних інстанцій України годі й казати. Звернімо лише увагу на надзвичайну активність у цих справах головного юриста радикального русинського руху згаданого уже Петра Годьмаша, котрий останніми роками намагається залучити до такої діяльності і свого сина.

Наприкінці грудня 2008-го «приватний адвокат П. Годьмаш» (саме так він відрекомендовується офіційно) надіслав міністру юстиції України та директорам двох академічних інститутів країни підбірку законів, угод, постанов, якими, на його думку, світове співтовариство вже давно визнало окрему русинську націю, її державотворчу місію й державність, а сьогодні вони є підставою «законності вимог русинів». Однією з таких вимог є надання сучасному Закарпаттю статусу Підкарпатської Русі, котрий вона мала в період входження до складу Чехословаччини. Ми, зауважимо, не маємо намірів вести дискусію з п. Годьмашем, радше послухали б дискусію п. Годьмаша з «духовним няньом ушысткых русинів світа» професором П. Магочієм. Торішнього літа голова Світового конгресу русинів П. Магочій і голова Світової академії русинської культури С. Чепа опублікували «Відкритий лист-заяву про відмежування від екстремізму в карпаторусинському русі». Вони пишуть: «Іншим «наріжним каменем», на якому вибудовується концепція екстремістів, є питання Підкарпатської Русі, яка у 1918–1938 роках являла собою східну провінцію Чехословаччини. У цей час карпаторусини, які її населяли, справді мали культурну, але не політичну автономію, проте нинішні карпаторусинські «діячі» підносять Підкарпатську Русь чехословацького періоду як повноцінну державу зі своїми прем’єр-міністрами та урядом, що є звичайним перекрученням історичної правди. На цій підставі, а також на підставі результатів референдуму 1991 року (де, до речі, слово «русин» чи «карпаторусин» і не згадувалося, йшлося про створення «спеціяльної самоврядної території Закарпатської области»), деякі гарячі голови із Закарпаття вимагають створення окремої національної держави – Підкарпатської Русі».

Ми погоджуємося з такими оцінками авторів листа-заяви. Однак, нам, як, сподіваємось, і неупередженим читачам було б цікаво простежити дискусію між «няньом русинів» та їхнім «адвокатом» і щодо таких фактів. До згаданих матеріалів, які «адвокат» направив міністру юстиції України, є й «Конституційний Закон (Чехословаччини. – Авт.) від 22 листопада 1938 року, № 328 Сб. Об Автономии Подкарпатской Руси». Тож зацитуємо деякі параграфи з надісланого П. Годьмашем документа. «Часть вторая… Глава І…§1. 1. Подкарпатская Русь является автономной частью Чехо-Словацкой Республики. 2. Окончательное название автономной территории Русинов на юг от Карпат установит Сойм Подкарпатской Руси. §2. Официальный язык и язык образования на территории Подкарпатской Руси установит Закон Сойма Подкарпатской Руси» (підкреслення наше. – Авт.). І ще одна позиція закону: «Глава ІІ… §9. Во всех вопросах, не приведенных в §4 даного Закона, законодательную силу на территории Подкарпатской Руси имеет Сойм Подкарпатской Руси, избранный на всеобщих, прямых, тайных выборах в соответствии с квотами представительства» (підкреслення наше. – Авт.).

З огляду на ці факти з конституційного закону, наукова, правова, політична логіка диктує потребу висловитися щодо процесу подальшого суспільно-політичного розвитку краю. 12 лютого 1939 року відбулися вибори до Сойму. 15 березня, зібравшись на перше засідання, Сойм, як і передбачалося Конституційним законом від 22 листопада 1938-го, ухвалив Закон № 1:

«§1. Карпатська Україна є незалежна держава.

§2. Назва держави є: Карпатська Україна.

§3. Карпатська Україна є республіка з президентом, вибраним соймом КУ, на чолі.

§4. Державна мова Карпатської України є українська мова.

§5. Барва державного прапору Карпатської України є синя і жовта, причому барва синя є горішня, а жовта є долішня.

§6. Державним гербом Карпатської України є дотеперішній краєвий герб: медвідь, у лівім червонім полі й чотири сині та жовті смуги в правому півполі, і тризуб св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі. Переведення цього місця закону полишається окремому законові.

§7. Державний гімн Карпатської України є: «Ще не вмерла Україна…»

§8. Цей закон обов’язує зараз од його прийняття».

Правдивим вислідом дискусії довкола наведених фактів мав би стати висновок, що ухваленим законом Сойм Карпатської України легітимізував домінування в краї українофільських тенденцій, поширення української ідентичності. У цьому руслі говорив на засіданні Сойму його голова Августин Штефан: «Український народ не є гостем у Карпатській Україні! Більше як тисяча триста років заселює він цю землю… Дякуючи освідомлюючій праці найкращих синів Карпатської України, а головно сороклітній праці батька нашого відродження Августина Волошина (Сойм обрав А. Волошина президентом Карпатської України. – Авт.), зачинається нове, краще життя на нашій землі.

Вірю, що перший український Сойм КУ розпочату працю поведе так, що наш многострадальний народ буде тішитися своєю свободою, своєю правдою. Прошу Всемогучого, щоб дозволив першому українському Соймові КУ служити інтересам українського народу».

Такими були реалії суспільно-політичного життя Закарпаття в період трансформації автономної Підкарпатської Русі від 22 листопада 1938 року до проголошення незалежної Карпатської України (15 березня 1939 р.). Та сподіватися на об’єктивну оцінку процесу суверенізації Карпатської України, її слов’янського населення тоді в уявній дискусії П. Магочій – П. Годьмаш, певно, марно. І «Відкритий лист-заява про відмежування від екстремізму в карпаторусинському русі» П. Магочія та С. Чепи, цитований нами вище, і «Історія України» П. Магочія, в якій «автор вражає читача докорінно відмінною інтерпретацією історії українців на їхніх найзахідніших землях»11, не повинні вводити в оману закарпатців. Справді, відзначає Л. Белей, «зміна ідеологічних пріоритетів (чи підвищення власного фахового рівня?)»12 дала П. Магочію змогу в «Історії України» відмовитися від кількох тез його концепції неорусинства, зокрема, щодо територіальних меж заселення русинів, русинської мови, християнізації Закарпаття тощо. Та справа, певно, не у варіаціях історії П. Магочія. А в тому, що закордонна режисура неорусизму засумнівалася в ефективності обраних механізмів і дійових осіб для дестабілізації становища в Україні. Тому П. Магочій і його союзники в Закарпатті разом із світовими конгресами русинів відходять на другий план, натомість на перший виходять радикали – «істинні русини», цинічні й агресивні щодо Української держави. Ширмою їх протиукраїнської діяльності стають так звані європейські конгреси русинів.

Перший із них, що відбувся в Мукачевому 7 червня 2008 року, знаменував зміну орієнтації політичного русинізму, кадрової орієнтації та пропагандистського супроводу цих змін. Закордонні режисери неорусинізму відмовилися від послуг П. Магочія, його ідеї про «країну Русинію» та світових конгресів русинів. Ефективнішим шляхом дестабілізації становища в Україні їм видається «боротьба» за відновлення на Закарпатті автономної Підкарпатської Русі в статусі листопада 1938 року. Така місія покладалася на європейські конгреси русинів, провідну роль у їх скликанні, характері та спрямованості рішень відведено Народній Раді русинів Закарпаття (Є. Жупан) та Сойму підкарпатських русинів (Д. Сидор). Зміна стратегічної орієнтації неорусинства була зумовлена як спонсорськими джерелами руху, так і внутріполітичними чинниками.

З одного боку, засоби масової інформації Російської Федерації з готовністю надають можливість голові Сойму підкарпатських русинів протоієрею православної церкви Московського патріархату Д. Сидору публікувати свої радикальні політичні антиукраїнські заяви, деякі недержавні організації Росії надають фінансову підтримку організаторам неорусизму. Опосередкованим підтвердженням такої спонсорської допомоги русинським радикалам з боку Російської Федерації, інформацію про яку неодноразово подавали інтернет-видання, є заява виконавчого директора правління фонду «Русский мир» Вячеслава Ніконова. Одним з напрямів роботи фонду, казав він, є «надання грантів на проведення різних заходів або на дослідницькі проекти. Уже схвалили близько 250 грантів. У тому числі ми виділили гранти на підтримку програм в Україні». Проявом такої «підтримки» стала і проведена 19 грудня 2008 року в Ростові-на-Дону Фондом стратегічної культури міжнародна науково-практична конференція «Геноцид і культурний етноцид русинів Карпатської Русі (кінець ХІХ – початок ХХІ ст.)».

З іншого боку, до зміни стратегічної орієнтації неорусинства долучилися і внутріполітичні чинники. Це, передусім, згадана постанова обласної ради щодо національності «русин». У нас немає аргументів, та й бажання, спростовувати інформацію про причетність до ухвали такого рішення В. Балоги, як і про спонсорування першого Європейського конгресу русинів, разом з іншими інституціями, фірмою «Русинія». Щоправда, організатори конгресу, з очевидних причин, дякували не всім спонсорам того «історичного» зібрання.

Називаємо перший Європейський конгрес русинів «історичним», бо він ухвалив «рішення відновити право статуса суб’єкта міжнародного права суверенного підкарпаторусинського народу від 21 грудня 1918 р. і 10 вересня 1919 р., а також статус Республіки Підкарпатська Русь від 22 листопада 1938 р., що мають силу закону і сьогодні»15. Таке рішення доповнив і конкретизував другий Європейський конгрес русинів (25 жовтня 2008 р.), чий міжнародний статус забезпечив єдиний гість з Чехії. На конгресі було схвалено «Акт провозглашения возсоздания русинской государственности», проголошено створення «государственной исполнительной власти (из 50 чел., согласно согласованных списков: 25 от НРРЗ (Народної Ради русинів Закарпаття. – Авт.) и 25 от Сойма ПР» (Сойма підкарпатських русинів. – Авт.). А ще конгрес оголосив «благодарность временному правительству Подкарпатской Руси и членам правительства, претерпевших гонения и репрессии от украинских властей и спецслужб» (?! – Авт.) та визнав «Жупана Е. Е., Левовича Л. В., Туряницю И. М., Чория Ю. С., Кеминя М. Ф., Сочку-Боржавина В., Алмашия М. И., о. Димитрия Сидора (православный), о. Стефана Сюч (греко-католик), Онисько А. Д. почетными гражданами Подкарпатской Руси с врученим им соответствующих Легитимаций»16. «Исполнительную власть», як стало відомо нещодавно, очолив Петро Гецко.

Матеріали конгресів підкарпатських русинів мають пропагандистський політично-провокаційний характер, що засвідчують:

– безпідставні твердження про «українську окупацію Закарпаття», звинувачення чинної влади України в «геноциді русинів в Україні», завдання незалежною Україною «збитків» русинам в розмірі «понад 20 млрд. $ США»;

– свідома фальсифікація історії Закарпаття, зокрема,

а) безпідставні твердження про автономний статус Підкарпатської Русі в складі Чехословаччини, хоча такий статус Підкарпатська Русь отримала лише в листопаді 1938 року, незадовго до розпаду Чехословаччини, а до того часу русини/українці мали лише культурну, а не політичну автономію;

б) кон’юнктурне «забуття» й ігнорування історичного факту виборів до Сейму краю (лютий 1939 р.) та проголошення ним незалежної, хоча й короткочасної, Карпатської України (березень 1939 р.), ухвалені Сеймом українофільські рішення (назва держави, герб, гімн, державна мова);

в) намагання спекулятивної гри результатами обласного референдуму 1991 року про статус краю в складі України, під час підготовки та проведення якого самі поняття «русин» («карпаторусин») навіть не згадувалися;

г) довільне спекулятивне трактування змісту (суті) запитання обласного референдуму 1 грудня 1991 року. Цілком очевидно, що в запитанні йшлося про статус Закарпаття як суб’єкта адміністративно-територіального устрою України, щоб Закарпаття «не входило у будь-які інші адміністративно-територіальні утворення», скажімо, до складу Львівського регіону. Автори ж «Меморандуму…» намагаються переконати громадськість, що закарпатці 1 грудня 1991-го проголосували за статус Закарпаття як суб’єкта міжнародного права;

– намагання групи екстремістів монополізувати право представляти, причому, і за межами України, весь поліетнічний закарпатський соціум, проголошення цією групою утворення «государственной исполнительной власти … согласно согласованных списков: 25 от НРРЗ и 25 от Сойма ПР»,  видача ними закарпатцям своєрідних паспортів, так званих легітимацій;

– намагання тих самих екстремістів апелювати до Російської Федерації, від якої вони отримують «спонсорську» допомогу, Європейського Союзу й міжнародних організацій щодо захисту русинів на «території русинів на південь від Карпат».

Ось із таким набором теоретичних викладок і пропозицією практичних дій апелюють до закарпатців лідери й активісти окремих русинських об’єднань. Аналізуючи їх, переконуєшся, що вони не мають нічого спільного з життєвими інтересами слов’ян – автохтонів краю, із збереженням їхньої самобутності, духовної й матеріальної культури, яка возвеличує їх і водночас збагачує українську культуру. Провідники неорусинства, сучасні лжебудителі діють на догоду зацікавленим у дестабілізації ситуації в Україні силам, не забуваючи при цьому про реалізацію власних амбіцій та інтересів. Зайвий раз переконує в цьому й опублікована в інтернет-виданні  заява «Про повноє нидовіріє П. Р. Магочію». Із нею виступило Товариство істинних русинів. Автори заяви, зокрема, пишуть, що «від самого 1989 року П. Р. Магочі безсовісно кожну, якнайменшу, так і найбільшу фінансову і матеріальну допомогу русинської діаспори світу використовував сам для себе, а для русинів Підкарпаття давав тільки те, що зубаті професори Ужгорода могли від нього, як вовки, відгризти. Але Магочі сам хороший вовк – за ці 14 років за допомогою професоріів Івана Туряниці, Івана Кривського, Івана Попа та інших загриз у русинстві Підкарпаття більш ініціативних талантів і залишився сам з такими як він вовками: Сидором, Шаргом, Алмашійом, які ні на яку нормальну роботу серед русинів не налаштовані, та й не думають про неї». Оце так! Адже місяцем раніше другий Європейський конгрес русинів визнав окремих зі згаданих «діячів» «почетными гражданами Подкарпатской Руси». Мабуть, тому «істинні» русини й закликають: «…хто хоче допомагати нам, чесним русинам задушеного Україною Підкарпаття, хай виходить на зв’язок просто з нами». У цьому зв’язку простому краянинові, певно, не байдуже, хто ж прийде на зміну «істинним», «чесним» русинам, якщо й вони виявляться «вовками»? На це запитання мають дати відповідь українці/русини Закарпаття. Їхня доля у їхніх руках.

——————————

1 Див.: Панчук М. І. Політичне русинство в Україні //Політична думка. – 1995. – № 2–3. – С. 117–124.
2 Див.: Федака П. П. Історія етнографічного вивчення Закарпаття в крайовій українській періодиці другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст. – Ужгород, 2008; Греченюк Н. І. Східна Галичина і Закарпаття: проблеми суспільно-політичних взаємин (1918–1939 рр.). – Ужгород, 2008; Кішка М. Ю. Етнополітичний розвиток русинів-українців Закарпаття (друга половина XVIII ст. – 1867 р.). – Ужгород, 2008.
3 Див.: Закарпаття в етнополітичному вимірі. – К., 2008. – С. 506–522.
4 Там само.
5 Скрипник Г. Русинство – спекуляція з відверто політичним контекстом // Українська газета. – 2007. – № 14 (109).
6 Див.: Закарпаття в етнополітичному вимірі. – К., 2008. – С. 523–524.
7 Майборода О. «Політичне русинство». Закарпатська версія периферійного націоналізму. – К., 1999. – С. 10.
8 Див.: Критика. – 2008. – № 7–8 (129–130).
9 Національні відносини в Україні у ХХ ст.: Зб. док. і матер. – К., 1994. – С. 242.
10 Там само. – С. 243.
11 Детальніше про це див.: Белей Л. Дволикий Янус української історії, або Несподівані варіації канадського автора // Дзеркало тижня. – 2007. – № 34 (665).
12 Там само.
13 Газета «2000». – 2009. – 13–19 лютого.
14 Див. для прикладу: Мартин В. Барліг для Балоги // Дзеркало тижня. – 2008. – № 41 (720).
15 Меморандум (от 25 октября 2008 г.) 2-го Європейського конгресу підкарпатських русинів про прийняття Акта проголошення відновлення русинської державності. – С. 1.
16 Меморандум… – С. 4.
17 Детальніше про це див.: Русинське дежа-в’ю: 17 років по тому (коментар професора С. Федаки) // День. – 2008. – № 197.
18 Див.: http://gafya.narod.ru/229 knugastat 2532123.htm

 

Май ПАНЧУК, д.і.н., професор, завідувач відділу національних меншин Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України

Джерело: журнал ВРУ “Віче” №7, 2009

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Категорії

Нове відео